- Так, мабуть, але я це не так бачила. Зовсім. – Катя похитала головою. Я починаю розуміти, чому хлопці з тобою так поводяться. Навіть, якщо ти остання падлюка, дуже важко про це згадати, коли на тебе дивляться з такою впевненістю, вірою, що ти останній шляхетний рицар!
-Та не дивлюсь я так на хлопців.- фиркнула Ліза.
-Дивишся-дивишся. Тільки не зрозуміло, як ти це поєднуєш зі своїм отим критично-експлуататорським підходом (бо тобі ж допомогти кидається перший ліпший хлопець, на якого ти просто подивишся, а як відкриєш рота - так згодні таскати меблі з поверху на поверх ледве не щодня!)). І от, хоч вбийте мене, я не розумію як ти це робиш і, головне, - чому так відбувається, попри історію твоєї сім’ї. Логічно, наприклад, щоб я так на них дивилась – це ж в мене найкращий батько на землі, який за пояс будь якого легко лицаря заткне. Але ні, я бачу всі їх вади і цілком реально оцінюю, як загрози так і людей. А ти…
-Та я теж цілком реально всіх оцінюю!
-Ага, ага. Можливо, але я в тебе в кімнаті вперше чула, як Сашко з восьмого поверху, п’яний до стану автопілоту, вибачався!
-Так він же просто дверями помилився. От на автопілоті і вибачився.
- Та він на автопілоті, зазвичай, тільки матом криє, дівчат лапає та телевізори з вікна викидає!
- Неправда. І телевізор був лише один. Непрацюючий. - не витримала і розсміялась Ліза.
- Бачиш, самій смішно. А я тоді щелепу з полу ледве підняла, коли зрозуміла хто в тебе в дверях вибачається!
Женя
2016р
Женя сидів з цигаркою та чашкою міцного чаю біля вікна і дивився з одинадцятого поверху на залитий дощем нічний Київ. Шалена гроза відгриміла і пішла, а дощ лишився. Тихий, спокійний. Чоловік відкрив вікно, вдихнув свіжого вологого повітря, провів поглядом тонку смугу диму, що стрімко вирвалась на волю з кімнати.
- Чого ти тут в темряві стоїш? – жінка, що вийшла зі спальні завернувшись в простирадло, ввімкнула світло і підійшла до нього.
- Та так… Думаю.
- Про втрачену жінку?- білявка, наче все-все розуміючи, криво посміхнулась.
- Чому про жінку? Та ще й про втрачену?- здивовано подивився на свою нічну гостю Женя.
- Тому що про справи так не думають. Не в темряві, наодинці з цигаркою, коли в ліжку в тебе не порожньо. До речі, дай мені. - Жінка дістала з пачки «Chesterfield» і почекала поки Женя піднесе вогонь.
- Цікава версія, але не правильна. Я думаю про справи.. – посміхнувся Женя. Попри показну легкість, навіть, прагматичність стосунків з цією діловою красунею, він не вважав за потрібне повідомляти, що вона вгадала на всі сто. В душу таких не пускають, ні за яких обставин. Але, все одно цікаво, чому українські жінки такі неймовірно проникливі? Ось вийшла жінка, яку він знає кілька годин, (навіть, якщо включити сюди вранішнє спілкування) після гарного сексу і з порогу, одним оком кинувши, сформулювала, як його стан так і причину. Недарма його англійський шеф, неодноразово повторював з замріяним виглядом «О, Київ…Містичне місто, містичні жінки…» Мабуть, також мав змогу їх оцінити.
Взагалі-то, шеф сам планував їхати до Києва, але, в останню мить щось там не склалося, і поїхали вони з Андрієм. На їх совісті було укласти з потенційними партнерами договори на постачання техніки. І хоч Україна вважається не дуже перспективний клієнтом, (дуже вже рівень життя різний, та платоспроможність) але і тут є сегмент ринку, який зацікавив їх роботодавців. Продаж високоточної техніки, яка використовується в садівництві, будівництві футбольних полів, площадок для гольфу, була тут актуальна. Як не дивно, але в цій країні в даних сферах крутились непогані гроші, а вітчизняних виробників пристойних аналогів подібного товару не було. Український ландшафтний дизайн, був досить на високому рівні, і міг запропонувати адекватну ціну на те, що їм було необхідно, для подальшого росту. Та що там, прогулюючись сьогодні по одному доволі сучасному розпліднику, Женя, хоч і не профі в озелененні (то парафія Андрія), був здивований сучасністю його організації та обізнаністю людей, які там працювали. Взяти хоч головного інженера-ландшафтника, чоловіка років п’ятдесяти, який так бадьоро спілкувався на латині з їх англійцем-архітектором, що в якийсь момент перекладач з нещасним виглядом попросив перекласти йому, про що власне розмовляють його підопічний та українець. І це при тому, що цей цікавий чоловік, англійською, як і більшість людей, що вивчала її за радянських часів, міг сказати тільки щось на кшталт « I speak English not very well.» і то не факт. Та, як виявилось, то зовсім не причина не знайти спільну мову з «колегою по цеху».
Але латина то таке, та Женя, хоч і не очікував побачити на полях замурзаних кріпосних, був морально не готовий до настільки європейського підходу українців в даній сфері. Так, в них багато чого не було (якраз добре, бо що б він їм тоді продавав), але тенденції, бажання, напрямок розвитку! Ні, це вже явно не та пострадянська країна, яку він колись відвідував. Він тринадцять років не приїздив в Україну, і за цей час вона пройшла великий шлях. Багато це чи мало для країни? А для людини? Тринадцять взагалі містичне число, але начебто у слов’ян воно щасливе? То може хоч цього разу?...
- Женя… Можливо своїм партнерам ти і вмієш гарно брехати, але зараз ти явно не в формі. Які справи з таким обличчям? Ти мені зараз нагадуєш довгий перелік знайомих, які залицялись до однієї моєї подруги.
-Чим це?