— Але ж ріжуть здорові. Фруктові! І декоративні теж! Навіть флімонодендрон.
— Позначені жовтою фарбою? — спитав лисий, шкрябаючи бороду.
— Позначені,— ствердив старий.
— Ну й добре. До вечора, лись-блись, буде порядок, та й по всьому.
— О господи… — старий перехрестив спочатку себе, а потім обліковця у вікні.— Диявол чи божевільний.
Він підбіг до телефонної будки, схопив трубку.
— Амеліє! Це я, твій Бонавентурек… Ні, нічого я не пив, це дерева в садках пилками… Ні, ріжуть усе підряд безжально. Слово улана… Грай, люба! Бери мою сурму і грай!
Хвилиною пізніше пані Амелія повідомила про нечувану подію пані Валентину і пані Держиславу, які протягом наступних шістдесяти секунд поінформували кожна двох сусідок, що збільшило кількість посвячених осіб до семи. Потім Амелія підняла по тривозі ще двох; неважко полічити, що на третій хвилині про злочин довідалося ще вісімнадцять, а разом двадцять сім осіб; на четвертій — 81; на п’ятій — 243; на шостій — 729, а на сьомій… У містечку жило близько п’яти тисяч чоловік, тому на восьмій хвилині знали вже не тільки всі, а півтори тисячі були повідомлені навіть удруге.
Та перш ніж це скоїлось, сторож, вийшовши з будки, побачив, що пані Малінковська, яка встала на світанні прополоти грядку полуниць, теж помітила неподобство і рушила підтюпцем до найближчого лісоруба.
Не встиг сторож-улан доспівати сигнал атаки, як Маліновська гнала вже галопом.
— Ге-ей!.. — вигукнув він, коли вона замахнулась, і — Гоп! — коли наділа моторизованому лісорубові кошик на голову.
Вз-з-з! — завивала кинута на землю пилка, яка, не зустрічаючи опору, набирала дедалі вищі обороти.
— Ва-а! Ву-у-у! — верещав приголомшений лісоруб, мотаючи головою на всі боки й марно силкуючись зірвати кошик, який заклинило на вухах.
Урешті він виламав кілька лозин і визирнув на світ, наче з-під заборола.
— Рятуйте! Кровопивця! — репетував він, але ніхто з товаришів за шумом моторів не міг його почути.
— Допоможіть! Божевільний із пилкою! — кричала пані Маліновська, махала червоною хустиною, щоб її видно було здалеку, і лупцювала здоровенною сапою по кошику, не даючи жертві опам’ятатися, поки не набіжать люди.
На третій хвилині Лись-Блись побачив, що робиться, на четвертій зібрав підмогу, а на п’ятій гуртом забрали в пані Маліновської сапку і вхопили її за обидві руки.
— Що він вам зробив? — спитав Лись-Блись, коли останній мотор, зупинивши зубатий ланцюг, нарешті замовк.
— Ліга! — зарепетувала полонянка.
— Ногами хвицяє? — не зрозумів лисий. — Та він же не кінь… А от голова в нього не з капусти, щоб її в кошик запихати.
— Ліга! На поміч!
— Слухайте, заткніть пельку, бо як мені урветься терпець… — шарпнув себе лисий за бакенбарди, що було ознакою крайнього роздратування.