Вона все не озивалася, подумки шкодуючи, що не можна отак узяти й шарпонути батька за плечі, аби замовк.
— Був і дуже привітно розпитував про тебе, як і його сестри, і всі вони казали, що сподіваються неодмінно побачити тебе на завтрашньому пікніку. Я, звичайно, запевнив їх,— додав він не без задньої думки,— що ти приїдеш. А тепер, дочко, кажи, що там у тебе з Ешлі?
— Нічого,— коротко відповіла Скарлет, смикаючи Джералда за рукав.— Ходімо в дім, тат.
— Ага, то тепер тобі закортіло в дім,— зауважив батько.— Але я не зрушу з місця, поки ти не скажеш, що до чого. Тож-то я помічав, що ти останнім часом якась наче не в собі. Він, може, загравав з тобою? Чи просив твоєї руки?
— Ні,— відказала вона.
— І вже не попросить,— промовив Джералд.
Скарлет спалахнула, але він стримав її помахом руки.
— Помовч, панночко! Сьогодні я почув від Джона Вілкса під великим секретом, що Ешлі одружується з Мелані. Завтра оголосять заручини.
Скарлет відпустила батьків рукав, і рука її безсило повисла. Отже, це правда!
Гострий біль, наче від пазурів хижака, врізався їй у серце. Вона відчула на собі Джералдів погляд — у ньому було й співчуття, і розгубленість, бо ж батько не знав, як зарадити цьому лихові. Він любив Скарлет, але водночас усвідомлював і свою безпорадність перед лицем її дитинних прикрощів. Еллен — та знала відповідь на всі на світі питання. До неї хай би Скарлет і зверталася.
— Що це ти на посміховище виставляєш і себе, і всіх нас? — вигукнув на весь голос, як завжди у хвилини збудження, Джералд.— Упадаєш за хлопцем, котрий тебе не любить, коли могла б вибрати собі найкращого жениха в окрузі?
Гнів і ображена гордість на мить приглушили її біль.
— І зовсім я за ним не упадаю... Просто... ця новина вразила мене.
— Ну й брешеш! — кинув їй Джералд, але, глянувши на похнюплене доччине обличчя, раптом злагіднів.— Пробач, доню. Але ж кінець кінцем ти ще дитя, і кавалерів у тебе хоч греблю гати.
— Мамі було тільки п’ятнадцять, коли вона вийшла за тебе, а мені вже шістнадцять,— мовила приглушеним голосом Скарлет.
— Твоя мама — це інша річ,— заперечив Джералд.— Вона ніколи не була така шалапутна, як ти. Ну годі, доню, не хмурся так, ось через тиждень ми поїдемо з тобою у Чарлстон до тітоньки Юлейлії, і ти як наслухаєшся про всю цю колотнечу з Фортом Самтером, то й думати забудеш про Ешлі.
«Я для нього досі ще дитя,— промайнуло в голові у Скарлет, яка з люті й жалю не могла й слова з себе видобути.— Гадає, що як дасть мені нову цяцьку, я забуду про свої болі».
— І не треба так шпигати мене очима,— дорікнув їй Джералд.— Коли б ти мала трохи тями, давно б уже одружилася з котримсь із Тарлтонів. Подумай над цим, доню. Виходь заміж за одного з близнюків, і ми з Джімом Тарлтоном об’єднаємо наші плантації, а тобі збудуємо гарний дім якраз на межі між ними, там, де густий сосняк, і...
— Та облиш ці балачки, я ж не мала дитина! — скрикнула Скарлет.— Не хочу я ні їхати в Чарлстон, ні виходити за близнюків, ні жити в новому домі! Я тільки одного хочу...
Вона спохопилася, та було вже пізно.
Джералд заговорив на диво спокійно і так повільно, наче добирав слова з якогось рідко вживаного запасу їх.
— Ти тільки Ешлі хочеш, але його тобі не судилося мати. Та навіть якби він і захотів з тобою одружитись, я б не дуже й пристав на це, хоч ми з Джоном Вілксом і добрі приятелі.— Побачивши непорозумілий погляд Скарлет, він докинув: — Я бажаю моїй дівчинці щастя в житті, а з Ешлі ти ніколи не була б щаслива.