— Перепрошую?
— Як-то чудовно буде, — повторила Іззі, — з «Великих сподівань». Ти що, не читав?
Якусь мить у неї був точнісінько такий тон, як у матері:
— Я, звісно, пожартувала. Але вже не жартую. Я хотіла сказати, день чудовний. Отлічний день, — сказала вона, смішно імітуючи вимову кокні. Потім додала, мовби між іншим: — А я куштувала жайворонка. В Італії. Там вони вважаються делікатесом. Хоча, звісно, скільки з того жайворонка наїдку? На один зуб.
Не встиг він спохопитися, як обладунок гречних манер злетів, і в нього вирвалося:
— Тітонько Іззі, їсти жайворонків — це огидно.
— Чому ж огидно? Курчат ти їси? То яка різниця?
Під час Першої світової Іззі водила карету швидкої допомоги, тож мертвим птахом її тепер не вразиш.
Різниця величезна, подумав Тедді, але мимоволі йому стало цікаво, який жайворонок на смак. На щастя, Триксі гучно загавкала й відволікла його від цієї думки. Він схилився подивитися, що привернуло її увагу.
— Ти ба, гладун, — захоплено пробурмотів він, умить забувши про жайворонка. Тоді обережно підняв плазуна обома руками й показав Іззі.
— Це змія? — спитала вона, скривившись: змії, очевидно, не викликали в неї жодної симпатії.
— Це гладун, — пояснив Тедді, — а не змія. Взагалі-то, це ящірка.
Її бронзово-золотава луска лищала на сонці. У ній теж була краса. Чи ж було у природі щось негарне? Навіть слизняки заслуговували на певну пошану — хоча, звісно, мама з цим не погодилася б.
— Ти такий дивний хлопчик, — сказала Іззі.
Тедді не вважав себе за «хлопчика». Напевно, тітка — наймолодша батькова сестра — про дітей знала ще менше, ніж про тварин. Хто зна, чого вона до нього вчепилася. Стояло суботнє пообіддя, він саме грався в саду і складав паперові літачки із Джиммі, аж тут налетіла Іззі й потягла його прогулятися «на природі» — виявляється, вона мала на увазі стежину, яка вела від Лисячого кута до станції, себто не сказати, що то аж така дичавина.
— Прогуляємося, побалакаємо, це буде наша маленька пригода.
Тепер він, як заручник, був у її волі, а вона не вгавала і ставила йому дивні запитання: «А червів ти їв? Ви граєтеся у ковбоїв та індіанців? Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» (Ні. Так. Машиністом потяга).
Він обережно поклав гладуна назад у траву і запропонував назбирати Іззі дзвіночків, щоб виправдатися за фіаско з жайворонком.
— Тільки доведеться перейти поле, щоб дістатися до лісу, — протягнув він, непевно позираючи на її черевички. Здається, вони були з крокодилячої шкіри, тільки ніхто зроду-віку не бачив крокодила такого ядучого зеленого кольору. Черевички були новесенькі й не призначені для того, щоб блукати полями. На щастя, день хилився до вечора, і дійних корів — повноправних володарок цього поля — саме не було. Іззі, напевно, спантеличила б цих статечних огрядних істот із ласкавими допитливими очима.
Іззі порвала рукав на перелазі, а потім примудрилася вступити у коров’ячий кізяк, який не зауважив би тільки сліпий. Потім вона себе трохи реабілітувала в очах у Тедді, бо поставилася до цих прикростей із належною погідною легковажністю. («Думаю, — сказала потім мати, — вона просто і черевики, і сорочку викине»).
Утім, дзвіночки її анітрохи не зацікавили. У Лисячому закутку до їхньої щорічної яви ставилися трепетно, мов до полотен давніх майстрів. Гостей із гордістю виводили до лісу помилуватися безкраїм морем блакиті. «У Вордсворта були нарциси, — казала Сильвія, — а в нас є наші дзвіночки». Дзвіночки, звісно, були геть не їхні, але мати любила почуватися господинею.
Коли вони верталися назад, Тедді відчув несподіваний трепет, ніби серце піднеслося у височінь. Спогад про пісню жайворона й різкий зелений запах букету дзвіночків, які він зібрав для матері, злилися у мить чистої п’янкої ейфорії, мовби йому мали відкритися всі таємниці всесвіту. («Існує осяйний світ, — примовляла його сестра Урсула, — просто нам у темряві його не видно». «Маленька моя маніхеєчко», — розчулено казав Г'ю).