— Марш! — наказав Коот.
— Пі-пі, тю-тю! Сам маршируй! — роздратовано свиснув Повзик і, відлітаючи, додав із повітря: — Почекаю на вас з того боку.
Бікі злякався, що лишиться позаду, бо ж капітан теж міг махнути через корчовище, нікого не чекаючи, тому без слова помарширував уперед, енергійно працюючи плавцями. Час від часу він поглядав на Коота, який ішов поруч, не випереджаючи рядового навіть на півкроку й допомагаючи йому у важких місцях. «Чесний він, але черствий і безжальний, — думав собі смертельно зморений Хелонідес. — Ну що б із ним сталось, якби ми відпочили в ямі?»
Та хоч яка дорога довга, а й вона, зрештою скінчиться, коли впевнено й рішуче йтимеш до мети, хай навіть і короткими кроками. Скінчилось і це паскудне корчовище. Невдовзі вони відчули прохолодний подув і запах зелені, які долітали від протилежного узлісся. Зібравши рештки сил, Бікі майже бігом рушив уперед. Опинившись біля перших дерев, він, наче на санчатах, з’їхав на своєму гладенькому пластроні до невеличкого видолинка, зарослого ліщиною. Орієнтувався він на свист Повзика:
— Віть-віть!
На березі маленького, проте чистого вічка води Ерик поклав кілька ясно-зелених, схожих на салат, листочків, оздобивши їх квіточкою суниці.
— Хоч це, звичайно, й не агар-агар, але ніжне й солодке на смак, — вихваляв він. — А ось два великі хрущі й м’якесенькі личинки, — показував він дзьобом, не звертаючись, щоправда, до капітана, хоч не було сумніву — почувається Ерик не найкращим чином і прагне загладити свою провину.
— Пий малими ковтками, — нагадав Коот, стукаючи в панцир.
Бікі лежав, розпластавшись у мокрій траві, зануривши голову по самі очі у воду, а Йонатан, поставивши передні лапи на невеличкому камені, обережно хлебтав із озерця, стараючись не замочити вуса. Пили вони довго, бо спрагу відчували страшенну.
Поки пили, не розмовляли, але Повзик не був певен, чи те мовчання не є ознакою цілковитої зневаги й довічної образи. Так, не правда, він учинив негарно, а може, навіть зовсім гидко, але старається виправитись: знайшов воду, приготував сякий-такий підобідок. Ну, а якщо вони цього не цінують, то й він кілька слів правди викладе.
— Надулись обидва, як потворні ропухи! — не витримав нарешті птах. — Чому ніхто не озивається? Думаєте, я не знаю. Знаю і скажу. Бісить вас, що, замість плуганитись по пилюці, я вперед полетів. Самі ж літати не здатні.
— Ропухи зовсім не потворні, — заперечив Бікі, піднімаючи голову. — А якщо пити й говорити водночас, можна похлинутися.
— Ні до чого ви не годні! — злився Ерик. — Ви б сюди не втрапили, якби не я.
— Що правда, то правда, — похмуро твердив Йонатан і, витягнувшися на пагорбку, освітленому сонячним променем, що пробивався через листя, заходився хрумати хруща.
Оскільки ніхто не хотів з ним сперечатись, Повзик засумував, опустив дзьоба й настовбурчив пір’я, ніби на нього війнуло холодом. Вітер нарешті остаточно прокинувся, шумів угорі, а на сонце насунула хмара і в заростях ліщини посутеніло.
Поглядаючи спідлоба то на командира, то на Бікі, Ерик кілька хвилин мовчав, потім несподівано тихо й спокійно заговорив:
— Один із нас уміє літати, другий плавати, третій бігати, але кожен уміє зробити щось таке, щоб іншим було приємно. Всі, крім мене. Я завжди сам. Після того, як ми зав’язали Коотів вузол, я думав, що будемо разом.
— Ерику! — підвів голову Бікі й замовк, угамований нетерплячим помахом крила.
— Помовч! Чого б я мав брехати? Знаю, ми ще сидимо втрьох у цих кущах, але я вже не з вами. Ви вдвох, а я осібно… — повторив він і додав іще тихіше й сумніше: — Я хотів привести вас у таке місце, яке вважаю найкращим на світі. Коли капітан Коот пішов дізнатися, що замишляють вороги, я навіть придумав таке гасло…
— Яке? — спитав Бікі, коли Крилатий на мить замовк.
— До «Перепалки» дійдеш — своє щастя знайдеш, — сказав Повзик і, засоромлений із своєї відвертості, почав дивитись одним оком на схід, а другим — на захід, звідки долітали щораз дужчі пориви вітру.
Птах вилив уже все, що було у нього на душі, а може, навіть трохи більше, і якраз би оце годилося сказати йому щось тепле, сердечне й заспокійливе. В Хелонідеса ці слова були на кінчику язика, але він дивився на командира, якому належало сказати останнє слово в цій ситуації. Прощати чи не прощати порушення дисципліни мав право лише він.