— Не встигнемо, — сказав він нарешті, вимірявши висоту місяця над обрієм.
— Чим тобі допомогти? Зроблю все, що попросиш, — мовив Бікі.— Навіть із шкодою для здоров’я, — додав він, вдихаючи запах фарби, від якого йому сльозилися очі.
Обидва-розуміли, що не встигають вони через Ерика, та, хоч приятеля тут не було, жоден з них про це не згадав.
— Ти можеш рухатися швидше?
— Можу, бо трава від роси мокра й слизька.
— Коли справа непроста, не шкодуймо хвоста, — мовив Коот, підходячи до бляшанки з фарбою і повертаючись до неї задом.
Темп роботи тепер зріс у кілька разів. Щохвилини вмокаючи свого хвоста у фарбу, Йонатан обходив навколо абрикосів, вишень і яблунь, малював жовті кільця на грушах і сливах, лишав обручі на шерехатій корі ялин, стовбурах пірамідальних тисів. А коли врешті несамовитим вужем обвинули садові ділянки, базу відпочинку і кемпінгове містечко й вернулись до «Хати Бунгало», то не поминули навіть широколистої катальпи, плакучої горобини і напрочуд оригінальних заморських флімонодендронів, яких будь-де не садять.
Зупинятися на такому довгому переліку, може, й не варто було б, якби на кожному з названих дерев не лишалася разом із фарбою бежова, сіра чи блакитна волосина. Що більше кілець жовтіло в місячному світлі, то менше шерсті лишалося на хвості. Не знаю як хто, але осіб, котрі заявляють, що заради справи ладні віддати своє життя, я знаю набагато більше, ніж таких, котрі пожертвували б тільки чуприною, втрачаючи її по одній волосині.
Завдяки цій малій раціоналізації і великій жертовності командира, фарбування скінчили ще перед заходом місяця.
Бікі переправив Коота на другий берег Цюркави, а потім уже без поспіху, спостерігаючи, як місяць спускається по гілках нижче й нижче і ховається за обрій, вернувся в абрикосовий садок і закотив порожню бляшанку на смітник біля бунгало. Заховавшись у цілковитій, просто-таки чорнильній темряві під сходами, він мав намір про дещо поговорити з Ериком, але, почувши хропіння, передумав.
«Може, це й на краще, — тихо мовив він сам до себе. — Трохи подрімати не завадить».
Почав уже втягувати голову під панцир, коли раптом почувся приємний запах і щось м’яко торкнулося його обличчя.
— Хелло… — пролунав оксамитовий голос. — Do you speak English?
— Yes, I do, — відповів Бікі, ще не знаючи, хто до нього звертається. — Але віддаю перевагу польській. Судячи з акценту, пані теж володіє англійською не найкраще.
— Зовсім кепсько, — призналася пані,— зате як гарно звучить: «Ду ю спік інгліш?» — повторила із замилуванням. — Мене звуть Пуссі. А тебе, любий?
— Мене?.. Бікі,— відповів він збентежено і гречно додав: — Бікі Хелонідес, з вашого дозволу.
— Якого дозволу?
Над парапетом запалала пара очей, таких же жовтих, як і в Йонатана, але більш замріяних, сентиментальних. Потім одне з них почало лукаво примружуватись і роз’яснюватись, роз’яснюватись і притемнюватись.
Хелонідес, хоч був дуже начитаний, мав певний міжнародний досвід і немало потерся серед моряків, запозичивши дещо від них, не знав, що відповісти, а мовчання тим часом ставало дедалі двозначнішим. Врятував його шум мотора, який долетів з протилежного берега Цюркави.
— «Мерседес»? — поцікавилася Пуссі.
— Ні, прошу пані, «урсус», — пояснював Бікі.— Трактор, названий так на честь силача, який, зламавши роги турові, рятує свою кохану в романі Генрика Сенкевича.
— Рятує кохану! Ах, як це благородно з його боку.