— Я теж хотів би когось рятувати.
— Рятуй.
— Чи, точніше, допомогти.
— Допоможи, Бікі.
— Я можу вас попросити…
— Проси, чому ні,— шепнули очі в темряві.
— Попросити розріджувач.
— Жартуєш?
— Ні. Я серйозно.
— Стоїть під вікном у шафці. Але змінимо тему. Це твоя машина, Бікі? Скільки циліндрів? Якого кольору оббивка? — голос знову потеплішав.
— Ні, не моя. Вона належить… Вона тягне… — в останню мить Хелонідес прикусив язик, збагнувши, що мало не ляпнув про їхню надсекретну операцію «Лісові привиди». — Я так добре не знаю і думаю, що буде краще, коли ми почекаємо на капітана Коота…
— Коота? Йонатана? — голос невидимої знайомої прозвучав знуджено й сонно. — Та це ж мій тато. Бай-бай!
Згасли золоті очі, і темрява стала не така м’яка, і запах став слабший.
— Тіу-тни! Віть-бить! — крізь сон крикнув Ерик і зашарудів пакетом.
Торохтіння трактора покотилося за річку, в напрямку селища, затихло, потім знову почало наростати вже на тому березі. Дерева занепокоїлись, передаючи одне одному чітке тріскотливе відлуння. Задеренчала навіть шибка в напіввідчиненому підвальному віконці, та саме в цей час мотор заглух і знову запала тиша.
Ще більше потемніло, як завжди буває перед самісіньким світанком. То тут, то там пташки тихими, приглушеними голосами прощалися з останніми снами.
Щось м’яке торкнулося щоки Хелонідеса.
— Це ви, Пуссі?
— Ні,— відповів Йонатан і голосом, суворішим, ніж звикле, додав: — Будіть, сержанте, капрала, і без зайвого шуму за мною.
Він стояв нерухомо, чекаючи, поки Ерик прочумається. Потім, уже не так впевнено і офіційно, промовив:
— Витремо лапи, щоб грязюки не нанести.
Повзик, нічого не бачачи в темряві, сів на спину Хелонідесу, той з’їхав з парапету на підлогу по дошці для прасування, підставленій Коотом, і, здається, всунувся в пляшки, бо задзвеніло скло.