— Ти здійняла такий галас з приводу чесності, — провадив він. — Тепер це достатньо чесно для тебе?
а тиждень я поїхала з ферми Джока, взявши із собою лише те, що можна було прив’язати позад сідла — піжаму, зубну щітку, гребінець, другу пару штанів та чоловічу сорочку з грубої бавовни. Для Пегаса я взяла грубий килим, щітку, кілька кілограмів дробленого вівса та ще невеликий тьмяний кований ніж. Я чудово почувалася, поки верхи їхала чагарником без поклажі, втім позаду залишилося багато невирішених питань. Я уклала з Джоком диявольську угоду. Він заволодів моєю свободою, і єдиним способом вирвати її в нього було отримання ліцензії тренера. Спочатку це, а потім — наполеглива праця і, можливо, щаслива нагода — надія на перемогу. Усе мало стати на свої місця — моторошна думка — рано чи пізно я мусила здобути незалежність. Я мала на це сподіватися й робити все можливе, аби домогтися цього.
«Соясамбу» розташовувалась на краю вигнутої хвилею складки рифтової долини, в одній із найвужчих ділянок нагір’я, між озерами Елментейта та Накуру, — саме там на чотирьох гектарах землі у відносному комфорті та безпеці паслося поголів’я Деламера. Ді займався вівцями, в основному масайської породи — із такою жорсткою, вузлуватою коричневою вовною, що вони мало нагадували овець. Десять років тому на «Екватор Ранч» із першого окоту чотирьох тисяч вівцематок вижили всього шестеро ягнят. Ді витратив більшу частину своїх статків (вісімдесят тисяч фунтів, як дехто стверджував), але вистояв — замінив поголів’я, навчився на власних помилках і наразі вважався найуспішнішим великим скотарем у всій Кенії.
Він подобався далеко не всім. У місті або на перегонах багато хто сторонився Ді, щоб уникнути суперечок чи лекцій щодо «індійського питання». Він найактивніше виступав за те, щоб раз і назавжди розірвати будь-які наші зв’язки з цією країною. А ще Ді був жадібним до землі й надто галасливим, сперечатися з ним було неможливо — хоча небіжчиця леді Ді завжди знаходила в ньому найкращі риси, і я наслідувала її приклад. Він працював більше за всіх, кого я знала, — дванадцять або й шістнадцять годин щодня, не залишаючи своєї отари на пагорбах. Він був палким і невгамовним, але скільки я його знала — а це все моє життя, — він завжди добре до мене ставився.
— Берил, люба, — крикнув він, коли я приїхала.
Він розломив рушницю та старанно й ніжно полірував приклад. Його довге волосся нагадувало хащі.
— Отже, ти хочеш стати тренером, як Клатт, чи не так? Одразу скажу, це буде нелегке життя.
— Я не шукаю легкого життя.
— Може, й так, — він пильно глянув на мене, — але я ніколи не бачив тут когось твого віку зі справжньою англійською ліцензією тренера. І думаю, тобі не потрібно казати, що ти будеш першою жінкою.
— Хтось завжди щось робить уперше.
— Ти ж не втекла від Джока, правда? — його погляд пом’якшав.
Мені було важко витримати навіть цей погляд.
— Я дуже довго був одружений, ти пам’ятаєш. Мені відомо, як складно іноді буває.
— Не хвилюйтеся через мене. Єдине, що мені потрібно, — це робота. І я також не потребую якогось особливого ставлення. Спатиму в стайні, як і всі інші.
— Гаразд, гаразд. Я нічого не випитуватиму й не опікуватиму тебе надміру, але якщо тобі щось знадобиться, сподіваюся, ти знаєш: завжди можеш прийти до мене.
Я кивнула.
— Я таки можу бути старим сентиментальним засранцем, еге ж? Добре, пішли вже, поселимо тебе.
Ді показав мені невеличкий дерев’яний будинок позад найдальшої обори. Всередині на підлозі з неструганих дошок стояла розкладачка, а на стіні на кілочку висіла гасова лампа. Кімната була не набагато більшою за стійло, в якому спав Пегас, і в ній було так само холодно. Ді пояснив умови мого перебування — я б краще сказала, розтлумачив угоду — й уточнив, коли та до кого я маю звернутися наступного дня.
— Ти сама казала: жодного особливого ставлення, — повторив він і глянув на мене так, ніби очікував, що я просто розвернуся та втечу.
— Зі мою все буде гаразд, — пообіцяла я та побажала йому доброї ночі.
Коли він пішов, я розвела невеличке багаття, зварила гіркої кави, а потім з’їла консерви з ножа. Нарешті згорнулася калачиком на вузькому ліжку, змерзла й трохи голодна. Вдивлялась у тіні на стелі й думала про батька. Звідтоді, як він перебрався до Кейптауна, я отримала від нього лише кілька скупих листів, словами яких можна було б ледь заповнити чайну ложку — що й казати про діру, яка зяяла в моєму житті після його від’їзду. Я жахливо за ним сумувала, ніби за кимось померлим, — і все ж таки лише тепер, у холодному ліжку, почувалася дивно близькою до нього. Саме його життя я шукала, коли їхала сюди, і якщо не могла повернути батька, та й, імовірно, ніколи не зможу, — мала можливість дивитися в тому самому напрямку, що й він, і зробити так, щоб наші тіні злилися в одну. Я зовсім не зналася на шлюбі й чоловіках — це вже було добре доведено. Але я зналася на конях. Уперше за тривалий час я була саме там, де мала бути.
адягання вуздечок. Закріплення язика. Сідлання для тренувань та сідлання для перегонів. Підковування та бинтування, добір засобів догляду й належного спорядження. Я мала навчитися обирати матеріали для доріжок перегонів, оформляти папери, що супроводжують нагороди, а також підраховувати припустиму вагу поклажі для коня. Я мусила назубок знати всі кінські хвороби й нездужання: розтягнення сухожиль, сплінт, кульгання, запалення окістя, кісткові стружки, вивихи суглобів і тріщини копита. Чистокровні були особливо вразливими. У деяких було замале серце, й напруга перегонів спричиняла ризики крововиливу в легені. Якщо вчасно не припинити кольки, це могло вбити коня — і в такому разі ця смерть падала на мене.