— Долинкою правого струмочка під гірку, потім через корчовище знову в ліс і до Цюркави — це струмок так називається. Звідти…
— Звідти Цюркавою до озера Малий Хлюп, — перебив його Йонатан.
— Звідки ти знаєш?
— А озером до «Перепалки», — докінчив Коот. — Тебе ще на світі не було, як я вже це місце знав.
— Точно. До лісової сторожки «Перепалка». Гарантую, що там нас ніхто не знайде.
— То ще видно буде, — муркнув капітан, ступаючи на палубу, тобто на спину Хелонідеса. — Марш.
Дорога до сторожки виявилася важкою. Струмочок так повужчав і змілів, що Овальний раз у раз шургав боками об береги і зачіпав дно животом. Крім того, дедалі частіше траплялися пороги, щоправда невеликі, та для тих, хто звик до морів і океанів, долати їх було непросто.
Повітря теж з хвилини на хвилину ставало задушливіше. Коот і Повзик добре напрацювались і нагріли чуби, перетягуючи Хелонідеса через пороги і скелясті гребені.
Якби ці зусилля супроводилися дотепами й пісеньками, було б легше, проте обидва рядові трохи образилися на командира, а в капітана невідь-чому пропала охота до співів, бо він уперто мовчав.
Близько полудня струмочок лишився позаду. Курним схилом, встеленим сухою глицею, через ріденький сосняк, в якому не було молодого поросту, вийшли на край лісу.
Ліворуч із трьох великих труб, які виднілися на темному обрії, піднімався білий дим, а перед ними лежало широке корчовище.
Земля мала вигляд хворої шкіри з потовщеннями і шрамами, була подряпана пазурами плугів. На дні борозен лякливо тремтіли молоді саджанці, тягли до сонця свої листочки, стараючись пережити сухі дні між дощами, але ці цяточки зелені не могли оживити пустище, яке, немов язик смерті, заповзало через пагорб у глиб лісу.
— Відпочинемо перед виходом із затінку? — спитав засапаний Бікі.
— Ні,— відповів Коот.
— А коли?
— Ніколи, — сердито кинув командир, дивлячись на спину Бікі, на якій ще виднілися не здряпані літери.
Рушили впоперек борозен, через ями від викорчуваних дерев, по висохлій траві й сипучому піску. Сонце припікало все дужче. Хоч повітря й було парке, кожен відчував у горлі суху різь, а курява дедалі товщим шаром вкривала їхнє пір’я, хутро і панцир.
Майже на самій вершині схилу Повзик зупинився і промовив захриплим голосом:
— Я хочу вам тут щось показати й розповісти.
— Серед цього пустирища? — муркнув Йонатан.
— На сонці і без води? — зойкнув Бікі.
— Я знаю тут яму під одним вивернутим деревом, де можна перечекати найбільшу спеку.