— Хе-хе! Не мене, старого горобця, ловити на таку полову. Ніби я не знаю, що вартовому можна, а що ні. Я лиш кажу, що туман насунув такий, аж страшно було в нього заходити, а ще як дим почав валувати…
— Ви не злякалися, що то пожежа? Не підняли тривоги?
— Злякатись то я злякався, бо дуже раптово все те сталося. Проте тривоги не було чого оголошувати, бо в локомотиві-кочегарці кожна зміна, особливо нічна, завжди трохи піддасть жару, щоб зварити собі чай, каву, зготувати яєчка в мішечок або круті…
— Ну а потім?
— Потім спочатку зачахкало, заскреготало, а тоді… тоді завило й стало грюкати.
— Не могли б ви, громадянине капрале, розповісти трохи докладніше?
— Міг би, пане інспекторе, чому ні?
— Бо це для протоколу.
— Та я розумію. Отож для протоколу, для високого суду все було так: спершу — чах, ча-ах! чах, ча-ах! Потім, не перестаючи чахкати, почулося гр-р, дзир-р! гур-р, шур-р! I так страшно — уе-е, уа-а! Затихло на хвилинку, я думав, що, то, може, все скінчилось, аж воно знову: стук, грюк, дзень! Стук, грюк, бам!
— Вам, Тронбоню, у хорі б співати, — пожартував інспектор.
— Я не тільки співаю, а й диригую заводським ансамблем «Фенол Бемоль Олд Бой Банд». Коли треба надати пишності якомусь слідству або провести судовий процес під музику…
— Гаразд, гаразд. Отже, ви чули чах-пах, гр-р, дзир-р! у-е-у-а-а! стук-грюк-дзень! І все?.. Не продиригували тривогу?
— Тривога — річ серйозна, пане інспекторе. Якщо отак кожен ні з того ні з сього оголосить тривогу на все місто, то ого-го до чого може дійти! Оголосити легко, відмінити важко.
— На території заводу хтось дзинь-дзень-бамкає собі, а ви нічого?
— Як це нічого? Саме люди на ранкову зміну почали йти, і я кажу їм: «Щось там стукає». А вони послухали та й відповідають: «Схоже, що грюкають. Мабуть, ремонтна бригада». І тієї миті, коли вони отак сказали…
— Обережно! — попередив Новак. — Я терпіти не можу, коли хтось висловлюється, зразу вліплю штраф.
Зграйка горобців, що прогулювались на автомобільній стоянці між дирекцією і ворітьми, марно очікуючи на крихти хліба, раптом спурхнула й злякано перелетіла на бетонну огорожу, цвірінькаючи з обуренням.
Вахтер скрушно зітхнув, знизав плечима й промовив:
— Гаразд, тоді я, мабуть, з огляду на штраф, не скажу, як воно страшно…
— Гримнуло, — підказав інспектор. — Гримнуло й завило, а ви все не натискали червоної кнопки.
— Щоб іще більше шуму було?
— Не зняли трубки аварійного зв’язку.