— От-от. Ви сказали: знайомі. Ми вже давненько розмовляємо, а ще не запізнались. Ви дозволите? — Легенько піднявши крила, птах церемонно схилив голову: — Ерик Повзик.
— Дуже приємно. Йонатан Коот, капітан запасу.
— Двічі «о»? «О-о»?
— Так точно. Прізвище трохи британізоване.
— Але читається по-старопольському, — полестив птах. — Дозвольте, капітане, ковтнути води з вашої посудини.
— Пийте, будь ласка. Вода кришталево чиста. — Йонатан уперся хребтом і нахилив відро, щоб новому знайомцеві, якого, що не кажи, а лелекою не назвеш, було легше дістати до води.
— Чудова! Де брали?
— З цієї ж річки. Тільки вище від заводу.
— Отож-бо, — мовив Ерик і, трохи подумавши, запитав: — А вам не здається, що це директор утік із своєї роботи?
— Ви гадаєте, гналися за магістром-інженером Спритеком? За які гріхи?
— За отруєння. Кричав же той тип у мегафон, що, мовляв, той, хто бачив негідника…
— Йшлося ж про овального.
— Якраз директори мало ходять, багато їдять, отож часто гладшають і стають овальними.
— Тоді б не казали: «Покидьок і шельма». Щодо осіб вищого, ніж звичайні люди, рангу, таких означень не вживають, навіть якщо вони відповідають дійсності. То хтось із підлеглих…
— Виходить, не такий уже й важливий злочинець?
— Можливо. Буває, що завинив пес, а женуть кота.
— Або: крадуть миші, а люди ставлять опудала на птахів. У деяких країнах знищують усе птаство, а потім страждають від засилля павуків, жуків і гусені.
— Як на мене, пане Повзику, то я волів би, щоб його спіймали. Наш рід процвітав завдяки невловимості мого прадіда по материній лінії, славетного кота…
— Ми тут собі баляндрасимо, — перебив його птах, який терпіти не міг просторікувань, — а овального вже, певне, вистежили.
— Вистежили з вертольота, а мотоциклісти схопили.
— Той жевжик його, певне, впізнав.
— Лікарі із «швидкої допомоги» забинтували.