Він повернувся до мене зі склянкою в руці, і я відчула в ньому щось різке, мовби крізь обличчя виразно проступив гострий гребінь; здавалося, всередині він і справді був горою. Мої слова заскочили його зненацька.
— Отже, ти не любиш мене, — твердо й холодно вимовив він.
— Ми навіть не знаємо одне одного. Хіба не так?
Він міцно стиснув побілілі пласкі губи, перш ніж знову озвався.
— Я ніколи у своєму житті нічого не кидав. Не ті в мене правила. Ким я буду після цього?
— Ким ти будеш? Щонайменше — чесною людиною. Чи не краще поглянути правді у вічі?
Він ледь помітно похитав головою: кілька коротких швидких рухів.
— Я стану посміховиськом для всього міста... Якесь дівчисько виставило мене дурнем. Моя сім’я буде шокована. Принижена. В нашого роду є честь, і її треба захищати.
Це був очевидний випад проти мого батька та скандалу навколо його банкрутства, але я не могла дозволи цьому стати на моєму шляху.
— Поклади всю провину на мене. Мені байдуже. Вже нема чого втрачати.
— Не думаю, що це правда.
Коли того вечора він, розлючений, пішов спати, я так і не зрозуміла, що ми вирішили. Я лягла біля вогнища, та все крутилася з боку на бік: робилося то спекотно, то холодно. Я думала, ми вирішимо все зранку, втім мовчанка затягнулася на три дні. Хоч би що там обмірковував Джок, я знала, що його турбує не стільки те, що він мене втрачає, скільки власна зіпсована репутація і те, як у колонії сприймуть його поразку. Я його розуміла.
Від одружився зі мною, оскільки настав час одружуватися, ось і все. Його сім’я чекала на це, щоб довершити картину осілого й добропорядного життя. І тепер він не хотів розчаровувати рідних.
Джок був занадто гордим і завжди прагнув контролювати кожну дрібницю у своєму житті — чи то глибоко вкорінений пеньок у полі, який слід викорчувати, чи валуни в тому місці, де має рости сад. Цей чоловік розраховував на власні силу та кмітливість, підступаючи до будь-яких перешкод на шляху, але до мене він не міг просто застосувати силу своїх міцних рук. Чи міг?
На третій вечір Джок нарешті сів навпроти мене; погляд у нього був зовсім порожній.
— Ти не можеш просто викинути й забути все, що в нас було, Берил. Їдь працювати на Деламера, якщо хочеш, але як моя дружина.
— Отже, ми будемо вдавати щасливе подружжя? Як довго?
Він знизав плечима.
— Не забувай, що я також тобі потрібен. Половина коней твого батька тепер належить мені, й ти не зможеш про них належно піклуватися з тією жебрацькою платнею.
— Ти вимагатимеш викуп за моїх коней? Заради Бога, Джоку, ти знаєш, як багато вони для мене значать!
— Тоді не дратуй мене. Я не хочу бути для всіх довбаним дурнем, а ти неспроможна сама викупити коней.
Його голос був тепер зовсім чужим, але, напевне, ми ніколи й не переставали бути чужими одне для одного.