Вона кинула останній погляд у дзеркало. Мабуть, незгірший вигляд — але їй того не досить. Вона вже два роки його не бачила. Цікаво, він і зараз вважатиме, що вона красуня? Він завжди називав її красунею. Чи була на землі жінка, яка встояла б перед тим, хто називає її красунею? А Сильвія встояла й лишилася чесною. «Я — жінка заміжня», — суворо повторювала вона. «Тоді навіть не починай, — сказав він. — Можуть бути недобрі наслідки для тебе — для нас». Він розсміявся, ніби окреслив привабливу ідею. Він був правий: Сильвія його під'юджувала, а перспектив у них не було.
Він поїхав за море, у колонії, де трудився на користь Імперії, проте зараз повернувся, життя Сильвії тікало крізь пальці, мов вода, і їй уже не хотілося бути порядною.
Її зустрів гігантський пучок дзвоників.
— О, дзвіночки, яка краса, — сказала вона до Тедді, її хлопчика. У неї було троє синів, але часом здавалося, що два інші не мають значення. Доньки були не об'єктом любові, а радше проблемою, яку треба вирішити. Лише Тедді стискав її серце у брудному кулачку. Вона сказала синові:
— Умийся перед підвечірком, любий. Де ви так забарилися?
— Заговорилися, — відповіла Іззі. — Тедді — такий милий хлопчик. О, ви дуже стильна, Сильвіє. Я почула б ваші парфуми за сто метрів — просто femme séduisante. У вас якісь плани? Розкажіть!
Сильвія зміряла її суворим поглядом, аж потім зауважила, що та стоїть у брудних крокодилячих черевиках на килимі дизайну Войзі.
— Вийдіть, — вона вказала Іззі на вхідні двері, — вийдіть.
— Знову плями, — пробурмотів Г'ю, який саме забрів до холу з бурчальні, коли Іззі випурхнула назад на стежку. І, повернувшись до Сильвії, сказав: — Чудово виглядаєш, люба.
Вони слухали, як оживає мотор санбіма Іззі; машина подеренчала геть. Іззі водила точнісінько так, як Пан Жаба у «Вітрі у верболозах» — сигналила багато, а гальмувала мало.
— Рано чи пізно вона когось уб'є, — сказав Г'ю, водій обачний. — А я-бо думав, що в неї й копійки нема за душею. Чим вона заробляє на всі ці машини?
— Не чесною працею, ти й не сумнівайся, — сказала Сильвія.
Ледве позбувшися нав'язливої балаканини Іззі, Тедді мусив пережити традиційний мамин допит: Сильвія хотіла пересвідчитися, що контакт із тіткою не звів дитину зі шляху праведного.
— У неї завжди щось на думці, — похмуро промовила вона.
Коли Тедді нарешті відпустили, він пішов шукати собі підвечірок, убогенький бутерброд із сардин — у місіс Ґловер саме був вихідний.
— Вона їла жайворонків, — повідомив Тедді сестрам за підвечірком. — В Італії. Хоча, звісно, байдуже, де.
— «Жайворон зі зраненим крилом», — проказала Урсула, і, коли Тедді подивився на неї без розуміння, уточнила: — Так у Блейка. «Жайворон зі зраненим крилом, як змовклий янголиний спів».
— Будемо сподіватися, що колись її хтось з'їсть, — радісно докинула приземленіша Памела.
Памела вивчала природознавство в університеті Лідсу і мріяла працювати на «суворій півночі», серед «справжніх» людей. «А ми що, несправжні?» — скаржився Тедді Урсулі, а та сміялася: «Що таке реальність?». Тедді не мав підстав ставити реальність феноменологічного світу під сумнів, і тому йому здалося, що це дурне питання. Реальність — це те, що можна помацати і спробувати на зуб. «Ти забув про ще два почуття», — нагадала Урсула. Реальність — це ліс, дзвіночки, сова, лисиця, іграшковий потяг на підлозі у його спальні, запах пирога, що печеться у духовці. Жайворонок, що здіймається в небо на нитці пісні.
Ось як проходив вечір у Лисячому закутку: відвізши Сильвію на станцію, Г’ю повернувся до своєї бурчальні з чаркою віскі й недокуреною сигарою. Він був поміркований у звичках — радше від природи, ніж зі свідомого вибору. Сильвія рідко виїздила до міста.
— Сходжу в театр і повечеряю з друзями, — сказала вона, — там і заночую.
У неї була тривожна душа — не найкраща риса у дружини, проте він мусив їй довіряти, інакше ціла споруда їхнього шлюбу розсипалася б.