Отак уперше у своєму житті я поселилася в монастирі, хоч і у схованій келії, та все-таки відчувала, що мій Наречений поруч, що, коли я до сну відходжу, він мене оберігає, як пастир, що будь-якого звіра прожене: чи то вовка жорстокого, чи цапа смердючого, чи могутнього ведмедя. І я молилася: Якщо ти мене, Господи, крізь браму пропустив, не виганяй, якщо ти мені прийти до Себе дозволив — не відштовхуй, якщо ти до святого згромадження дозволив прослизнути — не викидай копняком. Я вестиму життя найскромнішої сестрички, виконуватиму найважчу роботу й найгірші послуги в монастирському обійсті з усмішкою на обличчі, тільки дозволь мені, дозволь мені, дозволь мені залишитися!
Ще два дні я жила в цьому щасті; ми багато розмовляли, а я про всяк випадок записала всі імена та прізвища сестричок — духовні та світські, у дівоцтві, а крім того, ранги та титули їхніх переслідувачів. Настане час, — так їм пророкувала, — і треба буде виставити рахунок за ваші страждання, а невідомо, чи багато з нас ще залишиться в живих, чи ти, сестро, не ляжеш у могилу, покалічена або отруєна, чи ти, матінко, не опинишся в Сибіру, батогами гнана. Тоді, якщо Бог дасть пережити, я зможу свідчити, як до вас ставилися схизматики. Ми домовилися, що я не з’являтимуся на молитвах, за якими наглядає Михалевич, тоді я всі визначені статутом молитви повинна відчитувати в келії; я сиділа там тихенько, як миша під віником, і перебирала намистинки вервиці, а вони десь там далеко співали, і так солодко мені було, так солодко, бо, ловлячи вухом мелодію, сама з ними в душі підспівувала, і ми — хоч і розділені — були єдиним цілим. І так уже завжди буде, — казала я собі. Але не судилося.
На третій день викликає мене наставниця Лоскутовська, сестра тієї Макрини, що мені китайковий халат подарувала, і премило запитує, на скільки я хочу зостатися, куди далі мандрую і з якою метою. Я щось відказала, щось наплела, очі опустила. А вона й далі запитує: Ти в Орші, сестро, була, звідти до Вільна, а з Вільна знову до нас? Я кажу, що спеціально принесла новини про тих, що в нашому віленському монастирі були, що крім цього нічого мені не треба, хіба, може, невеличкого куточка поруч з іншими василіянками. Вона ж, премило киваючи головою, то з одного боку заходить, то з другого, і так мене обкручує, і сяк морочить, що врешті-решт запитала про василіянський статут — і тоді я зовсім остовпіла. Я щось бурмочу, бубоню, а вона наступні ставить запитання. Який гімн у це свято, який псалом у те, о котрій годині такий антифон чи інший, одне запитання за другим, наче батогом шмагає. У мене в горлі пересохло, а вона: Різні тут ходять волоцюги, різна гадина з трясовини виповзає, треба бути пильними. Хто і навіщо тебе сюди прислав? Семашко? Зубко? Михалевич замислив тебе своєю шпигункою зробити? — вона випросталася за своїм столом, спершись об стільницю кісточками стиснутих кулаків, і заверещала: Ніяка ти не василіянка! А мені дрож пройшов усім тілом. Я василіянка, — почала, — один бернардинець мене, соромно сказати, спокусив і попутав, я… Однак вона не дозволила мені закінчити та на раз-два наказала вшитися з монастиря назад до москалів. Заплакана, я попрощалася лише з її рідною сестрою Макриною і ще з одною милою сестрою, тією, яку в перший день побачила біля брами, коли вона з мотикою в полі працювала, і пішла куди очі ведуть.
Однак недалеко я зайшла, заледве до Кобильника, де, зголодніла та втомлена, присіла перед дерев’яною церковцею, — і вкотре добрий Господь Бог послав мені свого ангела, який просто до мене привів старшого шляхтича. Цей шляхтич на прізвище Галко, побачивши стару жінку в чернечій одежі, запорошеній подорожньою курявою, запитав мене, чи я, бува, не збилася з дороги, — а я одразу ж вибухнула плачем. Дорога? Яка ж це мені дорога писана? Пане, я василіянка, з монастиря в Мяделі втекла з московських рук! А він роззирнувся і просичав: Не тут! І запросив мене до своєї карети.
Цей Галко мав неподалік досить великий маєток, у якому мені судилося провести наступні дні. По дорозі я вже йому і те, і се встигла розповісти, ми наближаємося екіпажем до під’їзду, а він до слуги Миколи каже: Кланяйся в пояс, ми святу мученицю в домі приймаємо. Одразу ж виходить дверима дружина Галкова, а чоловік до неї східцями, сопучи, вибігає, а обличчя його все аж світиться, як калачик, щойно з пічки вийнятий, і каже: Анелю, я мав привезти з Кобильника муар і сукно, а везу тобі мученицю наших часів. На що вона тільки руку до вуст підносить, шаріється й каже: Але як? Але як, Костянтине, що ж ти розказуєш? Ласкаво просимо до покоїв, ласкаво просимо! Обоє невисокі, круглі, як булочки, рушили до передпокою й далі мене потягли за собою, хоч під ту пору я — у що нині важко повірити — була радше валькуватою, ніж круглою.
Моя келія в мядельському монастирі була нічим порівняно з цими зручностями! Для помешкання мені виділили цілий еркер, оббитий смугастою медовою тканиною, а в ньому — ліжко, один комод, два стільці, столик для рукоділля, поруч низьке зручне крісло, а крім того, така переносна стінка, вкрита шовком, яку не пам’ятаю, як називали, стара, трохи скрипуча, але витончена шафа — зрештою, що мені було до тієї шафи класти, якщо я єдину сорочку на власних плечах винесла та згорточок із хрестиком на двох камінцях? Не встигла я вмоститись у кріслі — стукіт. Заходить Галкова дружина, руки заломлює, вже, бачу, на очі сльози накочуються. Крісло, крісло не те! — кричить вона. — Покірно молю про вибачення! У цьому еркері віддавна ніхто не мешкав, крісло мало бути пристойно оббите, але завжди з пам’яті випадає, а тепер — ось воно, простою рогожкою крите, який сором! Миколо! Забігає Микола з шапкою в руці. Галкова одразу ж наказує йому винести рогожкове і принести якесь інше, більш парадне. І так з усім, вони на руках мене носили. І Галко, і Галкова — порядні, бездітні, побожні, вони слухали мене так, немовби до них святий образ промовляв, і що б я не сказала, він чоло морщив і порохкував, як порося, а вона сльози лила. Тож я й розповідала. І про те, як єпископ хотів черниць живцем спалити, і як побив кийком матінку-наставницю, — я розповіла це тільки тому, що дуже сердита була на неї, хотіла якось покарати, вишмагати її, бодай лише в історії, — і ще інші сцени, більш криваві та болісні. Завжди так: він рохкає та морщить чоло, вона очі витирає великою хусткою, гаптованою незабудьками, а що страшніше оповідання, то більш схильні вони були мені зірку з неба зняти. Вони скликали вечорами найнадійніші родини навколишньої шляхти і просили знову описувати, що відбувається за мурами мядельського монастиря, як москаль уніатів переслідує, як визвіряється на безневинних жінок. Галко занурювався у своє крісло, а Галкова, коли не могла цього довше слухати, бо серце розривалося на рівнесенькі шматочки, кликала Ксенію: Давай, принеси щось матінці. І за биття кийком — капусту з бешамелем і телячою грудинкою, за кожне оббріхування Зубка — цілий лосось, варений у раковому соусі, або осетер із припеченим соусом і родзинками, а голодування, яке Галкам здавалося найжорстокішою карою, одразу ж викликало шум і крики, і вже Микола з Ксенією несуть і карасів смажених, і гречані млинці, і пиріжки зі сливовим повидлом, і прозорий англійський суп із телячої голівки, і лимонний десерт із бісквітом, аж я мусила широко роззявляти рота й була близька до того, що лусну.
Через два тижні сідаю я снідати — дивлюся, Галка нема. А пан Костянтин за маєтком пильнує? — питаю я. А Галкова мовчить, ложечкою кістяною для яєць стукає розмірено об блюдечко і їй на очі накочують сльози. Не треба, не треба плакати! — кажу я. А та знову обличчя руками затуляє: Треба, треба, бо я мала все в таємниці тримати, «не розповідай нічого матінці», сказав мені Костянтин, щоб для неї була радісна несподіванка. Але ж неможливо не розповісти, коли матінка, яка стільки витерпіла, запитує! Він до Мяделя поїхав! Зібрав з Кімелішок сусідів, з Годуцішок, Мілаїв, Грибівщизни, разом будуть у монастирі апеляцію подавати, а якщо там нічого не вигорить, то до губернатора, а як треба буде, то й до самого царя. А тепер вона повернулася до свого яйця і смажених рижиків, а мені їсти перехотілося. Галко повернувся ввечері з жандармом — забіг по сходах, Галкова до нього, простягаючи пухкі руки, а він лише: Анелю, не зараз, я пройду під наш спільний дах привів, — каже він. — З ігуменею василіянок ми розмовляли всі, авжеж, щастя великого вони там не мають, але й таких тортур, як вона тут нам розповідала, не зазнають. Я чекала нерухомо, спокійна, зате у Галкової в одну мить в очах потемніло: Ти, ненажеро ненатла, ти, пузо ненаситне, як я могла подумати, що святоблива черниця жерла би стільки, скільки ти! Її руки й обличчя вкрилися червоними плямами, вона вирячила очі, і, якби було щось під рукою, вона би точно мене вдарила, але, по-перше, Галко її стримав, а по-друге, жандарм забрав мене на допит і вона не хотіла йому заважати. Коли за якийсь час він повів мене до келії — зовсім іншої келії — у Мяделі, Галко без слів вручив мені згорток. І я підняла руку та, промовивши, Я пробачаю тобі, сину, що безневинну матінку ти москалям віддаєш у неволю, благословила його. Він зовсім остовпів. І стояв там нерухомо — малий, круглий і поблідлий, коли я зникала в кінці довгої алеї, що провадила від двору до холодного світу, з якого я лише на кілька днів утекла.
Відколи я віровідступнику Семашкові імператорський хрест і оздоблену діамантами зірку мало в горло не всадила, відколи він пішов геть, засоромлений, — вельми наші муки збільшились і поглибилися. А отже, кожна монашка, кожен дяк, що совгає ногами монастирськими подвір’ями, кожен півчий, що, зрештою, частіше при чарці, ніж при олтарі співав, ба навіть кожна дитина церковна могла нас висварити, облаяти й побити. А били раз сукуватим ціпком, іншим разом — ременем з упряжі, ще іншим — лозиною гнучкою по литках шмагали, беручи щоразу приклад зі старших, які не марнували нагоди, аби завдати нам якогось болю. Ходило це все монастирем, задоволене собою, із ціпками за поясом, як із шаблями, всі як один здохляки та голодранці, ледве брали ціпок у руку, вже почувалися гетьманами, сеймовими маршалами, королями з жезлом і далі — по голові, по спині, по обличчю, куди тільки хотіли владу ціпка поширити, туди й поширювали. А коли вже ми витримували своє й посилали нас на роботу, то кожну роботу завжди всіляким дивацтвом обтяжували.
Бувало, що котрась монашка посилала нас по воду на берег Полоти, вузької та багнистої річки, що звивалася, наче вуж у траві, а та вода була потрібна, мабуть, тільки для того, щоб ми їм келії вишурували, бо жодна з них води не пила, гидуючи всім, окрім пива та горілки, і не милася особливо, бо всі вони смерділи лоєм, горілкою та солдатчиною. Однак вода їм була потрібна. І вони наказували носити її в мідяних дзбанах, завжди відставивши руку. Прикладеш дзбан до тіла, — казали вони, — й одразу вода польським духом просмердиться! А до такої смердючої польської води жодна з нас не доторкнеться! Скільки разів я бачила сестер своїх, хоча б Казимиру Баневичівну, згодом муром розчавлену, чи Ліберту Кормінівну, на смерть роздерту, як вони живі ще, ціпками гнані, несли важкі дзбани, як у них ті дзбани хилиталися, коли рука слабла, а тут одна з другою монашки на гірці над берегом річки стоять, ніби з нічого робити, ніби пасталакають лише про пусте, а як тільки рука котроїсь із сестричок моїх найулюбленіших під тягарем опускалась і краю ряси торкалась — уже московки летять, уже мчать, дзбан видирають і виливають їй на голову. Влітку ще так-сяк – бувало, що ми між собою перемовлялися: Така спека, так піт із мене скапував, що я Господу Богу подякувала, як мене монашка водою облила! Одначе взимку, поки ми встигали назад до річки дійти, з вирубаної ополонки дзбан води зачерпнути, наші сукні обмерзали й були неначе ясенова дощечка, як щирий лід холодні. По чотири, по п’ять разів нас монашки до Полоти ганяли заради розваги, а потім, не маючи що з принесеною водою робити, розливали її по келіях, вихилялись у вікно монастиря й образливими словами кликали нас, наказуючи келії від розлитої води очищувати. Тому ми бігли, кидаючи іншу роботу, за що діставали ще кийками, бо через те запізнювалися із загаданою роботою.
Найбільше мстився нам Ігнат Михалевич, а коли не мав чим нам допекти, то мстився й речам, ламаючи нам кожен столик, кожен сінник каблуками розриваючи. Вітебські євреї з жалості до нас давали нам деколи брагу, яку викидали з гуральні, а ми, жодною стравою, навіть найпаскуднішою, найгидотнішою не нехтуючи, підігрівали її собі в залізному котлі — знаючи про це, Михалевич розбив його злісною ногою й обкладаючи найгіршою лайкою — так що багато місяців ми були позбавлені теплої страви. Лише коли один із найбільших наших добродіїв, єврей Янкель, про все довідався з белькотіння якогось п’яного дяка, то крадькома приніс нам новий котел, який ми відтоді ховали від Михалевича. Однак довго Михалевичева влада не протрималася, бо, вічно п’яний, він послизнувся одного дня на подвір’ї, впав у мілку дощову калабаню й захлинувся. Ми якраз були далеко від монастиря, на якійсь важкій роботі під наглядом церковних пахолків, — повертаємося під дощем, промоклі, а він лежить на подвір’ї мертвий. Монашки обсіли його, як хробацтво, і лише одна озвалася до нас, погрожуючи кулаком: Ваше щастя, що це горе сталося в білий день, бо якби трапилося вночі, то вас би тут на місці повбивали. А інша додала: І ніхто з нас за вами б не заплакав. Після Михалевича прийшов Іванов – піп, який нас іще більше гнобив, бив і погрожував, покрикуючи: Я не Михалевич!
Так минали дні без жодних змін, якщо не рахувати тих, коли котрусь із нас особливо кривдили й ми проплакували в молитвах цілу ніч. Лише за кілька місяців Семашко знову прибув до монастиря, запобігливий і муркітливий, як угодований кіт, — вже Вітебщиною розійшлося, що це не монастир, а найгірша тюрма, вже різні пані про неї тут і там питали, а губернаторша начебто навіть цікавилася, тож Семашко радий би був віддати всі свої хрести й зірки, оздоблені діамантами, аби тільки отримати бодай найменший доказ того, що ми нашої святої віри зреклися, — одначе дарма. Отже, він приїхав. А коли тільки мене покликав й озвався до мене, я відчула запах спиртного і тухлятини. Я поглянула йому в очі — і бачу, що його вже давно серед живих немає, що він струхлявів до решти й ним, мертвим, лише якась диявольська пружина рухає. І отак я над ним в одну мить змилувалася, що відчула, немовби серце в мені задрижало, як мідний дзвоник.
Однак одразу ж усе зворушення минуло; віровідступник Семашко колишній василіянський костел на церкву перетворив! Отак він став в одному шерегу святотатців із тими, що тут владику Кунцевича в найжорстокіший спосіб замучили, а замучивши, у Двіні втопили. Наказав мальовидла побілити, оргáни порубати і скинути на купу, так що золоченою деревиною бідняки в пічках палили, а безпритульні по болоті органні труби тягали, що начебто аж в Островні та Волосові діти гралися рештками вітебських оргáнів. І нас він намагався до цієї роботи, до паплюження храму змусити, кийками нам погрожуючи, однак усі ми вибрали кийки, бо краще бути раз до непритомності побитою, ніж за такий злочин цілу вічність спокутувати в пеклі.
Коли я його побачила, коли відчула струхлявілість, що йшла від нього, то зрозуміла одразу, з чим він до нас прийшов: намовляти, на освячення нас запрошувати, на свої нечисті проповіді, на свої сповіді та причастя свої. На це спочатку одна із сестер, потім інші почали кричати, щоби нашими душами він не переймався, а про тіла подбав, бо якщо він нам їсти не дасть, то ми всі помремо з голоду; він обвів нас поглядом і немовби осяяний помітив нашу худорлявість і злиденність, але це його тільки ще більше розсердило; а потім пішов до церкви, а нас наказав гнати вперед, як тих овечок, що йдуть під ніж різника. Настоятельниця, кривий ковпак на голові поправивши, на дяків і пахолків церковних крикнула, а їм цього двічі повторювати не треба було, навпаки, вони одразу ж до нас охоче підбігли — один із ломом, другий із коцюбою, третій із оберемком ременів, тож коли ми дійшли під церкву, всі сестри були рясно ранами вкриті, з яких кров текла ручаями; мене один із них так у голову вперіщив, здається, поліном, що я ледве Богові душу не віддала; я мацаю рукою карк і відчуваю, що він увесь теплий і від крові липкий. І відчуваю, як з-під очіпка струмки стікають мені по всьому обличчю і спадають на дорожню куряву важкими краплями.
А ось і мур навколо костелу… І не знаю, чи за допомогою підказки владики Кунцевича, чи з чогось іншого, але також зі святої намови, бо ж я шляхетська дочка і часто промовляли через мене мої старі та горді роди, часто щось у мої вуста вкладало слова так, як у нашому улюбленому монастирі, коли я віровідступника Семашка скердзем назвала! У мене ввійшла негадана сила, попри те що ще мить тому я безвільно волочилася, і пусте, що кров затікає в очі, я кричу: Сестри! Сестрички мої любі, в ім’я Господнє кладімо голови під меч! І негайно в шерегу нашому здіймається метушня, я ж шепочу сестрі Евзебії Вавжецькій, що пережила каторгу разом зі мною і, як Бог дасть, сама прямує до Риму: Візьми цю колоду, — бо ще теслі біля церкви працювали і всюди валялася деревина й інструменти, — візьми це поліно й Семашкові кинь під ноги! Семашко вже на порозі церкви, а від колоди, що гупнулась йому під ноги, відвернувся з острахом, а я підскочила до теслі і кричу: Давай мені сокиру! Але він, либонь, був бовдуром, бо навіть оком не змигнув, а тільки сокиру з рук випустив, а може, і не бовдуром, а Божий перст його торкнув; я схопила в руки сокиру, підскочила до Семашка, він руками затулився, немовби я його збиралася в голову цюкнути, — я ж на коліна. І на колінах будучи, кричу голосом несамовитим: Ти пастирем нашим був, тож будь тепер нашим катом, як батько святої Варвари над власними доньками можеш тепер знущатись! Ось сокира, рубай наші голови і скидай у царські врата — тільки головами до схизматицької церкви потрапимо, але ноги наші цього порога не переступлять! І довго я так говорила, але ані слова більше не пам’ятаю, пам’ятаю лише вогонь Божої присутності, що палав у мені, через що я була неначе суха тріска у вогняній печі. Він мовчав. А я знову: Ось, бери, Іроде, бери, батюшко, сокиру і рубай! І коли він був розгублений, я в ту ж мить як цариця над моїми черничками, як гусочка над гусенятками, а вони, всі мені покірні, виконують усе, що я чиню або накажу їм вчинити. Я кажу: Лягайте на колоду! І гоп, гоп, гоп одна за другою на землю падають, як грушечки, голову кладуть на довгу колоду, лише поглядаючи на мене з безмежною довірою, бо я наче королева над нами була, адже в мені промовляли старі польські роди, вкладаючи у вуста стародавні та шляхетні слова. Моє тіло від них — і від них сила, яку мені позичали, бо ж я боролася за них; за мною сенатори й гетьмани, стольники та воєводи; якби я тоді програла, то й вони би програли. Але перемога була нашою.
Єпископ побагровів, із його очей немовби криваві кажани вилетіли, він схопив сокиру, заніс її — і завмер, завмер, стискаючи руків’я в пальцях щоразу сильніше, немовби на соляний стовп перетворений, так що пальці спочатку білими стали, а потім позеленіли, як у трупа; потім кинув сокиру, яка просвистіла в повітрі якраз біля моїх сідниць — і зрізав шматок ноги. А потім з усієї злості замахнувся й кулаком, зміцненим єпископським перснем, так мені зацідив по обличчю, що аж зуб вилетів. Я відчула його на язику, вийняла його пальцями й кажу: Візьми цей зуб, візьми на пам’ять найпрекраснішого чину, накажи в золото в Москві оправити, нехай його тобі повісять серед орденів, що прикривають твоє кам’яне серце, а він блищатиме сильніше за всі царські зірки й оздоблені хрести, що за них ти душу свою продав! Він зумів ще, вражений словами, вдарити мені по руці, зуб полетів геть у тирсу, але лише на це йому сили вистачило. І тому, що допіру мені дав ляпаса, що тримав сокиру, занесену над шиями моїх сестричок, раптом усі сили покинули його й він упав у руки попів, шепочучи лише задерев’янілим язиком: Розтроюдили мене… розтроюдили… А ми заспівали Те Deum і, повернувшись до нашої в’язниці, ще довго раділи, хоч перев’язування страшних ран небагато радості нам принесло. Ми сиділи разом у підвалі, одна коло другої, і співали подячні гімни, а згори до нас мало не цілу ніч долинав п’яний вереск: це монашки гуляли із Семашком, гучно прославляючи його і Ніколая та співаючи сороміцькі пісні. Минали літургійні години, й отак усі ми відправляли дві літургії, що пересипалися співами: ми — божественну, вони — сатанинську. А хто мав вуха посеред цієї ночі, той почув.
Нема чого приховувати — правда завжди на яв вийде; і справді, був процес у трибуналі, суддя присудив мені висилку етапом до Любеча. І я йшла туди, як овечка на бійню, бо що ж мене в Любечі чекало? Ненависть родини, зневага, знущання чужих людей. І — не буду приховувати — я втекла з етапу, бо могла, а змогла, бо жандарм дозволив себе підкупити тим, чим дозволяють підкупити себе жандарми — навіть якщо жінка стара, потворна й пошрамлена. Він пішов до сморгонської поліційної управи і сказав їм, що я воліла кинутись у Вілію, ніж сидіти в темниці. Можливо, вони послали туди селян із киями, щоб виловити мій білий, здутий труп, а можливо, махнули рукою, городовий записав що слід у графах, щоби тіло нестривожене пливло далі до Німану й Німаном до моря, щоби з’їли його оселедці та морські хробаки. Не знаю, це не моя справа, я свою частину угоди з жандармом виконала, а те, як він собі потім порадив, уже не моє сумління обтяжує.
Лісами, лісами, харчуючись лише самими підосичниками, рижиками, ягодами чи іноді якимось яблуком, знайденим у траві, я рушила вперед, аби лиш дістатися до більшого міста. І я дійшла до Мінська.
Коли ще у Вільні збиралася сісти на паперті, зупинилася на півкроку, нерішуча: як капітанській дружині руку для милостині простягати? Куди їй подіти погляд, якщо на кінці долоні, що кидає гроші, за передпліччям, плечем, над хутряним коміром вона побачить профіль, знаний їй із того, полкового життя? Але в Мінську я була вже ніким, чужим тілом із чужою головою — і навіть якби хтось із Вільна приїхав, він не впізнав би в клубку посірілої пряжі, який я мала тепер замість обличчя, у цьому бурому клубку між загорнутими шматиною плечима і старою хусткою, що затуляла ковтунуваті патли, не впізнав би мене тієї, колишньої, коли я була ще молодою жінкою, завсідницею салонів. Ірена Вінчева, вдова капітана імператорської армії, зникла, мов у воду канула; хтось тепер, мабуть, казав, що вона подалася на службу до монастиря сестер-бернардинок працювати простою економкою в кухні для хворих і вбогих, хтось інший — що вона там крала і її забрали до буцегарні, але не залишилося по ній ні сліду, ні виду, мабуть, від старості померла. У Мінську, під брамою Святого Духа, я вперше спробувала жебри — вже не я-Ірена Вінчева, а я-Ніхто-і-Нізвідки.
Мабуть, ти думаєш, що в тліні, там, де кожен, як хробак, риється в багні, немає більших і менших, слабших і сильніших. Якби ж то. Там були влади й сили непорушні, успадковані права на першу сходинку, другу сходинку, третю сходинку; були старі заслуги та жебрацькі спілки, братства безнастанного бурлакування, союзи з кількадесятрічною історією, коли цей гидотний дід без ока був молодим і вправним шевцем, а ця каправа нечупара — гарненькою служницею з Прилук; були ненависні війни, що тліють у барлогах, землянках, у напівзруйнованих халупах, переходячи з покоління в покоління… Замолоду пішовши на службу, я знайшла своє місце в палаці — а на східцях паперті вже ні. Можливо, була занадто стара і слабка, можливо, згорблений життям волоцюга був безжальнішим за слугу, який уже обтерся і призвичаївся в хоромах, — не знаю. Я витримала три дні та дві ночі, щоразу втрачаючи все, що мені вдалося вижебрати, поки, врешті-решт, ослаблена голодом, не стала якось на рівні ноги і, спираючись простягнутою рукою об стіни будинків, не рушила вперед.
Чого ти, дурна Юлько, шукала? На що, дурна Юлько, розраховувала в цьому місті зачинених віконниць і замкнених брам? На куток, на ріг муру, на копичку сіна, що впала з воза й лежить тепер на бруківці, м’яка, а ніхто її ще вкрасти не встиг? На сердитого хазяїна, якому печеня не смакувала, тому він її з криком разом із тарілкою викидає у вікно, так що вона падає прямісінько у твої руки? На скупердяя, який, раптово поцілений променем милосердя, усвідомлює своє грішне життя, вибігає з дому й обсипає золотом першу-ліпшу жебрачку, а та жебрачка, дурна Юлько, дурна-дурезна Юлько, це ти? Але була брама, і в ту браму я прослизнула, і йшла вже тепер не вулицею, а бруківкою, якою було викладено подворець палацу; як мене туди пустили, хто мене туди пустив — не пам’ятаю, не знаю й ніколи не дізнаюся; але коли переді мною виріс пахолок, швейцар чи якийсь панотець, що його викликали в покої чи, може, він звідти саме виходив, коли він сказав мені: Куди ти прешся, така-сяка, на єпископський поріг? — то я лиш упала на коліна з плачем: Мені до єпископа треба… до єпископа… це справа життя… і смерті. Щось потім відбувалося, у якомусь передпокої мене посадовили на канапі з волоссям, що вилазило через оббивку, хтось совгав, шепотів, хтось тупотів сходами та коридорами, хтось мене взяв попід руку, підняв, повів, і я постала перед єпископом; якби я мала більше сил, то, може, і здивувалася б, може, боялася б, але мені було байдуже, мені потрібна була лише їжа та куток; я припала йому до колін і заходилася заплутано розповідати: Я василіянка… я сильно согрішила… рятуй, отче… Він стриманим жестом відіслав того, що мене привів, потім посадовив мене у крісло і, гладячи сиву, роздвоєну, наче два язики вогню, бороду, сказав: По черзі, дочко, по черзі… у чому річ? Я поглянула вище від золотого медальйона з Ісусом Христом, вище від сивих пасем і отак, рухаючись поглядом дедалі вище, натрапила на очі — уважні, допитливі, холодні, немовби він на мене відро води вилив. Я, — кажу, — василіянка, сестра, але грішна… Ні, якби ж то, я не казала цього! Тобто казала, але не там, не в кімнаті, я впала на коліна й зайшлася криком: До церкви, отче, ходімо до церкви, ніде, крім церкви, — я лила сльози, як горошини, — ніде, крім церкви, не можна зізнаватись у таких страшних гріхах… Отже, я в церкві йому це казала, неподалік, мабуть, якраз біля єпископського палацу, але як ми туди дійшли, хто мене вів і підтримував — я не пам’ятаю; і в церкві знову: Я — сестра-василіянка, але грішна… був один чернець-бернардинець, який мене непристойно спокусив і ми втекли разом із наших монастирів… Із якого? Я була в Полоцьку… і тепер, на дні смутку, відчула, що означає бути відлученою від мого Нареченого, Ісуса Христа… Дозволь мені, отче, повернутися до мого монастиря, заступися за мене, найгіршу грішницю… Але він, я бачила це, просіював усі мої фрази, як полову, залишаючи лише те, по чому міг розпізнати брехню. Ох, молю про прощення і відпущення гріхів… до Полоцька верст зо сто вісімдесят, а мене отой залишив без останньої копійки, я вдягнулася тільки в те, що мені одна добра жіночка дала… якби не її милосердя, я грішила б далі, світячи своїм голісіньким тілом перед кожним, хто проходить повз… Отче, дозволь повернутися до Христа, переконай сестер, напиши, на колінах тебе благаю, — тут я для більшого ефекту завалилася, але він мене притримав, — напиши до них листа, що тут про життя мова… гріх, авжеж, є гріх, але ж є і спокута? А він поглянув на мене і довше затримав погляд, не промовивши ані слова, тільки одна повіка в нього ледь дрижала. У Полоцьку? — запитав він нарешті. — У василіянок? А хто там матінкою-наставницею? Я ж випалюю: ігуменя Гедимінівна. Повіка завмерла: Кажеш, Гедимінівна. Не чув. Я одразу ж виправилась, мовляв, спочатку була в Орші, довше, і там Гедимінівна, хоч, може, вже змінилася, бо була літня; у Полоцьку, бо звідти якраз я втекла з бернардинцем, ігуменею була Макрина, прізвища не пам’ятаю. Макрина? Ти мені очі замилюєш. Я знову завалююсь, а він знову мене підтримує, я то плачу, то лементую, кричу, непритомнію, але бачу, що це не справляє жодного враження на єпископа; він вийшов із каплиці, де ми розмовляли, і кивнув до попа, який, зрештою, явно стояв поруч і підслуховував, бо з’явився за секунду, увесь червоний як рак. Припильнуй, — сказав він, — нехай у нас переночує, а завтра я справу розгляну. Нехай їй попадя дасть щось поїсти, бо ще до ранку з голоду помре.
До кінця вулиці він тільки мене тягнув, але від самого спогаду, як мене колись вів жандарм, я облилася сімома потами; і ще більшими, коли дізналася, перед ким я щойно принижувалась. Дякуй Богові, — буркнув він, — що єпископ Зубко такий ласкавий і одразу до тебе єгерів не покликав. Це був Зубко, кат Зубко! А я йому в ноги падала! Я тільки крадькома перехрестилася після тих слів і рушила далі.
Будинок попа, хоч і малий був, та чистенький. Я ввійшла, поклонилася, піп щось попаді тихцем буркнув, вона кинула на мене лише невдоволений погляд, але, слухняна, пішла приготувати їсти. А піп повів мене далі, до малої хатинки, заваленої всіляким непотребом: тут поламаний комод, там старі плетені стільці, якийсь вовняний сардак порваний висить на цвяху, вбитому у віконницю, деінде — чотири баняки, давно обплетені дротом. Він показав мені мовчки на сінник, щоб я його собі приготувала. Їжу зараз принесуть. І з рук тієї попаді, тієї жінки з міцно стиснутими губами, важкою рукою й неохочою ласкою я їла. Вперше віддавна їла та була вдячна їй більше, ніж кому-небудь іншому; непрошена й небажана, я не посміла подякувати їй відвертіше, ніж поклоном й опущеними очима. Однак донині молюся за неї щовечора, бо як тільки поїла й повернулася до хатинки, я лягла на сінник, мовчком, перечекала, поки не затихнуть усі шерехи і скрипи, аж урешті-решт відновивши сили, відчинила віконце, злізла на траву та побігла геть — прямо, потім через хвіртку, через сусіднє подвір’я, через садок, на другу вулицю й далі — у місто, у світ.