Князь був одним диваком. Віршомаз Міцкевич — другим. Кучерявий литвин із лев’ячою гривою — як раз погляне, то всі замовкають. Вірші він читав швидше, ніж я літери складаю, немовби чутки з вулиці приносить, із ким служниця пополудні під віконцем вистоює і чому пекарева дружина часто ходить до аптеки; казали, що вже від самої його балаканини жінки мліли, а чоловіки — навіть старі служаки, що нанюхалися пороху й досі носили в тілі по дві кулі з-під Єни, — плакали, як діти. А Єловицький йому ці різні віршики дивні про духів, вампірів, литовські корчми друкував, але він каже: Вкрали Адама, вкрали. Прийшов диявол у тютюновому сурдуті й ніби Міцкевич і далі Парижем ходить, але зовсім викрадений. Бо третім диваком був Тов’янський.
Дивак — це м’яко кажучи: одні казали, що він пророк, другі — що диявол, а я скажу, що він диявольський пророк, хоч він і мій земляк, бо в Антошвінцях народився. Я з ним жодного разу не розмовляла, але мені його панотчик одного разу показав, коли він заходив до цукерні. Ми якраз їхали до однієї пані з товариства, коли панотчик постукав у вікно візниці й наказав зупинитися. Матінко, ви бачили? Ви бачили цього таргана в тютюновому сурдуті? Оцього — в ботфортах? Погляньте, матінко, він ген там, біля вікна сидить і цукорки їсть.
Я відсуваю заслінку, зиркаю: сидить. Великий ніс над цукорками звісив, оченятами з-за дротяних окулярів лупає, лисиною світить. Сурдут і справді тютюновий, з баракану, тільки біля коміра оксамитом обшитий — він вважав його, як казав панотчик, своїм мундиром, своїми духовними шатами — чи то сутаною, чи то офіцерською курткою, у якій він поведе на батьківщину загін поляків, преображених в ангелів. Ботфортів я не бачила, бо мені затуляв низ вітрини, але я вірю панотчику Єловицькому, що в нього на ногах були не звичайні чоботи, а саме ботфорти, як у справжнього драгуна. Це був отой їхній маестро? Той, що після шлюбу з дружиною-сновидою три ночі на цвинтарі провів і духів із труни викликав, аби в молодої родини все склалося? Той, який ще у Вільні проголошував, що жінки — це спільне добро, слід ними ділитись і робити взаємно доступними, через що його замкнули в божевільні й лікували від нешкідливої манії? Той, який приробивши до ботфортів остроги, вмів приборкати й підкорити собі грізного коня, бо, як він сказав, відкрив у ньому великого покаянного грішника та налаштував на відповідний тон, тобто переконав перед собою скоритися? Той, що повів за собою у прірву єресі стількох чоловіків і жінок, починаючи від Міцкевича й закінчуючи першим-ліпшим вихрестом? Коли він проповідував у Нотр-Дамі, мовляв, незабаром усі до Польщі повернуться, поет Славуцький, що вірші про мене складав, притьмом побіг до своєї господині, спакував скриню й відмовився від помешкання, бо він, преображений в ангела, зараз до Польщі, до Польщі поїде. Чи, може, полетить. І цей маестро, пройдисвіт, низенько звішує ніс над цукорками й, облизуючи пальці від цукрової пудри, не припиняє поїдати цукорки? Оце через нього вони всі за барки одне одного беруть і перевернути його не можуть? Я зачинила заслінку, Єловицький стукнув по будці й ми рушили далі.
*
Я йшла тим Парижем, немовби летіла вогняною колісницею, немовби мене огорнув стовп із диму та вогню, у славі — через місто Блудниці Вавилонської в безпечному сховку долоні своєї Господь Ісус Христос мене ніс. Від палацу до палацу, від редакції до редакції я каталась у блискучих каретах, серед поклонів, сідала собі в такий екіпаж, наче квочка на грядці, вмощувалася на тонкій шкурі, заслінку кінчиком пальця відсувала й дивилась у кришталеву шибку на цей світ, де навіть перша-ліпша перекупка бубликів була настільки багатою, що таких злиднів у нашому Любечі ми на брудних вулицях не могли собі дозволити.
Але я також збагнула, що те, що спрацьовувало у глушині під Мяделем, у Парижі не пройшло б. Уже письмакові з «Третього травня» щось неправильно розповіла, вже мене слова понесли, із Семашка я зробила нашого колишнього капелана, та ще й у Ковні, а не в Мінську… бо в деякі дні дірка в мозку особливо докучає і здається, що тоді чужі слова мені через вуста вилітають, а я силкуюся загнати їх назад, язиком у горлі замкнути, але не завжди це вдається… До того ж тут ще один молодий і люб’язний хлопчик записує, другий паночок питання за питанням кидає, обидва настільки зворушені, що аж тремтять усі, адже в такі моменти історія сама росте й де б це дурна Юлька могла її опанувати та приборкати? На щастя, через три дні написали про мене у французькому «Універсі», і там уже я все повкладала як слід.
Я відчувала, що в Парижі не було місця для другого необачного кроку, для другої помилки; я мусила собі їх усі повиставляти — від найбільших до найменших, як шахові фігури: тут князь, там цар, тут французькі чиновники, тут Міцкевич, тут Тов’янський, тут змартвихвстанці, кожен з яких інший і тягне в інший бік. А до кожної фігури прив’язана друга і третя: до Міцкевича — дружина, що непритомніє, а Тов’янський безбожним месмеризмом повертає її до життя, а отже, до Міцкевича та його дружини прикріплений чудотворець Тов’янський, але ще одна єврейська княжна Дейблівна, про яку кажуть, мовляв, її маестро так довго Міцкевичу сватав, що вона дитину повила; а крім них наступні — і послідовники Тов’янського, і його противники, польські та французькі журнали, редактори, журналісти, їхні коханки, їхні товариші по зброї, матері їхніх товаришів по зброї, які сидять десь у маєточку під Гродно та шлють промоклі від сліз листи, — і невідомо, чиї вони тітки або двоюрідні сестри, на кого вони, якщо відповідним чином натиснути, можуть просьбу чи грозьбу наслати…
У цьому найкращим був Єловицький, який знав, кого до чого треба схилити і яким методом; що єпископ Прилуцький собі планував, то панотчик втовкмачував княжні Борґезе, княжна — королеві, а королева мала натиснути на короля. Ото бачиш, матінко, — і король Філіп обложений, — казав він, потираючи руки. — Якщо не вилізе крізь дірку від ключа. І він вів свої війни, як Наполеон, на різноманітних фронтах: як Польщу визволити з московських кайданів, як добитися в Папи згоди на її ювілей, як Міцкевича видерти з лабетів Тов’янського — і жодна поразка його ніколи не відлякувала, навпаки, ще більше загострювала апетит до перемоги. Але він міг грати з високими ставками, бо навіть якби програв, то під Єловицьким знайшли б лише Єловицького. А під Макриною Макрину не знайшли б — ой, ні.
Тому я багато думала. Князь, той уявний польський король, не дбає про мене: якщо я буду йому корисною, то він допоможе, якщо ні, то без жодного жалю мене віддалить і забуде; він тут має свій двір, своїх послів, свої інтриги та плани, сипле грошвою, впливає на журналістів, розсилає листи всією Європою. Я не можу йому нав’язуватися, бо, роздратований, він віджене мене як муху. З Тов’янським домовитися неможливо, я бачила його лисячі очиська за дротяними окулярами, бачила довгий зміїний язик, що ласо прилаштовувався до цукорка; ми були зліплені з однієї глини, він пройдисвіт і я пройда, я плела інтриги і він, ми одне одного не обдурили б, а якби навіть і обдурили, то на обопільну шкоду. Ми пішли б разом на дно, одне одному всі витівки та гріхи згадавши. Тим часом Міцкевич під цілковитою владою Тов’янського, а тому жодна сила його не приборкає, хоча якби він, а не Словінський про мене поему написав, то не тільки б усі поляки сльози, як горошини, лили, а й деякі французи… Мені залишалися змартвихвстанці, яких я вирішила якнайправильніше порозставляти. Однак жодних паперів тримати не могла: те, що я рисувала й писала, щоб їх належним чином зрозуміти, наприкінці завжди кидала в пічку, ще й стежила, щоб кожен шматочок догорів. Але я бачила їх завдяки цьому, як вогники на болотах, що горіли одні більшим, другі меншим язичком, кожен із яких тягнувся в інший бік і майже завжди — на вірну загибель.
*
Змартвихвстанці в Парижі в усіх на вустах, бо вони гарячі голови. Всі аж надміру захоплені душевними поривами, як ті каліки, що не здатні простого кроку ступити, а лише вічно сновигають від стіни до стіни; кожна річ у них або рятівна, або ганебна, або несамовитий захват, або надзвичайна неміч, кожен столик — не просто столик, а знак від Бога або диявольський підступ. Вони кохаються у високих словах.
Дехто вважає їх святими, дехто — революціонерами та бунтарями; майже всі вони брали участь у повстанні, — хоч відтоді встигли вирости, а деякі з них навіть трохи постаріти, — а тому поліція не спускала з них очей і декого переслідувала, садила у в’язницю як зрадників або викликала на допити. Але й кожен із них мав свою історію, а пані в салонах, а панове, глибоко занурившись у крісла, охоче розповідали ці історії, ох, дуже охоче: одні — і цими я не гидувала — щиро й від серця пліткували, не жаліючи грубих слів; інші побожно складали руки й розповідали про свою християнську турботу, про те, що клопочуться про спасіння їхніх душ, і лише потім додавали до цукру отрути. І саме від оцих других я чула численні бридоти та брехні, з їхніх історій мусила найбільше відсіювати і пропускати повз вуха.
їхній засновник Янський уже кілька років як помер — і дуже шкода, бо його можна було легко перетягти на свій бік. Казали, що замолоду він був безбожником, що на руїнах домініканського костелу у Варшаві віддавався найгіршим оргіям, вийняв зі спорохнявілої труни труп’ячий череп і з товаришами піднімав ним тости, все життя до жінок його тягнуло, немовби месмеричною силою, довгі роки він поринав із ними в найгірші стосунки. Він і дружину мав. Розповідали, що закохався в одну панну з доброго дому, Александру, доньку полковника, який командував кавалерією за Наполеона; будучи закоханим, він виношував різні прожекти, але панна за кілька тижнів раптово виїхала з Варшави, а повернувшись, повідомила йому, що заручилася щойно з одним його знайомим. Його від любові аж у дрож кинуло, він питає знайомого про планований шлюб, а той, мовляв, це все жарти. Минає кілька місяців, а Янський, якого тим часом прийняли на навчання в Парижі, зустрічає Александру в Саксонському саду: не встигли привітатися, як та у плач. І, рюмсаючи, вона розповідає, що знайомий намовив її на потаємний шлюб, і повінчав їх не ксьондз, а переодягнений у ксьондза товариш нареченого; місяць чи два вона купалась у щасті, після чого коханець, якого вважала чоловіком, покинув її вагітною; родина зреклася її і тепер бідна Александра блукає Варшавою без гроша за душею. Зрушилося його серце. Отже, отримавши спеціальне звільнення від заручин, вони взяли терміновий шлюб, після чого Янський виїхав до Парижа — і більше не повернувся. Він устрягав у різні ідеї та починання, у яких пиятики були не на останньому місці. Вона писала йому, що з дитиною, яку взяла на виховання одна сестра, він — що він поробляє в Парижі, але листувалися вони дедалі рідше, поки, врешті-решт, хтось не написав Янському з Варшави, що поведінка Александри вельми негідна. Він подумав, що вона стала кокоткою, часом запитував у листах, чи бува хтось про неї чогось не чув, але ніхто її, зрештою, не міг знайти. Аж раптом приходить новина: Александра жива, оселилась у стайнях палацу Паца, у лахмітті, обдерта, як жебрачка, живе з виполювання городу, миття підлог і прання. Обидві сестри, будучи показними панями, дуже її соромляться та жадають якихось змін — найкраще, щоб її помістили в монастир. Одні кажуть, що Янський хотів забрати її до Парижа, але вона не захотіла, бо хвора та не пережила би подорожі, зрештою, вона й не думала покидати Польщу й дитину, яку, здається, так і не бачила… Він теж був ледь живий, до того ж збирався до Риму… Інші — що він мав важливіші справи, ніж дружина, і з великою охотою розлучився б, але цей шлюб не був незайманим, тож і розлучення було неможливе. А тому віддав її в монастир — за охочої допомоги її сестер. Потім він навіть начебто склав якийсь заповіт, — бо на його чолі вже давно було написано «цвинтар», і невдовзі помер у тому Римі від сухот, — немовби заповітом міг щось спокутувати. Немовби заповітом міг заплатити за те лахміття, за скніння в розколинах муру у стайнях палацу Паца. Після нього залишилося трохи боргів, чимало паперів і невтілених планів. А також жменя людей, які тепер мали мною опікуватися.
Отець Дунський був улюбленцем основоположника, ба навіть був порятований ним — замолоду він займався політикою і, опинившись у в’язниці, начебто безневинно, був звідти визволений якраз за допомогою Янського, який писав листи та клопотався про його звільнення; але не тільки з російської в’язниці виходять людські примари: Дунський уже раніше мав зачатки небезпечної хвороби на кшталт сухот, що в камері йому поточили кістки та легені, він нидів світом похмурий, плювався кров’ю й постійно думав про смерть. Коли ж треба було щось зробити, виконати завдання, він був перший. Слухняний, можливо, не надто вправний, але беручкий. Янський навіть хотів призначити його очільником паризького дому, але хвороба не дозволила йому приїхати з Риму… При цьому він був простакуватої вдачі й легко дозволяв себе обкрутити, досить сказати, що згодом, коли мене вже в Парижі не було, він, урешті-решт, пристав до послідовників Тов’янського.
Своєю чергою, Янський на смертному ложі на наступника свого запропонував Кайсевича, але й Кайсевич очільником не став, бо решта братів, які ще раніше були знайомі й заприсяглися один одному у вірності, завжди вважали його гіршим через те, що він пізніше до них пристав. Жмудин, на позір статечний старий солдат із суворою міною, суворішою ще й тому, що шрам від козацької шаблі йшов у нього через череп аж до ока; його було сильно поранено і, впавши у високий сніг, решту повстання він провів у шпиталях. Коли він глипав тим оком, яке йому колись відомий французький лікар оперував, не взявши ані гроша, бо це велика честь — лікувати героя-поляка, то душа в п’яти тікала. Але достатньо було почути його голос, як відчувався пройдисвіт: голосочок у нього був тоненький, медовий, то люб’язний, то суворий — залежно від того, чи хотів він сподобатися, чи когось залякати. Він виховувався разом із самими дівчатками і, можливо, через це любив подобатися, кохався у власному голосі, промовляв найдовші проповіді й найдовше у сповідальні тримав, насолоджуючись кожним промовленим словом. Він сам мені розповідав, що з дитинства хотів бути священиком, а тому видряпувався на копицю сіна і звідти серйозним сестрам промовляв цілі проповіді. Я легко могла собі це уявити, бо в кожній його проповіді найулюбленішим словом було «я»; завжди «я» і «я», він міг говорити про себе багато і завжди з любов’ю, був готовий усе своє життя безперестанку всім розповідати — починаючи від дня свого народження в Ґєлґудишках, коли до двору почали сходитися перемерзлі й виснажені французькі солдати, що поверталися з-під Москви. Служниця спочатку не хотіла їх пускати, щоб вони не завадили пані під час пологів, але сама Кайсевичева наказала запросити їх і прийняти, бо якщо залишити двері зачиненими в ніч пологів, то Господь Бог не благословить дитину. А тому слуги подали їм страви, тепле місце біля печі й усе, що треба, після чого почали відзначати народження першого сина своїх господарів, а коли вже добряче розважилися, то вдосвіта з’ясувалося, що всі французи померли: такі були виснажені. Хтось, почувши цю історію, злостиво кинув, що те саме на проповіді — тільки-но Кайсевич вийде на амвон, як усі засинають мов убиті. Але він, анітрохи не збентежений, продовжував розповідати це та чимало інших речей — а з найбільшою охотою про свій вічний зубний біль. Знай зуби і зуби, тут його свербить, там ріже, там чухається так, що мало не розчахнеться… ах, якби він умів писати поеми, то написав би, мабуть, якусь «Зубіаду».
Учителем Кайсевича колись був Губе, поруч із Єловицьким найстарший із братів: під час повстання — підполковник, за посередництва Янського навернувся і склав обітниці, і так добре давав собі раду, що Янський забажав зробити його очільником римського дому. Але решта братів вважали, що «він не мав благословення», — послідовники Тов’янського сказали б, що «він не мав тону», що, зрештою, те саме, — й обрали Семененка; слід сказати, що це був чоловік, можливо, і хоробрий у бою — я не знаю, бо не скакала поруч із ним і не заряджала йому фузію, але в щоденному житті боязкий, посередньої уяви, завжди у страху, що хтось скривдить орден.
Урешті-решт, Семененко був бунтівник і якобінець. Батько його, осиротілий, був у Пажеському Корпусі Єкатєріни, а потім російським офіцером, схизматиком; мати ще гірше —єретичкою-кальвіністкою. А те що гниле коріння має, завжди буде паскудним. Вигнаний з університету за якісь повстанчі відозви, він опинився у в’язниці — батько завдяки армійським зв’язкам звідти його витягнув, але молодий одразу ж від нього вислизнув, долучився до загону й сімнадцятилітнім шмаркачем подався до Пруссії, а звідти й до Франції, що його цілковито зіпсувало. Він прибився до масонів або й до карбонаріїв, писав розпусні революційні статті. То проти королів, то щоби селян з панщини визволити, одне слово: усталений порядок речей обернути в ніщо. Крові він випив море. Французька поліція переслідувала його завжди, а він щодуху розважався, втікав з місця на місце і знай посилав у газети найогидніші листи та промовами огидними уславився. Коли французький генерал Лафаєт дозволив полякам у власному домі святкувати річницю повстання, він, вочевидь, не знав, яке зміїне гніздо йому сходами заповзло; люди генерала Дверницького намагались усіх своїх противників заспокоїти, а Лафаєт на це: У моєму домі кожен поляк має право говорити. Старий дід, а такий наївний. Поляків він не знав. Семененко одразу почав плювати на князя та його двір, а ті образилися на нього, вийшли й відтоді окреме святкування влаштовували — Христе Боже, мине кілька років, і двадцять дев’ятого листопада в Парижі не вистачатиме зал, бо кожен поляк деінде святкуватиме річницю, на всіх решту ображений…
Досить сказати про Семененка, що його відтоді називали смердючим Семененком, який гавкає, як скажений пес, а один навіть звинуватив його, що він російський шпигун, і вони мало через те не стрілялися… Врешті, через його гавкіт навіть масонам було несила терпіти й незабаром вони вигнали його зі свого журналу. І хто хлопчакові дав гроші на життя? Янський. Усе починається з дрібничок: сьогодні рублі — завтра гіркі жалі. Семененко висповідався й віддав себе в руки поліції. А офіцер, зрадівши, що хлопчина повернувся до релігії, дав йому охоронного листа, мовляв, у такому разі він звільняє його від усіх обвинувачень. Тієї ж ночі Семененко спить, і раптом грюкіт у двері — хтось гамселить кольбою, влітає поліцейський агент, а хлопець, прокинувшись, показує йому охоронного листа. Розлютився француз, але й засмутився. І сьогодні ти від мене втік! — сикнув він, стукнув підборами й вийшов. Відтоді Семененко з Янським були нерозлучні, він був у числі перших його братів і з тією ж завзятістю, з якою колись по кав’ярнях горлав, тепер змагався за Ісуса Христа і за те, хто його більше любить. Дехто казав, що він цілком змінився, що колись багровів і верещав, а тепер має такий вигляд, наче Святий Іван на іконі, що любов його до самих кісток пронизала, все в ньому — вираз обличчя, голос і жести — змінила. Але я вже відчувала в ньому гарячу кров, вже знала, що в ньому той самий чванько і бунтівник дрімав — лише трохи пісним попелом присипаний.
Особливо не любив його Єловицький, який завжди був на боці князя, королів і шляхти, а тому вони віддавна жили як кіт із собакою. З панотчиком — останнім із найважливіших братів — Янський колись працював, друкуючи Міцкевича, і так їх дружба поєднала, що, врешті-решт, і друкар до згромадження прибився, часто однак залишаючись при окремій думці. Там не всі вони ходили в сутані, Янський навіть мав дружину, а Єловицький усе-таки був справжнісіньким панотцем і не був переконаний, чи хоче він з ними бавитись у цей начебто орден, а начебто й ні, у дім пройдисвітів, схиблених на релігії, цього збіговиська, яке Янський повитягав із тарапат: Дунського з французької в’язниці, Семененка з масонських лап, Кайсевичеві добув переведення з емігрантського притулку до Парижа, Губе навернув у лоно церкви, те саме із Семененком. Навіть якщо Єловицький і не був придворним князя, то завжди тримався разом із ним, знаючи, що біля панського столу багатьох прогодує; коли занепадала друкарня, він випросив у князя грубі гроші та сплатив усі борги, за що віддячив, написавши в щоденнику, що довіряє лише Чарторийському та є його прибічником. Того братчики й посперечалися — тут демократи, там аристократи! Отого ж і були антипатії та чвари, табори, відхід із дому, ліквідація фундації! Князь запланував тоді, що зробить у Парижі «польську канцелярію» і всі емігрантські справи через неї проходитимуть включно з релігійними, а Єловицький стане їхнім «примасом», аби не залишати духовної втіхи в руках «аматорів». Янського вони теж хотіли остаточно схилити на свій бік, але він взяв і мерщій у могилу зійшов. Він залишив своїх братчиків самих, і ті мусили якось давати собі раду.
Я зібрала в собі дух при тілі, як стонога ноги, записала імена на папірчику й думала. З ким вступати в союз, біля кого стати, як до себе прихилити? Те, що познанський єпископ віддав мене під покровительство Єловицького, було Божим перстом — Божий перст вказав на панотчика і мене до Парижа переніс, із кожним іншим мені було би гірше. Губе не вистромив би носа з келії, боявся би, щоби щось дому не завадило: через те що москалів розсердить і вони вишлють ноту, що я сама російська шпигунка, що змартвихвстанців висміють за допомогу якійсь старій приблуді — сама не знаю. Дунський, може, й охочий, але він нічого не зробив би; авжеж, прості речі: він знайшов би мені дах над головою, якусь келію, харч і прання, і я жила б собі в якомусь паризькому монастирі, поміж іншими рясами, серед чужої мови — ні з ким слівцем перемовитись, тільки Діві Марії поспівати тихцем по-польськи в хорі; вони зачинили б за мною ворота раз і назавжди, може, якийсь знуджений журналіст прийшов би до будки — та й по всьому. Зрештою, Дунський уже тоді з послідовниками Тов’янського братався, а тому захотів би й мене до своєї роти затягти, а там я мусила б із Маестро у битві зійтися, бо пара пройдисвітів у одному згромадженні — це забагато. Семененка мої рани не зацікавили б — російські селяни дістають від пана по крижах, то і я діставала, але не про мене б йому йшлося, а про те, аби селянина визволити, бо він наш ближній — трелі-морелі. Кайсевич — і справді, можливо, найближчий до того, що здійснив панотчик, — ще більше, ніж зазвичай, собою впивався б. Тупцяючи єпископськими коридорами, він, можливо, виходив би собі пелерину, але нічого для мене — ні виправи до Риму, ні новин у газетах, ні друкованих портретів, ні проповідей для юрб… Тільки панотчик поєднував у собі добрість сердечну з лисячою хитрістю, тільки йому так гарно вдалося мої слова на французьку перекласти й говорити так, що баби по церквах непритомніли, а водночас то до княжни листа вислати, то до архієпископа, то до кардинала, то до матінки-настоятельки — за ниточки потягнути, франки на подорож зібрати, лестощами примастити, молитви сотворити на поміч і все владнати як слід.
Однак для того, аби взяти його до рук, я мусила дати йому щось від себе, найкраще — побороти Семененка. Усім їм, зрештою, дати те, чого прагнули. А прагнули вони великих слів, пристрасних обіймів, ридань, але найбільше — побороти Тов’янського й видерти Міцкевича, немовби діамант із кігтів дракона. Дунського також, а потім усіх прихильників Тов’янського, але Дунський — ніякий не діамант, а добряче дерев’яне поліно або звичайний польовий камінь. Міцкевич був стравою, від якої в усіх них слинка текла. Через пильність і могутність Тов’янського я не мала наміру оголошувати йому війну — треба було до нього зайти з іншого боку, запхати Міцкевича за пазуху і вшитися.
*