Туман за ним був зовсім непроникним. Лілієнкрон накульгував. Він затискав руку й волочив ногу. З жахом Темаль помітив, що його біла сорочка заплямована кров’ю. Таке враження, що на нього напав тигр.
— Туане, тебе поранено.
Лілієнкрон злякано озирнувся.
— Що ти тут робиш?
— Я тобі допоможу, туане.
— Невже я схожий на людину, якій потрібна допомога? Ці кляті чудовиська підступніші, ніж можна припустити. Але мені здається, в одне я влучив. Схоже, при денному світлі вони впадають у сплячку. Я…
Тут із туману вилетіла стріла. Темаль блискавично ухилився, але Лілієнкрон виявився не таким швидким. Із глухим ударом чорне вістря встромилося в плече вченого.
Він здригнувся, захитався й упав.
— Ні! — кинувся до нього Темаль.
Учений ледве дихав.
— Мені… не… погано. Мені просто… повітря… мало.
Темаль із жахом дивився на чорну стрілу. Та глибоко встромилася в плече.
— Я витягну тебе, туане, — сказав він, підводячи мандрівника. На щастя, той виявився набагато легшим від юнака. — Я відведу тебе в моє село.
— Ні,— прохрипів Лілієнкрон. — Мені не можна йти… Мені… Потрібно повернутися. Я дещо знайшов… Сходи…
— Тебе поранено. Тобі потрібен лікар.
— Але… сходи. Мені потрібно подивитися… куди… вони ведуть… Там ворота… глибоко.
Із цими словами в нього закотилися очі, і він знепритомнів. Його тіло обм’якло.
Із туману долинуло низьке ричання. Темаль застогнав. У паніці він підняв хазяїна на спину, добіг до схилу й почав гарячково дертися нагору. Він намагався піднятися крутим укосом, але ноги зісковзували. І чим більше він нервував, тим частіше сипалися камені з-під ніг. Темаль не здавався й вирішив спробувати в іншому місці.
Повільно піднімався він нагору. Витягти Лілієнкрона на поверхню вдалося тільки після кількох марних спроб.
У цей момент глибоко на дні ущелини щось заворушилося. Темаль замружився.
Що це було?
Над котлованом пролетів порив вітру й розігнав туман.