*
Згодом у Парижі та Римі говорили, що мене від початку вигадали княгині та графині, що за їхньою намовою винайшли мене десь черниці, що скликалася шляхта, що заколотники провадили таємні наради в хаті, оббитій чорним сукном, де висіли тільки герби і стародавня зброя; казали, що вони на Біблії присягали, а на доказ того, що не пустять і пари з вуст, вирізали собі шматок шкіри й капали на це гарячим лаком; казали, що мене всього навчили, що штовхнули, як кулю, як ядро вистрелили; казали, що спеціальними стараннями я отримала паспорт до Паланги для нібито лікування морською водою, а звідти мене таємно перевезли торговельним кораблем до Пруссії, ох, багато говорено! І все це чортівня. Бо в тих французьких песиків, у тих делегатів, придворних дам, генеральш, у тих диванних москалів і москальок, у яких усе життя минає між переходами з-під перини у крісло, з крісла — на диван, з дивана — знову на ліжко, між грою в бакара за одним столиком і в мар’яж за другим, у всіх цих ледацюг не вміщалося в голові, що я сама — Макрина, Ірена, Юлька — без жодної княгині, без графині, без сповідників і шляхетських союзів встала з барлогу, обтріпала сукню та рушила вперед; що ці ноги, скалічені кайданами жандарма, понесли цю голову, пробиту п’яним Вінчем, що ці спухлі литки протягли через стільки верст стільки фунтів падлини! А протягли ж таки.
У своїх краях я не мала чого шукати, розходилися вісті та чутки з містечка до містечка, з церкви до церкви, з монастиря до монастиря; про реальну Вінчеву ніхто не пам’ятав, але про пройду-василіянку язиками плескали. Я обережніше розповідала свою історію, скупо проціджувала слова, вдаючи, що від страху перед москалем волію й пари з вуст не випускати; я також ніде не залишалася довго, виправдовуючись тим, що йду до Риму, до Риму, святим мученикам поклонитися, подякувати за чудесне спасіння з неволі. Як іти та куди — я ніколи не знала, того спитала, сього, один казав правду, інший не те, щоби брехав, а просто не знав; я крутилася тоді стежками, йшла полями так, аби гостинця з очей не згубити, але щоб і не впасти в око якомусь жандарму чи офіцеру, котрий якраз там проїжджав. Грошей, коли їх давали, ніколи не брала забагато, частіше задовольнялася харчами, бо легше донести на того, що поклав руки на монети, ніж на того, що хліба вщипнув. Що ближче я була до кордону, то частіше йшла трясовиною, моквою, дном потоків, крізь хащі, крізь колюче бадилиння, так що сама не знаю, коли пройшла кордон Польського королівства, потім Прусського, а потім Познанського князівства. Спочатку щоразу рідше бачила церкви, їхні потрійні хрести на критих ґонтом вершечках або банях, що виростали з-над дерев, щоразу рідше — синагоги, які розкидалися біля ринків, як укляклі навпочіпки баби, і євреїв щоразу менше: ні мандрівних торговців у вибляклих лапсердаках, ні пейсатих дітлахів, жодної чорної плямки не видно — якщо це не ксьондз або вдова. Замість дерев’яних хат — муровані, велике багатство, будь-яка селянка — як у нас мельникова дружина, мельникова — як аптекарева, аптекарева — як велика пані. Тут про мене — ні про реальну, ні про вигадану — вже ніхто не знав, бо й про василіян, ба більше, про уніатів мало хто знав. Де б це про наші злидні хтось говорив у багатих селах, за цими щедрими столами.
Отут уже мій язик — зв’язаний раніше, сплутаний, коліном у рот запханий, щоб забагато не плів, — розв’язався та міг пуститися берега! І було як на самому початку, були князі, що заламували руки, були заплакані черниці; була одна пані, яка, зрештою, польською говорила не надто, хоч і багато розуміла, — якби мене хтось запитав, то німкеня, але вона наполягала, що полька. Вона так перейнялася моєю долею, що почала мене називати «святою мученицею». Сукні мені дала зовсім нові, старі кинувши у вогонь, бо навіть жебракові, як сказала вона, соромно було їх дати як милостиню; я похапцем притакнула їй, хоч ще зовсім нещодавно, у Мінську, кинулася б у бійку з іншими волоцюгами за таку шматину, хоч пішли б у рух сакви та костури, якби хтось таку шматину кинув біля церковних східців. Але тут було по-іншому, тут такі сукні палили. Справжнє диво, що останньої миті я врятувала видобутий зі складок мій хрестик на двох камінцях… Відгодувавши мене за два дні й відігрівши, на третій день вона ледве відпустила мене в дорогу, а крім того, не тільки дала мені гроші, а й ще рекомендаційні листи до Познані, один — до сестер, два інші — до пань високого роду; і до того ж послала зі мною слугу, який спритно залагодив справу з перевізником, так що я Віслу десь під Торунем перейшла сухими ногами, як Господь Ісус Христос Галілейське море, звідти ж перевізник, заздалегідь належним чином оплачений, провів мене ще через кордон Князівства.
Потім було вже легше; у Познані мені дали помешкання біля Бернардинської площі, у монастирі шариток при костелі Преображення Господнього, де в олтарі стоїть прекрасна статуя Христова, а капеланові шариток Тинлю єпископ наказав записати мої історії. Звідти містом слава моя розійшлась, одні поляки іншим переказували мою історію, мене переносили з місця на місце, огортали опікою, садовили на середині салону, пригощали, годували, поїли. І розпитували, щодня розпитували.
Я думала, що здалека від моїх країв моя історія рясно хляне, як пійло до корита; одному скажу те, другому се. Якби ж то. Вже нагострили вуха, стали допитуватись: А коли матінка йшла з неволі, то через які міста? І я відповідала, мовляв, почасти не пам’ятаю, почасти відчуваю обов’язок щось приховати, аби добрим душам не нашкодити, бо вже кибитки ждуть. А інший одразу кине: У такої-то пані інші були слова, мовляв, не в оршанському монастирі матінка прийняла постриг, а в Білій. Я списувала це на метушню, на гучні розмови в салонах, на погану пам’ять і людську неуважність. Але вночі, коли лягала в ліжко і знову була собою, дурною Юлькою, тільки так до себе у глибині душі промовляла: Дозволь мені не помилитися, Духу Святий, голубонько біла, дай мені пам’ятати не все, що я в житті пережила, а те, що могла пережити. І промовляла до себе, лежачи в чепурній і пахучій кімнатці, імена однієї за другою, як я їх запам’ятала. Калікста Баб’янська — розчавлена муром, Марта Балінська — вчаділа, Казимира Баневичівна — розчавлена муром, Тереса Бенецька — померла божевільною, Саломея Ботвідовна — викололи очі, Аніцетта Брохоцька — померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька — померла від каліцтв, Аполонія Домейківна — померла від калі… ні. Аполонії Домейківні — викололи очі, Станіслава Довг’ялівна — сконала від батогів, Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — помер… ні. Баптиста Довнарівна — згоріла в печі, Єлизавета Філігаузерівна— померла божевільною, Бонавентура Ґедґофтівна — викололи очі, а тепер: Єфросинія Гедимінівна, генеральна ігуменя — померла на шляху до Сибіру, Онуфрія Ґлембоцька — сконала від канчуків, Колумба Ґурська… і так я засинала, після чого прокинувшись посеред ночі стривожена, на тому ж місці, де список уривався, я починала знову… після канчуків на тачці сконала, Йосафата Ґротковська — розчавлена муром, Непомуцену Ґротковську — настоятельниця поліном убила, Євфимія Ґужинська… і так до ранку мені час спливав, що ще перших променів на небі не було видко, лише посвіт, перший зблиск, рожевенький, наче немовля, а я при цім немовляті приповідала, приповідала, приповідала.
Небагато часу спливло, і постала я перед архієпископом Прилуцьким, до ніг йому припала, підняла на нього заплакані очі та промовила: Казав мені Семашко, як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані простягнутої руки від мене й казав: Почекайте, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте.
Уже два роки страждали ми у Вітебську, аж раптом одного осіннього дня — це я пам’ятаю, бо наші чернечі сукні були тоді вже зовсім обірвані, а вітер був крижаний, що багато наших застудилися й лежали на соломі у страшному жару, а тут ні ромашки, ні липового цвіту не дістати, а лише молитись і молитись, тільки на Господа надію покладати —отже, того осіннього дня, у страсну п’ятницю, з’явилася ціла рота московських єгерів, одразу ж із воза зі страшним гуркотом вони висипали кайдани та почали сковувати нас по дві за руки й ноги і далі гнати нас, як колись. Ні піп Іванов, який нас тепер мучив замість Михалевича, ні настоятельниця монашок, ні штабс-капітан не хотіли сказати нам, куди нас шлях подальший веде. А коли, як раніше, ми захотіли взяти наш найпростіший, найбідніший хрест, то його власноруч настоятельниця видерла, б’ючи коцюбою по пальцях. Ви негідні Христа носити, — волала вона. І в ту п’ятницю, коли Христос ніс хрест на Голгофу, нам відмовили навіть у хресті; великим був наш розпач, ми йшли в сльозах, голодні, жодного їдла в жалю своєму не торкаючись, хоч і те, що нам дали, — гірше як собакам кинули, — важко назвати їдлом. Отак ми стояли, зголоднілі, у Полоцьку, в неділю пополудні, на публічній площі, а тримали нас там, оточених єгерями, аж до вечора. Коли котрась із нас похитувалась, її одразу ж шмагали. Навколо нас — єгері, навколо єгерів — місцевий бідний люд годинами тіснився і, незважаючи на кольби, якими московська солдатня била кожну простягнуту руку, подавав нам то хліб, то цибулю, то бодай кілька капустяних листків.
Лише коли запали сутінки, погнали нас до колишнього монастиря василіян, де для попів і монашок було облаштовано кімнати, а для василіянок — найзадрипаніший льох. Хата була така волога, що брудна вода стікала по стінах. За кілька днів нас перевели на інше місце, коло Лисої гори, під назвою Спас, де колись стояла уніатська, потім єзуїтська і, врешті, православна церква, а біля неї — великий дерев’яний будинок, оточений високим парканом. У тому огородженому садку нас тримали невидимими, а відтак і важче нам було, ніж у василіянському монастирі, приймати милостиню. Однак першої ночі ми спали ще у василіян, точніше, не спали, бо не виходило й очей замружити: застали там, як і раніше у Вітебську, десятьох сестричок. І одного трупа. Всі вони одразу ж перейшли під мою опіку з усім своїм чернечим послухом. Навпереміну то плачучи від спогадів про страждання, то радіючи з нашого товариства, всеньку ніч вони розповідали нам свою історію. З них почали збиткуватись, як із вітебських черниць, за шість місяців перед нами, а тому більше половини з них у муках сконало, зокрема їхня старенька ігуменя Гонората Ружанська, Царство Небесне її душі. З двадцяти п’яти їх залишилося всього десятеро. А серед тих десяти двійко — Тереса Бенецька та Єлизавета Філігаузерівна — від безнастанних знущань стерялися розумом, але їм завдавали таких самих мук, як і нам: тримали закутими в ланцюги, якими на ніч їх зв’язували, а за білого дня приковували до тачок.
Бенецька жила ще шість місяців: коли нас гнали на роботу, тачку приковували їй до ноги; зігнута навпіл, виснажена, як бабуся, хоч їй ще й тридцяти не виповнилося, смиренно возила тачками каміння, але раптово зривалась і била в тачку, наче в бубон. Вона хапалася за хрестик, що висів у неї на шиї, — найпростіший, зі шнурочка і двох деревинок, — піднімала його високо, як бойовий прапор, після чого, вдивляючись просто в обличчя Господа нашого Ісуса Христа, співала для нього справжній рицарський гімн власного авторства. Господарю мій, меснику і царю, Тебе в печалях і гризотах славлю, і у житті ніколи не злукавлю. Пристрасною була її одержимість, а тому всі ми, свої тачки штовхаючи, плакали від жалю, а попи, дяки та монашки її особливо тоді мучили, і що більше вона отримувала ударів, що жорстокіше поводилися з нею, то більше вона, Духом сповнена й піднесена, ще голосніше співала: Пусте — усі кайдани й ланцюги, потоки крові, біль і батоги, і сльози, і страждання навкруги. Хоча, як мене запевняли її сестрички з полоцького монастиря, вона ніколи раніше ні віршів, ні пісень особливо не любила й не знала, ніколи не римувала; однак, стискаючи свій хрестик аж до побілілих пальців, вона посилювала свій голос: Хоч на самій воді живу і хлібі я, мене несе до тебе течія, святиться прісно хай твоє ім’я, і, ухиляючись від гострого каміння, що з оскаженінням кидали в неї, закінчувала такими словами: Де Ти єси і ангелів громада, там також є і моя влада, в Тобі лише надія та розрада. Потім вона завмирала, немовби прокинувшись зі сну, заспокоювалася й опускала руки… і за якусь мить знову поверталася до свого гімну. Врешті одного дня їй наказали залишитись у в’язниці, а коли ми, ледь живі, повернулися ввечері з каторги, то застали її всю в крові, москалями домучену. Друга з них — Єлизавета Філігаузерівна — ще раніше померла, бо від побоїв і знущань її легені геть розірвались. Я часто сиділа на кам’яній долівці та клала її собі на коліна, бо вона настільки була зморена голодом, що здавалася мені легкою, як трясогузка, я ж, гладячи її та співаючи їй, як дитині, колискові, відчувала під пальцями її ребра, полічені так сумлінно, що вони аж рухались. І так вона теж на моїх колінах сконала.
Бував у нас іноді уніатський єпископ Полоцький Василь Лужинський — і він був віровідступником, але не таким, як той, що мені зуба кулаком вибив; він ніколи на нас ні руки, ні голосу не підняв, а на порозі питав: Як ся маєте? після чого вислуховував список наших імен і, виходячи, додавав із таким великим соромом, що його ледь було чути, а в очах його сльози бриніли: Бувайте здорові. Семашко, розгніваний на його християнство, що не хоче до наших мук нових додавати, очорнив його перед імператором як божевільного, і відтоді ми його більше не бачили. Вся влада над нами належала тут протопопу Вєрьовкіну, Івану Вєрьовкіну, якого завжди можна було впізнати з того, що він ходив вічно п’яний, а в руці носив мотузку зі страшними вузлами, якою нас шмагав. Це він наказав нам спочатку перетворити монастир на Спасі на тимчасову резиденцію єпископа-відступника Семашка, а потім зрівняти Лису гору із землею та вимурувати для того самого закам’янілого грішника палац.
Притягнувши тоді з василіянського монастиря на Спас увесь реманент, ми вимели кожну порошинку з колишніх чернечих келій, перетворили їх на почесну резиденцію єпископа-відступника, якому тепер проста і скромна, ледь побілена василіянська келія здавалася негідною його царських багатств. А коли вже занесли в його палати скрині, шафи, золочені меблі, порцеляну і срібне начиння, нас погнали на каторгу. Кажуть, що віра й гори двигає, а ми вірою — бо ж сил у нас зовсім було катма — гору мусили зруйнувати аж до основ. Можливо, від страху, що з кайлами в руках могли би розпочати бунт, нам наказали розбивати суцільний камінь іншим камінням: бувало, що й десять разів треба було у скалу лупнути, поки вона тріскала. У нас уже тоді були не руки, а скривавлені, знесилені, обтягнуті сухою й потрісканою шкірою, страшенно набряклі цурпалки, що вилазили із суглобів. Від напруги на наших головах і шиях з’являлися пухлини та карбункули, але і вночі не вдавалося відпочити, бо для помешкання нам виділили такий малий підвал, що ми не могли там усі лягти, а тільки, впираючись одна в одну скривавленими від ударів плечима, трохи дрімали, і щоразу нас будили крики або п’яних наглядачів, або котроїсь із нас, до якої денні муки повертались уві сні. І щоранку ми тремтіли від того, що, можливо, уже цього вечора не всі до тюрми повернемось, бо теж мерли як мухи. Тіла без жодного пошанівку кидали на тачки, як мішки з піском, і вивозили невідомо куди, можливо, на якийсь смітник, а нас відганяли, збиткуючись: Погляньте, як їх Господь Бог покарав за те, що вони святої віри православної не прийняли! І на вас гнів Господній прийде, і для вас настане час відплати! А тіло нашої любої сестрички, сиве від пилу, синє від мертвоти, хилиталося на тачках.
Упродовж ледь не тижня трійко впали під величезними цебрами з вапном, яке вони мусили затягувати лебідкою, до того ж протопоп Вєрьовкін, зловісно сміючись, спеціально наказав, що тільки одній сестрі дозволено тягнути цебро, а жодна інша не має права бодай кінчиком пальця торкнутися линви — а тому, слабнучи від жахливої напруги, одна за другою вони, врешті-решт, випускали лебідку, а цебра падали їм на голову, як пекельні млини, розбиваючи її, наче яєчну шкаралупу, так що вони зовсім без болю конали. Перша — Розалія Ільґоцька, друга — Ґертруда Сеціцька, третя — Непомуцена Лауданська. Одна мить — і довгі багряні шнури плямили вапняну білизну муру, звиваючись від землі й аж до піддашшя. Ще багато днів ці криваві шрами на єпископському палаці нагадували нам про наших замучених сестричок.
Після цебер прийшла черга глини, бо глину ми копали для цього будівництва, спускаючись щоразу глибше й глибше, аж раптом вона пішла тріщиною над нами — і що гучніше ми попереджали москалів про небезпеку, то сильніше вони нас заганяли в яму з криком: Далі, далі, хай вас поховає, а один навіть зареготав: Такого падла, як ви, свята російська земля не прийме!, але вона прийняла, ох, прийняла, і поховала сестричок наших. А перша, тобто з тими четверта, була Євфимія Ґужинська, друга, тобто з тими п’ята, — Клементина Жебровська, третя, тобто з тими шоста, — Катерина Корицька, четверта, тобто з тими сьома, — Єлизавета Тизенгаузівна, п’ята, тобто з тими восьма, — Ірена Квінтівна.
Після цебер і глини прийшла черга високого муру, бо на нас ті кари наступали, як кари на єгиптян, які тримали євреїв у неволі, але ж ми самі в неволі, тож чому ці катастрофи призначені не для москалів-єгиптян, які служать фараонові Ніколаю, а для нас? Однак такий Божий вирок. Я чую жахливий гуркіт, повертаю очі, куди пішла сестра Розалія Медонецька з княжого роду Медонецьких, що від самого Міндовга походить, а пішла вона на риштування… А якби не Божа воля, я б там загинула, бо хвилинкою раніше сестра Розалія, сильно втомлена просіюванням жорстви, крикнула мені, коли я на риштуванні працювала: Мамо, матінко, мені руки терпнуть, мамо, матінко, просій трохи жорстви, а я помурую. І пішла мурувати, а я пішла сіяти, і не встигли ми помінятися місцями, почувся гуркіт і гук нагорі, немовби ангел у сьому сурму засурмив, — дивлюся, а там верхній мур увесь на риштування завалився і п’ятьох сестер розчавив, першу з них, а з тими дев’яту, Розалію Медонецьку, другу з них, а з тими десяту, Ґеновефу Кулешанку, третю Онуфрію Селяв’янку, четверту Йосафату Ґротковську, Каліксту Баб’янську п’яту, разом з тими трьома, вбитими цебрами, і п’ятьма, похованими під глиною, — тринадцяту. Але високий мур не зупинився на риштуванні — він полетів разом із любими сестричками нижче й розчавив чотирьох наступних, так що жодна з них і не зойкнула. Перша з них — Юзефа Ґужинська, друга — Казимира Баневичівна, третя — Клотильда Тарновська, четверта — Клеофа Кришталевичівна. Четверта, тобто з трьома вбитими цебрами, п’ятьма похованими під глиною і п’ятьма загиблими на риштуванні — сімнадцята. І били мене наглядачі киями, коли я до розчавлених сестер бігла. І збіглися монашки, плескаючи в долоні й уголос глумлячись. Скільки болю за один раз! У мене тоді серце мало не розірвалось, але й нині, коли згадую ці сімнадцять імен і прізвищ, моє серце крається на шматочки, розпорюється, як шов на сукні.
З Познані я поїхала до Парижа як королева: з паспортом, який мені у всіляких канцеляріях виробляли, так що я навіть пальцем не мусила ворушити, з рекомендаційними листами, які написали мені генерал Хлаповський та архієпископ Прилуцький, котрий просив одного тамтешнього панотця — Єловицького, щоб мене до Риму відіслав, бо треба ж і Святому Отцю дати звіт із мого мучеництва.
Цей Єловицький, а тоді отець Александр, потім дорогий мій панотчик, турботливий опікун і невтомний тлумач, брат у змартвихвстанців. Раніше я про змартвихвстанців не чула, тепер вони мали бути мені найближчими, бо це до них я отримала листи. Авжеж, не до одного, а до всіх. Я думала, що вони за мене поб’ються. Однак архієпископ назвав конкретного панотчика, бо з них його він знав найкраще. Єловицький свого часу був повстанцем, а потім письменником і друкарем; він любив різні казочки, видавав повістинки й вірші отого Міцкевича, про якого я нічого не знала, але коли тут згадували Єловицького, то одразу ж і Міцкевича, тому я це запам’ятала, бо притьмом відчула, що друкаря мені найлегше буде на свій бік переманити. А решта? Ні ченці, ні миряни — вони йшли за покликанням, шукали свого статуту як сліпі цуценята; всі з Польщі, але один русин, один литвин і один поляк… мали в Парижі свого наставника, який кількома роками раніше подався до Риму й там помер. Я запитала, чи вони прибрали ім’я «змартвихвстанців», бо чекають на воскресіння Польщі, але ті сильно обурилися; одначе на початку достатньо було повторювати слова «Бог» і «Польща», «москалі» та «мучеництво» в різних комбінаціях, а сльози вже бриніли в очах, шморгали носи й пальці самі тягнулися до вервиць.
Для помешкання мені вибрали монастир черниць асумпціоністок, вельми перейнятих моїм гостюванням; із поваги до мене ці французки приходили щоранку валкою до моєї келії й декламували польською прописану формулу, яку вони викарбували собі в серці й пам’яті: Люблю ближнього, як самого себе, і тебе, матінко! Я ж їх благословляла, усміхалась, іноді заспівувала якийсь гімн на честь Богородиці, якщо він існував і польською, і французькою, тоді наші голоси дивовижним чином зливалися воєдино й ми співали майже чисто.
*
Париж — не Вільно, Париж — не Мінськ, Париж — не Мядель, і не про бруківку тут мова, не про високі будинки, палаци, багатства, кришталеві дзеркала, шелесткі шовки, а про людську спритність, про море франтів, про швидкість, із якою газети розносять чутки. Що одного дня надрукують у Парижі, у Москві прочитають десь днів за десять, а відповідь пришлють ще за тиждень; тут той, хто одного дня славний, на другий — уже забутий; у вівторок у палацах і салонах говорять тільки про співачку або про якогось промовця, або про знаменитого капелюшника, що винайшов нову форму циліндра, у середу те саме повторюють міщанки, у четвер — біднота, а в п’ятницю навіть жебрак про колишню знаменитість не пам’ятає; співачка, чия вилизана парсуна прикрашала перші сторінки газет, тепер із великим носом і каправим оком лякає на останній сторінці в рубриці карикатури. Тут я не могла дозволити собі помилки, фальшивого руху, тут не було місця для нудних історій; треба постійно хмиз у вогонь підкидати, піти з візитом до тієї дами, до іншої, то до поляків, то до французів, розмовляти з журналістом, заморським послом, княгинею, єпископом із провінції; провести весь вечір, обходячи найшанованіших осіб або, навпаки, сидіти в кутку й невтомно та безпомильно відповідати на запитання, бо вже один за другим чигають дженджики, щоби зробити з помилок жарти, щоб поглумитися навіть із найбільших святинь.
Я ввійшла як твердий, загартований ключ у механізм величезного годинника, де непоступливо обертаються зубчаті шестерні, а потім мусила так усе накрутити, щоб ані пружина не розірвалась, ані шестерні мене не розчавили.
Спочатку було польське товариство, де всі змагалися з усіма: вони неодноразово просиджували до ночі, зводячи дріб’язкові порахунки, хто п’ятнадцять років тому добре ходив у бій, а хто гірше, хто зрадник і ходить на поводу в москалів, хто точно срібні рублики бере в російського посла, а хто — це завжди про себе самого — щирий патріот; одні горлають про свободу для селян, другі — про преображення в ангелів; одні — побожні, другі —ображені. Панує над усім цим князь, якого дехто називає польським королем. Я бачила його зблизька та навіть розмовляла, бо у вересні він влаштував бенкет на мою честь у своєму палаці Отелямберт на острові: я сиділа під розмальованою стелею, наді мною висіли голі п’яти якоїсь поганської богині, а я всім розповідала про Семашка та про білий труп, що плив під моїми ногами в мядельському озері. Князь — худий і кощавий, як шматок сушеного м’яса, вбраний у чорний сурдут — мешкає в цьому стародавньому палаці, до нього ходять хороводами і з вискоками, перед ним плазують, змовляються одне проти одного, немовби тут справжній двір, немовби те, що він скаже, що-небудь означає, немовби він може одним наморщенням брови заслати цього на Сибір, того зробити губернатором, але він не може нічогісінько, тільки влаштовувати прийняття, кілька годин посидіти із суворою міною на стільці з високим бильцем; начебто він приймає французьких депутатів і заморських дипломатів, хоче підписати союз із турецьким султаном проти Росії, а може, ще з китайським імператором й американським королем — досить, що він щось замишляє. Зрештою, тут кожен, один за другим щось замишляє, планує, снує прожекти з воскресіння Польщі. Та все це пусте, все це від нудьги, бо вони сидять тут — змарнілі, виснажені, одні п’ятнадцять років, другі ще більше — є й такі, що від часів імператора й московського походу; майже всі без жінок, бо як може шляхтич оженитися з дочкою французького бондаря або кравця? А жоден багатший не прийме голодранця, хоч і з гербом. Вони навіть французької не вчать, бо це немовби образа Польщі, мовляв, про неї вже забув, не повернешся, закинув і зневажив; є й такі, що мову вивчили, але перед іншими соромляться й розмовляють французькою тільки коли переконані, що жоден земляк їх не чує. Якщо котрийсь врешті пошлюбить дівчину, то вони по кутках шепчуться, мовляв, ганьба, що вдома батьки б його вигнали за таку наречену, що це найгірша партія в цілому Парижі, хоч самі вони останній гріш віддадуть найдешевшим хвойдам; а якщо ще, не дай Боже, на роботу піде, як почне франки заробляти — о, тоді нема для них гіршої образи! Загризуть, зацькують.