Я швидко скумекала, попри тупу голову, під яку мелодію мені треба танцювати, хто тут грає на скрипці, хто на басетлі, хто на тромбоні та як я мушу до них свій крок прилаштувати. Дурень промовляє в моєму серці: Бога немає. А як же ж Його немає, якщо Він мене виліпив, а зі мною — й історію мою, яку на вухо нашептав? Звідки мені було там — у далекому Вільні, у Любечі, Кобильнику, Мяделі — знати, коли я йшла крізь сльоту в шинелі чоловіка та дірявих чоботях, що тут на мене чекають, що нікого тут так не виглядають, як старої пошрамленої василіянки, яку москалі побили й кожен шрам якої на вагу золота? Що до їхнього пристрою я пасую так, як загублений трибок, що випав у годинникаря з механізму й десь далеко, під конторкою, у смітті лежить? Нічого так їм не було треба, як мучениці: по-перше, полька, по-друге, стражденна, по-третє, жінка, по-четверте, у чернечих шатах — навіть якщо й в уніатських… а може, по-перше, у чернечих шатах, по-друге, стражденна, по-третє, полька? Все одразу й укупі — ідеальна зброя, бич проти москаля із суцільного страждання та святості скручений!
Не було і дня, щоб мене кудись не повезли або щоб до мене когось не прислали, кому я мусила від самого початку пояснювати — кожен удар плазом по ногах, батогом по спині, смерть кожної сестрички описати в найменших деталях. Дзижчало, як у вулику. Спочатку в польських газетах, потім у чужинських і навіть заморських. Вони плутали все — місця, імена та прізвища; крім того, з французьких газет я нічого зрозуміти не могла, якби навіть і вистежила велику літеру, то за жодні скарби не дізналася б, про що мова; польські імена та прізвища оберталися якоюсь ні на що не схожою мішанкою.
Але лихо не спить, а москаль тим паче; десь там далеко — за пінськими болотами та литовськими пущами — дійшли паризькі газети до петербурзьких палаців і московських канцелярій. І не встигли вони потрапити до кав’ярень у Варшаві та Нижньому Новгороді, як у російських чиновників аж волосся дибки стало. Бити — справа звичайна, вся Росія б’є, там кожен від малого до старого дістає на горіхи; дитя від баби, баба від мужика, мужик від економа, економ від пана… дяк від попа, піп від єпископа, якщо єпископ запальний… Б’ють києм, ціпком, канчуком, тобто малахайкою, батурою, тобто нагайкою, рукою б’ють — долонею і кулаком, березовим пруттям, гіллякою, шнурком, намоченим у воді, коцюбою, б’ють різкою та мітлою і всім, що попід руку потрапить. Але крім биття стиха, свійського, домашнього, є також биття офіційне — це дозволяється суддівській і військовій владі, яка може вільно висікти обивателя або єгеря, хоч би він і душу Богові віддав, врешті — шкільній владі, якщо їй лише дітей захочеться бити. Інша справа — духовна влада; авжеж, дозволено попу п’яного дяка висварити, дозволено його й побити кулаками, києм шкуру виправити, але щоб черницям канчуки призначив як суддя? О, це вже для царських чиновників було занадто; міністр Священного Синоду Протасов одразу зайшовся вереском, допитуючись, чи насправді мені Семашко кулаком ніс ламав, чи йому василіянки палац будували і чи рахував він їм удари батогом. Натягли писарі нарукавники, наповнили каламарі чорнилом, приготували паперів стоси та заходилися рапорти писати, обстежувати й допитувати. На щастя, час спливав. У губернській Росії повільно, а в Парижі — швидко-швидесенько.
*
Не було і дня, щоб до мене хтось французькою не заговорив; тут звикли, що всі вельможні польські пани французькою розмовляють як рідною, тож і я, великих домів дочка, що від Ягеллонів і Мечиславів свій рід веде, повинна не лише по-слов’янському, а й по-їхньому балакати. А дзуськи! Я проста жінка, — кажу в таких випадках, — а тому по-простому думаю. Якщо Польща отак між чужими потугами розшарпана, що її майже нема, нехай вона в мові себе збереже. Кожен, хто вірить у Господа, може, як апостоли, розмовляти мовами людей і ангелів, а я, поки Польща знову не зблисне, жодного чужого слова з горла не випущу. Розмовляйте собі французькою чи латиною — я вдам, що ні в зуб не розумію. У вільній вітчизні ви зможете розмовляти зі мною і французькою, і англійською, і німецькою, і ще якою завгодно, але тепер — не смійте. Тепер польські слова нам увірені! А вони дивувалися: я так глибоко пойнята любов’ю до вітчизни, що й справді, від самого прибуття до Парижа жодного разу не показала, що щось в іншій мові розумію, жодного разу моїм обличчям не промайнула гримаса розуміння, коли вухо чуло французьку балачку.
Тільки тому поетові Словіковському, що про мене в Парижі вірші складав, я зізналася у своїй злості на дженджикуватих кавалерів і напахчених дам. Ах, мені до Риму треба, — кажу я йому, — до Риму, тут усі добрі до мене, але навколо самі пустоголовці й легкодухи… ніби приходять до мене як до мучениці, а я куди не вдарю, там не серце дзвонить, а немовби б’єш у товсте пузо або зіпсуті цимбали… приходять якісь, мовби просто з перин повилазили, варені в декокті з кольорових горілок і тютюнового диму, витончені, лише завиті голівки нахилять, глипнуть то на мене, то на чищений нігтем ніготь. Він стривожено оглянув себе, але я поплескала його по плечі й кажу: Я тобі тільки тому це кажу, що одразу серце твоє чисто мені задзвеніло, як срібний дзвіночок. І бачиш, яка з мене простачка, скривавлене тіло, зболена душа… а сюди приходить до мене графиня, справжнє диво, що власними ногами, а не лежачи на подушках, бо якщо вірити словам, то вона більш зболена за мене: тут мігрень, там щось коле, там слабість у легенях і ґуля в горлі, у кожному члені таке, каже вона, страждання, що я аж засоромилася, що мої рани не досить болючі. Очка жовті, примружені, як тонкі смужки, міну робить солодку, як патока з вулика, але так якось брову зморщила, так стала бундючно, звисока глянула, наче мала в перстенику святе причастя. Чекаю, поки вона щось скаже, а вона мені що? Балакає французькою та молодика-сповідника представляє з ледь порослою пушком губою. Каже: «Він чудово сповідує». Засміявся Словіцький, хоч сам на такого молокососа схожий, сам із ледь припорошеною губою, і слухає мовчки, але очі йому й далі хихотять. Смійся, — і я щиро засміялася, — але я волію, аби мене хтось удруге взяв і в ланцюги закував та на каторгу заслав, ніж слухати, як такі графині по-французькому шварґочуть про своїх сповідників.
Не знаю, чому я перед ним відкрилася, адже він сам був з числа франтів; він ніби ввійшов і одразу ж упав переді мною на землю, але я бачила, з якою тривожністю він роззирнувся довкола, чи не замастить холоші чорних шароварів, бо увесь прилизаний, із тонкою талією, як у панянки, у камізельці в золоті плями, з волоссям, завитим, як у молодого, хоч йому пішов четвертий десяток, а від нервів і гарячки обличчя його вкрилося червоними плямами, так що одне з другим — золоте на камізельці й червоне на обличчі —справляло прикре враження. Як ваше прізвище? — запитую я його, бо не знаю, що за один, і знову кажу: Якого роду? Він зашарівся, вії опустив і каже: Без роду я, бо втік, від муки втік. Ах, думаю, цей тип — плачливий. А він усе дивиться на мене своїми очиськами великими та пронизливими й раптом озивається: Скільки ж ви всього пережили, скільки всього пройшли, матінко!
Що він міг знати про те, що я пройшла, що він міг знати про ходіння в цих тоненьких черевичках із халявами з козячої шкурки! Що означає йти, йти і йти дорогою та бездоріжжям і нікуди не доходити, ніде перед собою не бачити ні відчинених дверей, ні запаленої лампи, бо увесь світ замкнений на скоблі й віконниці. І думаю собі: Ех, ти, у Німані тебе не топили, але від мене ти блідіший, мовби тебе в білилах усього викупали, нічого ні про ходіння, ні про труднощі, ні про каторгу ти не знаєш. Але цього я йому не сказала, а лише краще вмостилась у кріслі, глибше вдихнула повітря й кажу: Я йшла, йшла і прийшла. Ми йшли до Вітебська, нас кололи багнетами, били палашами, лупили кольбами бородаті козаки, поки не зайшли на пором, що плив Двіною, — і не знаю, чи через те, що літо тоді було таке гарне, наші буйні луги та ліси над водою пречистою, чи тому, що кілька тих хвилин ми могли стояти на місці й розслабити ноги, закуті в кайдани, достатньо, що я задивилася жадібним і щасливим поглядом на течію річки. Одразу це побачив Семашко, єпископ-відступник, найзапекліший диявольський помічник, глянув мені в очі й крикнув бородатому козакові з палашем: «Дєржи», тобто тримай, «бо ще гівно собаче у воду скочить». Почувши це, козак мене за волосся схопив і притримав, хоч я нікуди скакати наміру не мала. Тоді я відчула, немовби хтось із широкого дзбана вливає мені в серце заспокійливу милість, і промовила до єпископа-відступника: «Скочити? У воду? Думаєш, це рай?», від чого, мабуть, уперше видно було, попри кам’яне серце, що йому соромно. Це в ньому безсмертна душа тривожно калатала, як брудна дівиця в тюремному підвалі, і я на одну мить, зазирнувши йому в очі, і в цю душу зазирнула; якби була чоловіком, то могла б йому відпустити гріхи, так — можна мені було тільки пробачити. І саме так і вчинила.
Язик меле, слова потоком течуть, але я бачу, що цей Славацький глибше за інших слухає. І захопило мене оте його слухання, і очиська з дівочим блиском, — великі та підведені, — і тоді я почала пліткувати на франтів і дам, і говорила йому, ах, говорила без жодного стриму! Не досить мені було сестри, яка ще на долівці монастиря сконала, то я собі другу вигадала: глуху бабусю, розбиту паралічем, що тільки очима на всі боки крутить і нічого не розуміє. А я лише сестер поглядом заклинаю, — кажу я, — аби навіть сльозинки з-під повік не пустити, бо ми нашого бідного пращура цим уб’ємо. Сестра Вавжецька шепоче мені на вухо: «Як нас поженуть, то ми зайдемо кудись по милостиню та залишимо її в добрих людей або в якусь браму заштовхнемо, притулять її бідну, обманять, що ми невдовзі повернемось, а вона тим часом помре зі спокійною душею». Я дивлюся на неї жалісливим поглядом, а вона очима запитує суворо. Падаємо ницьма, співаємо «Ave, stellae…», сльози течуть, зойки навіть глуха почула… схопила за шию двох черниць, киї занесла високо над головою, як архангел, захистити нас хоче, а від чого — сама не знає. Ах, я кинулася до неї, мій любий, до ніг припадаю, за ноги, як тонке бадилля, піднімаю, дивлюся вгору — а вона як папір бліда, руки хрестом розклала, киї з рук випали і на долівку гупнулись, аж урешті вся вона на мене завалилася, як із воску. Віддала Богові… І ще більше всякого було, бо що не слово, то йому сльоза під повікою бринить, то поклони б’є. Такому розповідати — радість одна.
А потім мені й кажуть: Славуський у вірші матінку описав, цілу поему склав! Я подякувала й наказала йому переказати благословення, але стривожилася в душі, що хтось це прочитає і скумекає, що я вигадую. Але, думаю собі, хто ці вірші читає? Якби Міцкевич написав, то, можливо, хтось би й зазирнув, а цей писака більше на блазня схожий, ніж на пророка — що впало в його вірші, те як у воду впало. І рушила я далі — до журналістів, до світських дам, під мальовані стелі та кришталеві люстри.
Я знала, що перед поїздкою до Риму мушу дозволити витиснути себе як лимон, як дресирований ведмідь на ланцюгу протанцювати свою історію раз, другий, третій, п’ятий, сотий, отуманена цим містом і його юрмищами, гуркотом кованих коліс по бруківці, криком перекупок, французьким шварґотінням і польським лементуванням… Це завжди краще, ніж бути отуманеним отрутою, яку Тов’янський цідив сповненим солодкавості голосом, немовби їм отруту на цукрі подавав. А тим часом у канцеляріях і палацах відбувалися конференції та переговори, з чужими послами й бувалими в Римі священиками радилися, як належним чином справу запланувати й розіграти, хтось тулився на плетених стільцях у коридорах і передпокоях, хтось папери складав, Єловицький слав на південь листи до єпископів та архієпископів, узгоджуючи все з князем, за ниточки тягнув. Я увесь цей час сиділа у французьких сестричок, щоранку приймаючи почесті, вивчені польською напам’ять, а потім візити всіх, кого того дня мені присилали.
Важливі речі прокочувалися десь наді мною, як оті богині й ангели в Отелямберті, палаці князя: я — внизу, як скромна грудка землі, а нагорі — сили, нагорі — могуть крилата, а зла чи добра — не збагнеш, бо як? Я скулена й виснажена, а там невтомно хвиля накочується на хвилю, а там стають на прю невідомо які полки, за курявою й туманом заховані. І раптом одного дня: давай, пакуй скриню, взувай черевики на зболені ноги — час в дорогу, в дорогу, до Риму!
Коли нас отак і цебра, і глина, і верхній мур понищили, на кілька тижнів зупинили мурування, чекаючи на нових мулярів, а нас, прикутих до тачок, знову розбивати скалу скалами погнали й говорили тільки про приїзд Семашка, що колишній василіянський костел наказав переробити на церкву. Так він став в один ряд святотатців із царем Петром, який чимало років тому п’яний удерся до Вітебська, звелів пріорові видати ключі від кивота, а оскільки той опирався, власними руками його зарубав, після чого найсвятіші дари на землю висипав, розтоптав, а решту братів або наказав повісити, або за волосся тримав, поки інші їх рапірами кололи й тесаками сікли; зрештою стародавню церкву Премудрості Божої він на пороховий склад перетворив. Минуло лише кілька років, і цей порох вибухнув, чимало будинків у всьому Полоцьку пошкодивши — так що донині тут і там видно сліди від цього, а костел обернувся на руїну. Брати-василіяни відродили його з Божою поміччю з попелу — але, як казали люди, одного разу вчинене блюзнірство живе та землю отруює; може саме тому цар Ніколай зі схизматиками в Полоцьку скликав лжесобор, де під батогом церкву нашу приєднав до православної. Як вогонь огидний спаплюжив святу церкву століття тому з гаком, так тепер Семашко постановив спаплюжити її знову, велике свято із цього влаштовуючи. А тому кожен дяк, кожен піп і кожен служка церковний чекали дня, коли можна буде причепуритись; усю церкву прикрашено, але не помітили, що хтось на стіні напис приліпив: Здєсь нє монастирь — каторжная робота да вторая Сібірь. Хто це зробив, я донині не знаю; чи це якась шляхетна душа, яка над нами змилувалася, чи наш кат, полоцький Ірод, протопоп Вєрьовкін наказав таку бумагу укласти, щоби мати привід нас киями обкласти? Мало того, що нас у цьому звинуватили й жорстоко висікли різками, то зранку, як і ввечері, від цього сконали дві наші сестрички — Онуфрія Ґлембоцька, яка в мене на колінах Богові душу віддала, і Мар’янцелла Семнішківна, наша незабутня ключниця.
Вєрьовкін, бачачи, що ми винищені й перебуваємо в найглибшій безодні відчаю, писав до Семашка, який їздив по країні й костели опечатував, що ми готові прийняти православну віру, а той, неначе хорт за здобиччю, підібгав рясу, задзвенів орденами на грудях і хутко до Полоцька берлином заїхав. І знову ми стояли одне навпроти одного, кожне іншою силою наповнені, він — сатанинською, я — Христовою, і знову ударилися ми як два кремені, він — довгий і худий, я в талії була дещо огрядніша. Хто просив тебе знову нас спокушати? — кинула я йому, аби перебити його міркування про те, що нарешті кара Божа нас чомусь навчила й у своїй впертості ми мусили стільки сестер втратити, поки не помудрішали та не попросили про перехід у московську віру. Тоді Вєрьовкін: Ти! От ти сама і просила! Я стала руки в боки, та не були це мої колишні боки, бо я схудла вже за три роки каторги, але як набрала повітря, то зуміла вигукнути: Хто? Я? А він мені, вже менше в собі впевнений: Як не ти, то твої сестри. Але всі вони лише скрикнули, коли я запитала, котрій із них захотілося приєднатися до схизматиків. Тоді я вийшла вперед, до Семашка, пальцем йому в ґудзик на грудях вцілила й кажу: Ти, апостате, до фарисеїв подібний і нас фарисейськими прийомами скорити хочеш, але не пам’ятаєш, що ми всі за віру присягнулися віддати життя, і що більше нас померло, то більше ми маємо сил від Христа не відступити. Я йому ще кілька схожих слів кинула, а він дедалі сильніше розпалювався і врешті-решт дав мені ляпаса. А я тоді підставляю другу щоку й кажу, мовляв, Христос велів другу підставляти. Бий! — крикнула я. І він ударив, і знову мені зуба вибив. І отак б’ючи мене по обличчю раз по раз, він загалом вибив мені дев’ять зубів, а після останнього удару надзвичайно дивувався, що в мене в роті ще щось залишилося. Він спітнів, побагровів, я бачила, як йому цівка поту стікає почервонілим обличчям і в кучері бороди всякає. Він провів рукою по чолу, поліз до кишені й витягнув звідти зім’ятий, складений увосьмеро царський указ, який встромив мені в руки й наказав прочитати: Читай! Добре читай! Не одним оком, а обома, — тут він збиткувався з мене, бо одне око від різок у мене зовсім спухло та зовсім осліпло, — добре читай, знай, хто такий Семашко!
І я читала: Усе, що б архі-архі-архієрей Семашко не зробив і не зробить для розширення православної віри, я підтримую, схвалюю і святим, святішим і найсвятішим вважаю; і наказую, щоби йому ніякого спротиву не чинили; а в разі опору наказую, аби на бажання архі-архі-архієрея Семашка в будь-який час і для будь-якої потреби приділяти йому війська, і указ цей я власноруч підписую: Ніколай, з Божої ласки імператор і самодержець всеросійський, московський, київський, володимирський, новгородський, цар казанський, цар астраханський, король польський, цар сибірський, цар Херсонесу Таврійського — і так далі, і так далі, і тяглися ті титули, як московські полки, довгі та чорнезні, як стоноги та вужі розповзаються аркушем і нічого ні доброго, ні розумного з них не випливало; я пробіглася по літерах очима та могла б їх прочитати зовсім по-іншому: Ніколай із Диявольської ласки імператор і самодержець всепекельний, слуга Люцифера та Вельзевула, цар архідиявольський і кайданний, канчуковий і кибитковий, цар — тут варто було додати — сибірський, король мерзоти, єресі та жорстокості… — але я змовчала. Тоді Семашко другого листа з кишені витягнув, ще більше зім’ятого й поплямленого, у якому я одразу ж упізнала папір, що ми послали до імператора з просьбою, коли ми тільки до Полоцька заїхали. Вбогі нам купили штампований папір і ми вислали просьбу, аби нам уже нічого не платили, жодних коштів від уряду, які нам, зрештою, і так не перепадали, аби відпустили нас на свободу та дозволили померти в нашій вірі уніатській.
І вдаючи, що мені розгорнутим листом в обличчя легко збирається вдарити, гупнув мене навідліг кулаком, і від того донині в мене шрам по обличчю йде, ось тут, бо тоді він мені хрящ у носі єпископським перснем зламав. Я вас навчу писати до імператора! Кров’ю з носа ви писатимете просьбу, щоб вам дозволили прийняти православ’я! — верещав він. — А тепер читай, що вам Найясніший Пан відповів. Бо він відповів, авжеж, бо великодушний: «Просьба їхня виконана буде, якщо вони змінять віру». Тут він мене, хвору, за барки схопив, на землю штовхнув і почав топтати. Я й імператор — єдине ціле, — кричав він, — я й імператор становимо єдність, що імператор, те і я, що я, те й імператор! І коли я отак лежала на землі, топтана його каблуками, нахиляється до мене сестра Вавжецька, найвища з нас усіх і найсильніша, що ще в нашому монастирі не лише за найважчі роботи бралася, а ще й допомагала слабшим сестрам, бо завжди мала сильні руки, і шепоче: Матінко, дозволь. Дозволь мені, матінко, його на місце поставити. Але я мовчки покрутила голово, мовляв, ні, а вона послухалася мене та руки на нього, руки, як буханка великої і як камінь важкої, не підняла, але так йому рішуче заступила дорогу, що він припинив збиткуватися з мене. Однак почувши від мене, що штампований папір ми дістали від убогих, він категорично заборонив пускати до нас жебраків, бідняків, безхатьків і всіляких євреїв, а відтак нас відрізали від милостині, яку вони нам подавали, — правда полягає в тому, що навколишні мешканці дізналися, які в монастирі панують порядки, тому бувало, що заможні пані переодягались у жебрачок, немовби грошика просячи, зі спухлого живота видобували хліби, сало та цілі дзбани смальцю; одну з них, пані Якубінську, на наших очах викрили, викрали й начебто слід її пропав. Інший мешканець, переодягнений у селянина, з болем спостерігав за нашими покараннями, аж вирвалося в нього: Господи, коли ж ти змилуєшся над нами! Вони одразу ж викрили, що це поляк і шляхтич, схопили його й без суду заслали на Сибір. Слали нам теж деякі заможніші мешканці до монастиря запаси та одяг, усе це потрапляло в руки до москалів, але ті дари, навіть щедро оплачені, ніколи до нас не доходили. Відрізані від бідних, ми би з голоду сконали наступними місяцями, якби не те, що попи завжди бояться євреїв, бо в кредит у них п’ють, а тому дозволяли їм і далі приносити нам брагу.
Наприкінці розгніваний Семашко наказав провести слідство. Я вам, — сикнув старий єпископище крізь ікла, як змія, — я вам імператорськими різками не одну, а три шкури здеру, першу — вашу, а згодом дві імператорські, якщо вони потім виростуть. Так під різками того самого дня чи, точніше, посеред ночі сконала сестричка Базилісса, Базилісса Голинська. Били нас у слідстві з вечора до опівночі, кожну допитуючи без кінця, хто нам папір штампований приніс — одначе марно, жодна з нас не злякалася. Ми лежали у власній крові аж до полудня.
Відтоді нас били різками більше, ніж раніше.
Панотчик закрутився, як дзиґа; я випала з диліжанса, як розтрушена скринька з гниличками, все побите, і думала, що душу віддам на французькій землі, не доїхавши до Риму, а панотчик, немовби новонароджений, заходився залагоджувати всілякі справи. Добре тільки, що вже підготовлена карета архієпископа чекала на нас і повезла до сакрекерок, де ми мали поселитися. Під брамою юрмища, крики «віват», десь двоє чи троє поляків, але найбільше побожних французок — завитих, у зморщених сукнях, із молитовниками, що видніються з-під руки в мережаній рукавичці… Однак не встигла я до келії ввійти, не встигла позіхнути, простягнувши ноги на ліжку, бо вони спухли в мене, спухли жахливо, як пеньки, почервоніли… сказати, що шрами нили — це не сказати нічого, вони волали до мене крізь черевики… але, кажу, не встигла я позіхнути, як вже були ми в архієпископа де Волана, французького примаса. Папа якихось два роки тому вручав йому в Римі кардинальського капелюха, начебто гарна була церемонія на Троїцькій горі, — шепнув мені при вході панотчик, який пропонував нам усілякі послуги та видав листа, що ми можемо до кожного костелу й монастиря заходити і з нього виходити, як нам захочеться, зокрема до жіночих і закритих, заради, як він сказав, цілющого впливу. Всі принагідно трохи поплакали. Ввечері зібралися охочі послухати Історію Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру. Чимало облич я впізнала з тих, що кількома годинами раніше зустрічали мене перед монастирською брамою, чимало нових, зокрема панотців, а крім того, всі сестри і ще діти, що виховувались у цьому закладі, а тихо було так, що чути, як комар пролетить. Потрібен був амвон для промови до цієї юрби — ми не хотіли переходити до костелу, врешті, сестри наказали встановити столика, а біля нього табурет, і так зі столу, трохи погойдуючись, панотчик розповів французькою мовою мою історію. І багато було плачу, і вигуків багато, але французькою, а тому я не знаю, що вони кричали. Наступного дня — до наступного дому сакрекерок, за місто, туди, де їхній новіціат. Народу ще більше, і ще довшу проповідь мав панотчик, бо тривала вона не менше як дві години, і що довше він говорив, то більше сліз лилося; наприкінці він нахилився до мене і крикнув так, аби я почула його крізь крики: Благословення… вони просять про благословення, матінко. Хотілося мені цього чи ні, але я встала зі свого табурета, на якому скромно сиділа з вервицею, молячись на своїй грубій книжці, підняла очі, оглянула залу з побожними, стривоженими, в одних сльози, інші — червоні від зворушення, ще інші — бліді як смерть, і сказала сама собі: Господи Боже любий, треба благословити, треба. І я благословила.
Коли всі виходили, — заплакані й осяяні зсередини, — панотчик Єловицький поглянув на мене, я дивлюся, а в його очах теж сльоза бринить. Матінко, — каже він мені, — матінко, ви нічого не говорите, сидите тихенько, наче мишка, а сама лише ваша присутність наповнює цих людей такою вірою… Вони відчувають святість, святість, що з мучеництва випливає та великої віри… Я буркнула, мовляв, не треба, а він далі каже, явно зворушений: Нам із вами, матінко, треба їздити, розмовляти з людьми, свідчити… Не тільки серед усієї нашої еміграції, хоч стан польських душ у закладах вельми жалюгідний і місії там життєво необхідні. Буває, що ми їдемо з проповіддю, а там на п’ятдесят поляків у місті сорок прийде, як Господь благословить, — але буває, що і троє, а між ними один московський шпигун, а ще трапиться якийсь диявол, якась довірена особа «секретаря» світу цього, що протягом усієї проповіді сипле дотепами, а потім намагається розладити людей, що виходять. Не тільки, матінко, їх, не тільки поляків, а ще й Францію ми навернемо, викорчуємо погані звички, повернемо любов до вітчизни, короля і Господа Ісуса Христа. Адже майже нічого не спонукає давати милостиню, а тут як тільки згадую про бідність, то одразу сиплють щедрі й рясні датки… завтра кілька монастирських домів, богослужіння на Фурв’єрі, біля каплиці Діви Марії, а ввечері ще зустріч з усіма ліонськими поляками… Там знову посиплеться. І дивиться запитально. Думаю, чи й на наше згромадження не збирати при нагоді… А я мовчу. Дивлюсь і навіть бровою не поворухну. Чекаю, поки він сам у голові не зважить, що слід сказати. …Але, думаю, що це не сподобалося б Господу Богові — отак кров’ю мучеників спекулювати. А я й далі ані пари з уст. Відкрила рот і закрила. Відкриваю знову і м’яко лиш одне промовляю слово: Мучениць. Хоча, правду кажучи, він старається більше за мене; цілими вечорами працює моїм французьким горлом і французьким язиком, а я лише сиджу, молячись на вервиці, і наприкінці тільки промовляю кілька простих слів польською, найпростіших слів, так, аби навіть немови-французи щось зрозуміли. Я говорю повільно та голосно, іноді однією махнувши рукою, другою, тоді щось до цих довбешок доходило. Але це все — він дві години балакає, заробляє на своє, треба віддати йому належне, що він не лінується, а отже, можливо, варто йому дозволити? Ех, аби лише доїхати до Риму, — думала я, — бо сама би на чужині боялася. Коли пізньої ночі засинаю, то знаю, що він ще до Парижа пише — тут апелює, там звітує, невтомний. А я з ніг падала, так що ледь мала сили перехреститись. Я прокидаюсь і думаю, що тільки на хвильку задрімала, а вже ціла ніч минула й час прокидатися, вельон і рясу одягати.
На ліонській горі Фурв’єр у стародавньому костелику богослужіння за Польщу, літанії, плачі. Спускаємося з гори, заходячи спочатку до каплиці панни Жарікот, що засновувала якісь місіонерські служби, Товариство поширення віри; там натовп, проповідь панотчика, що триває близько години, літанія до Діви Марії за Польщу, багато плачу. Діва Жарікот хоче надрукувати моє оповідання й рознести його в газетах по всьому світу — диким народам, китайцям, неграм, невідомо яким сарацинам, а чому б вони мали б це читати — теж невідомо. Але пусте, ми й так у дорозі, панотчик обіцяє подумати — крім того, вже і єзуїти його просили заснувати в Парижі комітет і друкувати, друкувати, продавати, про мучеників розповідати всім навколо, а отже, невідомо, чи в Жарікот для сарацинів, чи в єзуїтів для французів… Пізніше в якомусь багатому домі ми входимо парадними сходами на збори жінок із товариства, а вони всі в поклонах… потім поляки, які зібралися… панотчик сказав: Я мушу десь усамітнитися з требником, а вам, матінко, залишаю цих нещасних, навертайте їх, матінко. Я сідаю, розповідаю, одні стоять, інші сидять на холодній долівці, аби лише поближче до мене; старі служаки та хлопці, видно, тут уже народжені, частина від матерів-французок, бо польською розмовляють смішно, чужі вставляючи слова, і кожен запитує про рідні краї, про пророцтва, про ласку просить. Я розводжу руки і складаю до молитви, раджу. Один шляхтич з-під Сянока допитується, чи можна йому буде повернутися до вільної Польщі, а я відповідаю, що все в руках Діви Марії, Цариці Польської, чи відплатимо ми їй добром за наші гріхи; повні очі сліз, він відходить, а замість нього з’являється другий, з-під Новогрудка, і запитує, чи й він до вільної Польщі повернеться. Нема в мене вже сил із ними. І ще ті жінки, які підбігають, за вельон хапаються, по шматочку відривають, так що іноді здається, відірвали б мені голову. Одна схопила, широку смужку відірвала, перехрестилася, і одразу ж друга і третя до неї підскочили та смужку на дві, на чотири, на шість, на вісім частин ділять, що скоро їм по ниточці залишиться. Інші несуть медальйони, іконки, мережива, щоб я їх поцілувала на пам’ять, і на знак вдячності самі цілують мені руки, щось по-французькому шварґочуть, котрийсь із поляків пробує мені це перекласти, але недоладно, бо чутно, що і його французька кульгає. Штовхаються з правого боку і з лівого. Хтось встромляє мені в руку гаман із грішми, хтось інший гладить. І все це — під лемент; мені в ноги падає якийсь чоловік, обличчя я не бачу, бо він краєчок ряси цілує і кричить: Прошу милості, матінко, милості, ти можеш мене порятувати, — інші піднімають його, а він пручається, — ти мучениця, тобі я можу зізнатись у великому гріху, але тільки тобі одній. І вже, стоячи на полах його сурдута, схиляється наді мною другий зі словами: Матінко, а в Мінську ви не познайомилися, бува, з Аґопсович, Єфросинією Аґопсович, удовою по маршалу шляхти? Вона в Мінську мешкала… Тоді перший зривається, поли з-під чобіт висмикує і знову кричить голосом, захриплим від плачу: Милості, матінко, милості для Юліана Корбута, найницішого грішника! За мною там стояв один дебелий шляхтич, я попросила, щоб він цього Корбута відвів до кімнатки за стіною, мовляв, я зараз туди прийду. Я підвелася, благословила юрбу востаннє, сама рештки вельону зняла й пожертвувала, щоб вони його собі, як їм так хочеться, порізали, прочитала двічі «Богородице Діво» й рушила до мого бідолахи.
Маленька кімнатка: у кінці віконце в мурі, біля однієї стіни лавиця під іконою, біля другої — фарбована шафа, посередині — стіл із двома такими розхитаними стільцями, що як сядеш, то хилитатимешся, як на морі під час шторму. Корбут на одному з них чи то сидить, чи то лежить, спершись ліктями об стільницю, обличчя в долонях ховає, рюмсає, і я бачу, що його аж усього теліпає він цих схлипувань; я мовчки озирнулася на двері, у які зазирали дві допитливі голови, махнула, щоб нас самих залишили. І вони залишили.