Лишь звезды небесные знают
Где она расцветет
Где однажды она расцветет.»
Гітарист легко пристосувався і ненав’язливо акомпанував дівчині. Але та замовкла, передаючи естафету подрузі. Тремтячий, наче готовий от-от щезнути, від найменшого невірного руху, голос почав другий куплет. І слухачі принишкли як миші, бо попри відсутність сили попередньої виконавиці, цьому голосу хотілось вірити, в ньому було чути не музику чи слова, а саму Душу…
«Пусть вид ее порою жалок
Как скромной золушки наряд
Но ложь сворачивает жало
Ее заслышав аромат…»
Женя, почав хапати повітря ротом, ледве втамовуючи серцебиття, - цей голос він вже пізнав би серед тисячі, хоча для нього вона не співала. Та й він би не додумався просити її співати! Море, пляж, дівчина – та якому нормальному хлопцеві спаде на думку попросити дівчину співати! А варто мабуть…
…В любую крепость, дом и замок
Он проникает без труда
И ощутивший этот запах
Солгать не сможет никогда…»
Він і не знав, що якась романтична пісня може аж так вибити дух, аж так змусити загубитись… Голос проникав у свідомість, душу, легко минав всі його незламні, непроникні бар’єри логіки і здорового розрахунку і змушував починати вірити… У що? Долю? Вищі сили? Диво? Кохання? У що – не зрозуміло, але у щось шалено хотілось вірити, у щось прекрасне і дивовижне, невловиме і незвідане.
Схвальні оплески і вигуки «давай ще щось» - Женю трохи привели до тями, і він спробував переміститись ближче до чудної дівчини, яку спеціально не знайдеш, а випадково натрапляти на неї він, судячи зі всього, просто зобов’язаний кожного вечора.
«Мы знать не знаем и не помним,
Пока не встретимся с бедой,
Что весь наш мир, такой огромный
Висит на ниточке одной.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,