— Вона — із сестер Шоукросс?
— Так, — крім того, їй приємно було говорити про маму так, ніби вона була жива.
— Я так і знала! — драматично вигукнула Дороті. — Я знала її сестру Міллі. Ми разом починали на сцені. Сто років її не бачила. Як твоя дорога тітонька?
— Вона померла, — послужливо сказала Віола: вона не мала жодних застережень проти того, щоб говорити про Міллі у минулому часі.
На лиці Дороті проступила трагічна маска. Вона притисла долоню до чола, зображаючи горе.
— Вона вже не з нами!
— Я з нею майже не бачилася, — байдуже пояснила Віола. — Вона постійно була у роз'їздах.
— Отакої, — сказала Дороті, мовби ця звістка її образила. Вона набурмосилася. — А зараз ти що робиш?
— Яйця збираю, — Віола легко збрехала. Тут завжди потрібно вдавати, наче робиш щось корисне. Це дуже стомливо.
— А чому це дитя, — вона завжди називала їх «це дитя» чи «ці діти», — не в капорі?
— В капорі? — Віолу здивувало старосвітське слово. Капітан Вентворт чекав на неї. — Мушу йти. Я ще не всі яйця позбирала.
Коли Віола була вагітна Берті, Дороті вимагала, щоб нова дитина в Адамовому гаї «народилася природно». Віола нічого гіршого й уявити не могла. Сонні народився у великому й людному навчально-медичному госпіталі в Лондоні, Віола була під знеболювальним. Уночі немовлят забирали до дитячої, а матерям давали снодійне. Це був рай. Їх протримали там тиждень, годували, приносили перекуси й молочні напої: від них не вимагали нічого, крім як годувати й пеленати немовлят, а для цього навіть з ліжка не треба було вставати. Віола не збиралася від цього відмовлятися заради якогось болісного ритуалу ініціації, вигаданого Дороті (в якої дітей не було). Віола мимоволі згадала «Дитину Розмарі».
Вона була полонянкою. Телефона на фермі не було: як їй дістатися до лікарні, якщо ніхто не погодиться відвезти її вантажівкою? Вона пожалкувала, що закинула уроки водіння, коли ще жила вдома з батьком. Їй не хотілося стирчати в машині з батьком, де він би навчав її тому, що сам знав, а вона — ні (до цього списку входило майже все на світі). Її дратувало, що він був терплячий вчитель. Вона раптом згадала, як батько цілий рік щосуботи тренував її, щоб вона здала випускний із математики. Цілий рік він використовував один м'який обгризений олівець. Віола губила ручки й олівці щодня. Їй стало тоскно від думки про алгебру і рівняння, які вони розв'язували: батько терпляче пояснював їй знову і знову, доки вона все не розуміла (на коротку часину). Тепер, звісно, вона все забула, тож навіщо було морочитися? Усе для того, щоб вона отримала низьку, але прохідну оцінку, посередні випускні бали з усього, крім англійської мови й літератури, вступила до посереднього університету й закінчила його з фіговим дипломом. І погляньте, куди це її привело? Сюди, ось куди. Ні грошей, ні роботи, двоє дітей, нікудишній хлопець. Краще б вона кинула школу в п'ятнадцять і пішла в училище, учитися на перукарку.
Звісно, врешті вона народила Берті в лікарні, і диявол по її дитину не з’явився. Та й нащо йому? У нього вже був Сонні.
Мабуть, вона задрімала. Вона різко підхопилася — її обличчя пекло, на нього падало сонце. Про дітей вона згадала лише за кілька секунд. Скільки часу минуло відтоді, як вони пішли по морозиво? Вона звелася на ноги й роззирнулася. Їх не було. Може, їх викрали? Може, вони потонули? Може, вони зі скелі зірвалися? Віолу оповили страхітливі здогади, що її викрито як жахливу матір.
Вона нарешті знайшла їх — вони терпляче, але доволі понуро чекали на неї у кабінці для загублених дітей. Віола навіть не знала, що такі кабінки існують. «Ти це навмисне?» — спитала вона у Сонні, коли вони помчали рятувати від припливу свої мокрі, вкриті піском речі й запхали їх назад у рюзкак. («От тому ми й не їздимо на пляж», — подумала вона).
Сонні аж занімів від обурення. Він страшенно злякався, коли зрозумів, що не знайде шляху назад від фургона з морозивом. Пляж був величезний, і майже всі там були вищі за нього. Він уявив, як їх відносить море чи як вони сидять цілу ніч на піску у темряві, самі-самісінькі. Розпач поглиблювало розуміння, що він зобов’язаний наглядати за Берті, коли мами немає поруч. Нарешті до них підійшла мила турботлива пані і спитала: «А ви що тут робите? Загубилися?». Полегша так його приголомшила, що він аж розплакався. Він любив цю жінку до глибини душі.
— Ніколи більше так не роби, — гримала Віола.
— Я нічого не робив, — тихо сказав він. Завзяття його полишило. Вранці він був як надто туго заведений годинник, а тепер ледве цокав.
— А де тато? — спитала Берті.
— Плаває, — огризнулася Віола.
— Він уже багато годин плаває.