Лілієнкрон подивився вниз, і в нього з’явилося дивне відчуття. Глибину ущелини не можна було оцінити, тому що дно закривав густий жовтуватий туман. З країв обриву пробігли тонкі тріщини, роблячи його ненадійним. Він обережно відступив назад і зняв із плеча гвинтівку.
— Дивно, — пробурмотів він. — Такого котловану на карті я не пам’ятаю. Але він перед нами.
Учений вийняв із рюкзака мапу, розгорнув і розклав на землі. Він повільно провів пальцем по паперу. Темаль підійшов і з цікавістю за ним стежив. Обличчя в носія стало серйозним.
— Так я й думав, — сказав Лілієнкрон. — Його тут немає. Або це наші жовтороті пташенята наплутали, або він з’явився зовсім недавно. Я схиляюся до останнього, — він подивився на інший бік — туди, де височів Бромо.
Над вершиною вулкана клубочилися темні хмари. Правильна ознака того, що будь-якої миті може початися виверження. Лілієнкрону навіть здалося, що він чує огидний запах сірки.
— Цілком можливо, що розколина в землі з’явилася після останнього землетрусу, — зауважив він. — От ця червонувата порода — прямий тому доказ, бачиш?
Темаль мовчав.
Після спустошливого виверження Кракатау дванадцять років потому земля Яви була в постійному русі. Майже щотижня лунали поштовхи. Місцеве населення так до цього звикло, що вже не надавало землетрусам великого значення. Невеликі струси вранці стали такими ж повсякденними, як і схід сонця. Лілієнкрону ж, навпаки, знадобилося досить багато часу, щоб до цього звикнути. Не раз він прокидався від того, що гойдалася підлога й тріщали стіни. Але через те, що дев’яносто відсотків усіх будинків були побудовані з бамбуку, ймовірність загинути була досить незначною. Відчуття, втім, було не з приємних.
Особливо вночі.
Стіни котловану стриміли вниз під кутом сорок п’ять градусів. Спуститися буде складно, але цілком можливо. Лілієнкрон глянув на носія.
— Як думаєш, варто ризикнути?
Темаль похитав головою. За весь цей час він не сказав ані слова. Його губи, що завжди були розтягнуті в посмішці, стиснулися в тонку лінію. Таким Лілієнкрон його ще не бачив.
— Що з тобою? — запитав він. — Язика проковтнув?
— Краще нам повернути, туане Лілієнкрон. Тут щось негаразд.
— Що негаразд?
— Темаль знає таке місце. Там у нас теж котлован. Проклятий. Краще нам повернути.
— Це просто ущелина. Вона виникла через рухи земної кори. Нічого страшного тут немає.
— Все ж таки, туане, я боюся. Краще повернутися.
Носій виглядав не на жарт наляканим. А, може, це черговий виверт, щоб видурити більше грошей? У Лілієнкрона з’явився план.
— Якщо хочеш більше грошей… Я вже говорив, що цю тему закрито.
— Ні, не потрібно більше грошей. Тут занадто небезпечно. Котлован — це обитель кам’яних.
Лілієнкрон помовчав. Він уже чув про кам’яних. Ішлося про створіння, що нападали вночі на міста й села та захоплювали людей і тварин. Їхні описи відрізнялися, але всі свідки стверджували, що це моторошні істоти з копитами замість ніг і рогами на голові. Саме так жителі Заходу описували диявола. Природно, все це дурниці. Чортів не буває. Як може такий вигляд тварин залишатися досі не вивченим? Але, з іншого боку, що, коли це пов’язане з метою його подорожі на Яву? Він уже чув із різних джерел, що кам’яні занадилися ходити до селян місцевих сіл. Король острова навіть звелів кинути жереб, щоб вибрати жертву для приношення цим створінням.