— Кіббо Кіфта? — розгублено повторив він.
— Так, то мушу бігти, бо діти чекають.
— Так, звісно. Діти, — він почав відступати. — Що ж, якщо вам ні з ким буде поговорити, то ви знаєте, де мене знайти. По сусідству.
— Звісно.
Для втечі він обрав кружний шлях — по стежці й через ворота, а не крізь згубну діру в живоплоті.
«Це було б неправильно», — подумав він, відступаючи до безпечно-цнотливого простору бурчальні, та ця подія все одно потішила його марнославство. Він почав насвистувати «Три дівчини зі школи». Він почувався доволі самовдоволено.
А що ж Тедді?
Тедді стояв у колі на найближчому полі, куди їх ласкаво пустила леді Донт із маєтку. Коло, що складалося здебільша з дітей, рухалося за годинниковою стрілкою, підскакуючи так, як, на думку місіс Шоукросс, мали виглядати давні саксонські танці. («Сакси взагалі танцювали? — спитала Памела. — Якось мені сакси не асоціюються з танцями»). У руках у них були дерев'яні посохи зі знайдених у лісі гілок — час від часу вони спинялися й стукали по землі. Тедді був у «формі» (жилетці, коротких штанцях і каптурі) і виглядав як покруч ельфа і не таких вже й вільних стрільців Робіна Гуда. Каптур був перехняблений, бо Тедді пошив його сам. У Кіббо Кіфті любили рукоділля. Місіс Шоукросс, мама Ненсі, вічно змушувала їх вишивати шеврони, пов’язки чи прапори. Це було принизливо. «Моряки ж шиють», — сказала Памела, щоб його підбадьорити. «Ага, а рибалки плетуть», — додала Урсула. «От спасибі», — похмуро відповів він.
Місіс Шоукросс стояла в центрі кола, скеровуючи своїх маленьких танцюристів. («Тепер підскочте на лівій нозі і вклоніться вашому сусіду праворуч»). Це місіс Шоукросс запропонувала йому приєднатися до Кіббо Кіфта. Він саме готувався пройти посвяту в скаути, але вона спокусила його обіцянкою спілкування з Ненсі. («Хлопчики і дівчатка будуть разом?» — підозріливо спитала Сильвія).
Місіс Шоукросс була великою шанувальницею Братерства Кіббо Кіфта, яке вважала егалітарною пацифістською альтернативою до мілітаристських скаутів, із яких вийшов їхній лідер. («Дезертири?» — спитала Сильвія). Одна з героїнь місіс Шоукросс — суфражистка Емеліна Пезік-Лоуренс — також належала до лав Братерства. Місіс Шоукросс теж була суфражистка. («Сміливиця», — тепло промовив майор Шоукросс). Місіс Шоукросс пояснювала, що члени Братерства все одно вчаться працювати руками, ходять у походи і таке інше, але наголос роблять на «духовному відродженні англійської молоді». Це звучало привабливо для Сильвії, але не для Тедді. Зазвичай вона вороже ставилася до всього, що пропонувала місіс Шоукросс, проте все ж вирішила, що Тедді це «піде на користь». «Усе, що не штовхає світ до війни, буде йому на користь», — постановила вона. Тедді не здавалося, що скаути штовхають світ до війни, але його заперечення були марні.
Місіс Шоукросс не сказала йому ані про шиття, ані про танці, ані про народні співи, ані про блукання лісами, ані про нескінченну балаканину. Діти ділилися на клани, племена й ложі: до так званих саксонських обрядів додали чимало буцімто індіанських звичаїв, вийшла каша. «Може, місіс Шоукросс знайшла одне із втрачених колін Ізраїлевих», — жартувала Памела.
Кожен обрав собі індіанське ім'я. Тедді став Лисеням («Хто б сумнівався», — сказала Урсула). Ненсі — Вовченям (шаєнською мовою це буде «Хоніахака» — сказала місіс Шоукросс. У неї була книжка, це ім'я взяли звідти). Сама місіс Шоукросс була Великою Орлицею («О господи, — сказала Сильвія, — ото вже задається»).
Були в організації і свої плюси — наприклад, він міг спілкуватися з Ненсі. Крім того, вони вчилися стріляти зі справжнього лука справжніми стрілами, а не рихтували собі щось із гілочок. Тедді подобався лук, він думав, що це може стати у пригоді — наприклад, якби він утік від суспільства. Проте чи стало б йому духу застрелити оленя? Він любив кроликів, борсуків, лисиць і навіть білок. Напевно, якби він боровся за життя й помирав від голоду… Але певні межі він не зважився б переступити. Він не став би їсти собак чи жайворонків.
— Звучить якось по-поганськи, — із сумнівом сказав Г'ю до місіс Шоукросс. («Прошу, звіть мене Робертою»). Це було раніше, ще до інциденту в консерваторії, коли він ще не бачив у ній жінки.
— «Утопійно», — більш влучний опис.
— О, Утопія, — обережно протягнув Г’ю. — Користі з того мало.
— Це ж Вайлд писав, що «прогрес — це втілення Утопії в життя»?
— Я б не звертався до нього по моральні орієнтири, — сказав Г’ю, трохи розчарований у місіс Шоукросс. Він повертався до цієї відразливої думки згодом, коли намагався забути про геранієвий дух і відсутній корсет.
В Утопії Тедді Кіббо Кіфта не було б. А що було б? Звісно, пес. А краще навіть кілька. Там була б Ненсі і його сестри, а може, і мати: вони всі жили б у милому будиночку на природі десь під Лондоном і щодня ласували пирогами. Власне, саме так і виглядало його життя.
Від Кіббо Кіфта своєю чергою відколовся ще один рух — менш ексцентричні Теслі, але на той час Тедді вже зумів відкрутитися від цієї забави. У школі він вступив на програму підготовки офіцерів, і цілковита відсутність пацифізму його тішила. Врешті-решт, він був хлопчак. Він здивувався б, якби довідався, що, коли йому перевалить за шістдесят і його внуки (Берті й Сонні) житимуть з ним у Норку, він кілька місяців щотижня тягатиме їх до холодної церкви в гурток Теслів. Тедді здавалося, що стабільність піде їм на користь, а їхній матері, Віолі, було не до того. Він вдивлявся в невинні обличчя внуків, коли на початку кожної зустрічі вони з надією промовляли «заповідь» організації — «Ми зі співом візьмемося творити новий світ».
Він навіть пішов з ними у похід. Провідниця, яка чимось нагадувала йому місіс Шоукросс, попри те, що була молода, повна й чорношкіра, похвалила його — мовляв, він чудово «дає собі раду з деревом». «У скаутах навчився», — сказав він, бо навіть з плином років і далі не хотів визнати, що бодай щось виніс із Кіббо Кіфта.
Коли Сильвія заплатила таксистові, швейцар з готелю відчинив дверцята таксі й пробурмотів: «Ласкаво просимо, мадам». На тротуарі вона завагалася. Інший швейцар відчинив перед нею двері готелю. «Ласкаво просимо, мадам». Знову.