Не кончится.
В часы, когда все бесполезно,
И смысла нет на свете жить,
Над черной бездной, жуткой бездной
Нас держит тоненькая нить.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится.
О ней почти не помним летом,
Но стоит вьюге закружить,
Не то, что дня без нити этой,
Но и минуты не прожить.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится….»
Пісня вже давно скінчилась, студенти знову пішли по репертуару групи «Кіно», який судячи з усього знали всі, бо співали хором голосно і злагоджено. Женя перемістився до трьох дівчат, що співали разом з усіма і чекав на хвилинку тиші, щоб привернути увагу Лізи. Перекричати цей хор голосів він не мав жодного шансу. Він вже відшукав її очима, орієнтуючись не на зір (що тут можна роздивитись при світлі зірок та цигарок?), а на якесь чуття, інтуїцію. Та ні, мабуть, на якийсь інстинкт, який допомагає знайти ту що тобі потрібна, хоча наче і « вночі всі кішки сірі» Ні, точно не сірі… Принаймі, точно не всі. Він простягнув руку, торкаючись її пальців і міг заприсягтись, що отримав легенький удар током. Вона підняла на нього свої дивні очі і покірно підвелась, коли він м’яко потягнув її до себе.
-Лізо, ти куди? – почувся поряд дівочий голос.
-Трохи прогуляюсь… - відповіла Ліза на відриваючи погляду від Жені і не обертаючись відійшла від співочої компанії.
Женя не чув чи щось її ще питали, чи вона відповідала…Він лише через деякий час помітив, що просто мовчки йде по лінії прибою, тримаючи її за руку. І раптом зрозумів, що ладен так іти кілометр, два, три… Та що за чортівня! Він роздратовано потріпав головою.
- Чому ти вчора втекла? Я ж не кусаюсь.