— Замолозити мелзотників! — пищали дошкільнята.
— Хвилинку, громадяни, прошу тихіше! — махнув рукою інспектор і спитав бранців: — Випустити вас?
— Ні! Замкнути! — почулася дружня відповідь.
— Колодка під другою сходинкою, — підказав з вагончика Лись-Блись. — Тільки ключ добре сховайте.
Йдучи назустріч одностайному побажанню, інспектор виконав волю народу і звернувся до натовпу:
— Є пропозиція розійтися, щоб закінчити ранковий туалет.
Аж тепер жінки помітили, що прибігли вони сюди, забувши про деякі костюмно-косметичні деталі,— і за хвилину тут уже нікого не було.
— Цікаво, хто це все накоїв? — сам у себе спитав Новак.
— Я, пане інспекторе… — виструнчився один з молодих і метикуватих хлопців.
— Ти накоїв?
— Ні. Я хотів сказати, що почав би з обшуку в «Хаті Бунгало» та інших навколишніх помешканнях, де поки що ніхто не живе.
Почувши ці небезпечні слова, капрал Повзик переміг цікавість і, не чекаючи на відповідь, полетів скільки було сил у крилах з рапортом до командира.
Нерухоме повітря пахло металом, гумою і смолою. Сталева ляда, замкнута на сім засувів, і товстий шар темряви під нею приглушували всі звуки зовнішнього світу. Час спливав повільніше, ніж над річкою чи в лісі.
Можна було, звичайно, в будь-яку хвилину увімкнути цілодобову інформацію про точний час, прогноз погоди або результати тоталізатора, але кому воно потрібне?..
— Післязавтра новий тираж, — сказав Хелонідес. — Якби була оказія, я б заповнив картки на ім’я Добромира.
Коот не відповів, щось його зацікавило, і він швидко підключив трубку до зажимів.
— …авентурек…
— Бабин турок? — перепитав Бікі.
— Цить! — Йонатан поклав йому на носа свою м’яку лапу.
— …Ні, нічого я не пив, це дерева в садках пилками… — пояснював той самий голос.
— Вигадуєш, — прозвучав сильний жіночий голос.
— Ні, ріжуть усе підряд безжально. Слово улана…