Дон Пабло знов обертається до сеньйори, яку перелякав кіт.
— За тими типами, які не платять за каву, треба добре пильнувати. Ніколи не знаєш, з ким маєш справу. Викинули оце його на вулицю, а раптом це якийсь геній, такий собі Сервантес чи Ісаак Пераль, от нахаба. Я міг би заплатити за його каву. Філіжанкою більше, філіжанкою менше — для мене яка різниця?
— Звісно.
Дон Пабло всміхається, як людина, котра раптом усвідомила, що має цілковиту рацію.
— З безсловесними тваринами таке не трапляється. Безсловесні тварини поводяться гідно, вони ніколи не брешуть. Приміром, оцей шляхетний котик — хе-хе! — що так вас налякав, та він же створіння Боже, йому б тільки гратися.
Обличчя дона Пабло осяває блаженна усмішка. Якби можна було розітнути йому груди, виявилося б, що серце у нього чорне та глейке, мов дьоготь.
Пепе невдовзі повертається. Господиня — руки в кишенях фартуха, плечі розправлені, ноги розчепірені — гукає його глухим надтріснутим голосом, що нагадує бряжчання розколотого бубонця.
— Іди-но сюди.
Пепе не наважується глянути їй у вічі.
— Що накажете?
— Ти йому врізав?
— Так, сеньйорито.
— Скільки разів?
— Двічі.
Господиня мружить очиці за скельцями окулярів, виймає руки з кишень і погладжує себе по обличчю — саме там, де з-під шару пудри витикаються проростки борідки.
— Куди врізав?
— Куди зміг — по ногах.
— Молодець! Нехай знає! Іншим разом остережеться грабувати порядних людей!
Донья Роса, яка стоїть, склавши дебелі руки на череві, роздутому, наче бурдюк з олією, усім своїм видом мовби уособлює ненависть ситого до голодного. «Безсоромники! Собаки!» — думає вона. На її схожих на сосиски пальцях — грайливо, майже любострасно — виблискують скалки світла від ламп.
Пепе, кинувши на господиню покірливий погляд, іде. Совість у нього спокійна, хоча сам він не надає цьому значення.
Дон Хосе Родригес де Мадрид розмовляє з двома приятелями, які грають у шашки.
— Самі поміркуйте: вісім дуро, вісім нещасних дуро. А люди вже патякають бозна-що.