— Ні, це Гітлер, — сказала Урсула. Вона у всьому винуватила Адольфа, а не німців загалом. Вона бувала в Німеччині до війни, в неї були там друзі, яких вона досі намагалася віднайти. — Німці також жертви нацизму, хоча зараз про це вголос не поговориш.
Наприкінці війни Урсула потрапила на авіатур розбомбленими містами й на власні очі побачила дим над руїнами спустошеної Німеччини. Але вона вела далі:
— Та згадаймо крематорії. Згадаймо бідолашку Генні. Концтабори кладуть кінець усім суперечкам. Аушвіц, Треблінка. Невимовне зло. Ми мусили боротися. І мусимо жити далі. Минуле не вернеш, це й без війни ясно. — (У їхній родині вона завжди вважалася філософом). — Ми простуємо лише у майбутнє, крок за кроком.
Тоді ще вірили, що час надійний (минуле, теперішнє, майбутнє), — ціла західна цивілізація трималася на цих категоріях. Пізніше Тедді намагався розібратися в теоретичній фізиці: стежив за статтями у газеті «Телеграф» і навіть героїчно спробував вгризти книжку Стівена Гокінґа в 1996-му. Він здався, зіткнувшися з теорією струн. Відтоді приймав кожен день, кожну годину як даність.
Урсула була вже кілька десятиліть як мертва — узагалі поза часом. Проте в 1947-му час ще був надійним четвертим виміром, що формував повсякденна, а отже, Урсула працювала собі на держслужбі, якої не полишала ще двадцять років: порядне тихе життя самотньої жінки у повоєнному Лондоні. Театри, концерти, виставки. Тедді завжди здавалося, що на сестру чекає якась велика пристрасть — покликання, чоловік чи, звісно, дитина. Він, мабуть, більше хотів стати дядьком Урсулиної дитини, ніж батьком (якщо чесно, батьківство його трохи лякало), але сестрі було вже під сорок, тож, мабуть, материнство їй не судилося.
Тедді здавалося, що дружина і сестра — сторони однієї блискучої медалі. Ненсі — ідеалістка, Урсула — реалістка; Ненсі — оптимістка з добрим серцем, а в Урсули на душі лежало все горе історії. Урсулу навіки вигнано з Раю, і вона давала собі раду, як могла, а Ненсі, жвава й невгамовна, навіть не сумнівалася, що зуміє знову відшукати ворота саду.
Тедді завжди мислив образами, як «пес, що женеться за лисом», — так писав Білл Моррісон.
Ненсі підвела очі від жилетки, яку в'язала, і сказала:
— Давай, валяй про свої підсніжники.
— Ти певна? — перепитав він, відчувши брак завзяття.
— Так, — сказала вона з трошки похмурою рішучістю.
Мої друзі на півдні Англії їх ще не бачили: як не дивно, Кеблові «первістки втіхи року» почали витикати ніжні голівки крізь снігову пелену саме тут, на суворій півночі. (Французи дотепно звуть їх «perce-neige»). Проте найбільше мені, мабуть, подобається, коли ці весняні квіти називають «лютневими дівчатоньками».
Він щомісяця писав у «Вісник Північного Йоркшира» колонку про природу під псевдонімом «Аґрестіс». У часопису, який усі називали просто «Вісник», не було ані великого формату, ані великого накладу, ані великих амбіцій: він розходився виключно серед місцевих, і лише кілька примірників щомісяця відправляли закордон, до країн Співдружності і, як йому сказали, до однієї пані, що під час війни побралася з солдатом із Мілвокі. Тедді був певен, що то все емігранти, люди, яких несподівано занесло далеко від цього закутка з його оголошеннями про продаж овець і звітами про зустріч Жіночого інституту. Коли та жінка з Мілвокі зрозуміє, що її рідний край такий же їй чужий, як місяць?
Якась пані з Нортгаллертона (ніхто з журналу її ніколи не бачив) надсилала їм рецепти, корисні поради, а часом і схеми для в'язання. Були в журналі кросворди (але простенькі), листи від читачів, статті про красиві місця й історичні пам'ятки району і багато нудної реклами місцевих компаній. Це був журнал із тих, які місяцями, як не роками валяються по приймальнях лікарів і стоматологів. Як не рахувати пані з Нортгаллертона, колектив налічував рівно чотири особи — фотограф-контрактник, жінка, яка займалася адміністративними питаннями (включно з оголошеннями й передплатою), редактор Білл Моррісон, а тепер і Тедді, який писав усе інше, включно з нотатками про природу.
Вони перебралися до Йоркшира, бо Ненсі вирішила, що там вони заживуть добрим простим сільським життям на природі, адже саме так люди й мають жити. Знов-таки, Кіббо Кіфт своє зробив. Їх обох стомила похмура, пошрамована війною столиця; Ненсі сказала, що Йоркшир далеко, індустріалізація та війна на ньому менше позначилися. «Ну…» — протягнув Тедді: йому згадалося бомбардування Галла й Шеффілда, почорнілі від сажі монолітні фабрики Вест-Райдінґа й невблаганні виметені вітрами авіабази, де він служив під час війни, коли значну, а може, й найкращу частину життя проводив у шумних і холодних бомбардувальниках «Галіфакс».
— Тобі ж подобалося в Йоркширі? — спитала Ненсі так буденно, як інша спитала б «З’їздимо на канікулах на озера? Тобі ж там сподобалося?»
Тедді б не сказав, що йому «подобалося», коли кожен день нагадував про вразливість життя і міг стати останнім, не існувало часу, крім теперішнього, а майбутнє зникло, хай би як затято вони за нього боролися. Вони кидалися на ворога, що є сили, щодня нові Термопіли. (Сильвія казала: «Слово “жертовність” існує, щоб примиряти нас із бійнею»).
Але в Йоркширі йому справді подобалося.
Певний час вони подумували про еміграцію. До Австралії чи Канади. Тедді вчився на пілота в Канаді, йому подобалися тамтешні доброзичливі й легкі на вдачу люди. Він досі згадував, як там збирали персики — холодної зими це видавалося сном. До війни він устиг поїздити Францією, ще осяйнішою за сни, проте Франція — це юнацька мрія, а не прихисток для одруженого англійця у 1947 році. Врешті вони дійшли висновку, що боролися за Англію («За Британію», — виправила Ненсі), тож негоже полишати країну, яка знову їх потребувала. Потім, за багато років, він думав, що, можливо, то була помилка. Може, треба було купити квиток за п'ять фунтів і виїхати разом з іншими розчарованими відставниками, які дійшли висновку, що у темні повоєнні дні Британія виглядає як переможена країна, а не переможна.
Ненсі знайшла їм стару ферму в долині на краю пустки. Звалася вона Мишачий котедж («Як у казці», — сказала Сильвія), хто зна, чому: як не дивно, за весь час, що вони її арендували, не побачили там жодної миші. «Може, її так назвали, бо вона така малесенька», — припустила Ненсі.
Там була чавунна пічка із грубкою і духовкою, а воду гріли бойлером. («Дякувати Богові», — примовляли вони в холоди). Вони часто вечеряли грінками з купленим за талони маслом — просто підсмажували над вогнем хліб на мідній виделці, аби тільки не виходити на крижаний вітер до комірчини, яку прибудували за фермою. До комірчини тулилося щось на кшталт сараю, де стояв умивальник із почорнілими мідними ручками й поточеною іржею емаллю. На фермі не було ані радіо, ані телефону, а вбиральня надворі — отже, в таку погоду доводилося покладатися, як не бридко, на горщик. Це був їхній перший спільний дім — Тедді розумів, що хай би що вони про нього думали зараз, згадуватимуть про нього з теплом.
На щастя, вони арендували його з усіма меблями — своїх меблів у них не було, крім піаніно, яке вдалося заштовхати у вітальню на першому поверсі. Ненсі грала добре, хоча й не блискуче, на відміну від Сильвії. Попередня мешканка ферми, як виявилося, померла in situ, а отже, вони привласнили чашки і блюдця, подушки й лампи, не кажучи вже про мідну виделку для грінок, якоїсь бідолашної старенької. Вони вирішили, що раніше на фермі жила саме жінка, бо по ній полишалися в'язані ковдри, серветочки й вишивання у рамках (сади, дівчата у кринолінах). Це вказувало на старшу пані, хоча такі завіси і вичовгане покриття стільців із квітковими орнаментами могли бути і в чоловіка. Вона була їм невидимою благодійницею. Крім того, вони точно знали, що на їхній постелі труп не лежав, бо місіс Шоукросс знайшла їм у комоді запасні простині.