І отак день за днем щоразу менше нас ставало, а Михалевич, якому Семашко дорікав, що він нам потурає, відписав, що ми вже як пончики зм’якли, як добре збите м’ясо податливі й уже близько наше віровідступництво, на яке він його щиро запрошує. А сам, боягуз, вирішив нас зламати та, поділивши на чотири групи, кинув до окремих льохів; мене з вісьмома сестрами — до покинутої овочевої ями, де нас страшенно обсіло хробацтво, що лізло і в рот, і в очі, але півбіди, що в цій ямі, бо по кутках збереглося трохи недогнилків, яких навіть хробацтво торкатися не хотіло й недоїло, — то там, повзаючи рачки, вибирали ми якусь стару брукву чи моркву, на іншу їжу не маючи надії. А цей Михалевич цілий день вештався від однієї темниці до другої і казав: Підпишіть апостасію, бо ті вже підписали, каву пахучу п’ють, чорну, з вершками, підпишіть і ви, то й ви каву питимете замість личинки висмоктувати й кайданами бряжчати. Одного разу з намови Божої, з якогось вищого, горішнього голосу я схопила цей папір, немовби з бажанням його підписати, розгорнула, а там порожньо, повна білизна, наче снігом у січневу ніч завіяло, засипало. Ти брехло, Юдо, сатанинський відступнику, — крикнула я Михалевичу, — повертайся до свого пана та в одному казані зі смолою кипи з ним доволі! Тоді він схопив мене за волосся, а другого дяка собі на допомогу покликав, той мене за ніс схопив, мало не задушив, і ледь я рот відкрила, він напхав мені туди гною і хробацтва, але відійшов — засоромлений і скулений.
Після дев’яти днів життя майже на самій глині він випустив нас, а всі сестри вельми раділи, що жодна бомаги московської не підписала. Ох, яка ж це була мить, яка мить прекрасна: видобуті з льоху, наче Йона з китового живота, як він кислою жовчю потвори, так і ми смерділи гнилизною та пліснявою, але протираємо очі, майже нічого ще не бачачи, і падаємо одна одній в обійми. Раптом огорнуті сонцем, ми дивилися на поблідлі обличчя одна одній, немовби обмиті трояндовою водою, і всі відчували те саме: Дух Святий напоїв нас, немовби вином. Чи ти теж із нами? — питаємо ми одна одну. А ти з нами? Не підписала? Я не підписала! І так котиться подвір’ям цей голос, сповнений надії: І ти з нами? — і радісна відповідь: З вами, з нами всіма, я не підписала! А я відповідаю: З Богом! І всі вони після моїх слів падають на коліна, як дозрілі грушки у траву — дякувати Господу Богу за витримку, бо ж якби не він, бодай одна б із нас зламалась, як Петро зрікся і як Юда зрадив, а тут — жодна. Ми відчули себе сильнішими за найсвятіших апостолів. Ми заспівали, з колін не підводячись, Те Deum, а потім я жваво й радісно заплескала в долоні: Ми відпочили, діточки мої, а тепер — до роботи! Стільки від того радості було, що одна до тачки, друга за вила, третя до котла для води кинулися охоче, немовби весь шарварок цього світу не мав на нас впливу, якщо ми від віровідступництва вбереглися.
Пам’ятаю, зиркнула я тоді вгору, бо на те все сонце зійшло, як веселка після потопу, і побачила у вікні двох монашок, що, геть п’яні й ледве тримаючись підвіконня, показували нас одна одній і вельми дивувалися, що в неволі можна почерпнути стільки щастя.
*
Небагато часу спливло, а вже сатана нам нове колінце викидає. Ми, ще сповнені тої радості, сидимо собі на камінні та дійниці для молока шуруємо, а щоб шурування зробити легшим, співаємо пісню, яку склали в тюрмі. Одна сестра, Єлизавета Тизенгаузівна, потім живцем у глині похована, заспівує: Боже наш, за твоїм покликанням ми терпимо пута неволі, прийми наші терзання, поможи нам у цій недолі… А решта, кожна зі своєю щіткою та над своєю дійницею мозолячись, відповідає: Вигнані з Твого дому, де мали ми добру роботу, кому ж пожалітися, кому, за зрадників Твоїх підлоту. І одразу ж наступна, а була це Йоахіма Воєвудзька, та, що потім її, нещасну, втопили, співає солодким голосом, бо, мабуть, найсолодший голос мала в усьому нашому згромадженні: Боже, Боже доброчинний, оберни печаль у розкоші, від схизми відверни країну, лиш про це Тебе я прошу… І знову ми всі разом в один голос: Терпімо, Божі невільниці, аби охота не пропала, лиш наші осуши зіниці та зроби, щоб Віра повстала… І не встигли куплет доспівати, а наступна сестра, Непомуцена Лауданська, цебром забита, але тоді ще жива та з голосом сильним і впевненим, уже повітря набрала, щоб останній куплет заспівати, аж раптом від хвіртки біжить що було сили в ногах, задерши поли ряси, сестра Кулешанка, Ґеновефа Кулешанка, муром розчавлена, коли ми пізніше працювали на будівництві палацу… отже, біжить сестра Кулешанка, мчить від хвіртки і кричить: Семашко, підлий віровідступник, їде, вже на подвір’я заїхав, а карета в нього велика, багата і золотом сяє! І справді, ми чуємо биття дзвонів, немов у велике свято — от тільки не знаю, якої церкви свято, вочевидь, сатанинської. Я зітхнула, схопила знову щітку і промовляю: Що має бути, того не минути. На Бога надія. І почала останній куплет: І скинемо з себе пута, зламаємо загорожі, лиш до Раю шлях здобути хай нам Бог поможе. І шурувала я цю дійницю, немовби мала вона блищати, як найкоштовніша порцеляна. Отак ці дві мелодії сплелися: наша жебрацька пісня та бучне биття дзвонів на честь єпископа-віровідступника, бронзове та потужне, наче московські полки. Хоч нашу пісню з-під того бронзового гримотіння було чутно, бо вона була чиста.
Назустріч Семашкові висипали з монастиря монашки; мало яка з них була твереза, але всі в поклонах. Спотикаються, падають, від горілки їм ноги заплітаються; ця без ковпака, та на ходу рясу вдягає, настоятельниця з обличчям червоним, як кусень м’яса, і викладаються на всю, і до ніг падають. Зате нас заганяють до в’язниці, і там Семашко з Михалевичем, що теж смиренно згинається перед ним, нас відвідали. З обличчям лагідним, усміхнений, дивиться то на нас, то на свій почет, бо з власними слугами приїхав, і каже: Я дуже радий вас бачити. А я, відчуваючи якісь штучки, відповідаю спокійно, мовляв, і ми раді, якщо він прибув до нас як справжній єпископ і пастир, бо якщо як віровідступник, то краще йому покинути якнайшвидше наші низькі пороги.
Змінився на лиці Семашко, немовби не зрозумів моїх слів, але одразу ж знову всміхнувся, бороду смолисту гладить і, позираючи на свою челядь, каже, що вельми його втішила наша просьба з виразом готовності прийняти православну віру. Він кивнув якомусь дякові, який, вийшовши з тіні, — бо в наших в’язничних келіях темно було, як у печерах, — ніс у руці велику патерицю. Ось, — промовляє Семашко, показуючи на дяка, — знак твоєї, матінко Макрино, гідності та достоїнства, позаяк оголошую тебе генеральною ігуменею. А тепер уже його слів ні я не зрозуміла, ні жодна з сестричок, і страх нас усіх пронизав, чи котрась не зрадила. Ми поглядаємо то одна на другу, то на патерицю, але найбільше всі на мене. А він далі своєї: До того ж на знак своєї імператорської ласки Найясніший Пан дарує тобі зірку. З темряви другий дяк виростає, із такою самою послужливою та гидотною пикою, як і в першого, і на подушці з пурпурового оксамиту підносить зірку, оздоблену діамантами, яка навіть у темряві іскрилася вогнем і мало не освітила цим вогнем усю нашу темницю. Він збожеволів, — думаю я, але нічого не кажу, — точно збожеволів, із глузду з’їхав, від схизми до безумства шлях короткий, як від печі до піддувала. А може, він тільки так мене спокушає, так усіх нас спокушає? Лотре, — закричала я, — що ти говориш, хто тебе просив, щоб ти ще приходив нас спокушати? Явно збентежений Михалевич перебиває мене: Ти сама! Але ж я знаю, що це несосвітенна брехня, та сестрички навколо мене не знають, тому заходяться плачем і лементом. Однак, коли відбувається щось погане, Господь Бог нам завжди щось полегшить; кажуть, що як тобі перед носом зачинять двері, то вікно відчиниться. Щось мене підштовхнуло чи, може, пронизало, і я схопила папір із нашою уявною просьбою; розгортаю, а там, звичайно, підпис, та все-таки не мій і не котроїсь із сестер, а підпис Михалевича. Великими писаними буквами: Игнат Михалевич. Обидва дяки, побачивши це, притьмом від сорому сховалися в тінь, Семашко над папером схилився, брови наморщив, очі змружив, то на букви дивиться, то на Михалевича, що тим часом червоний зробився і тільки пальці заламує, і рясу монашу в руках мне — і я кидаю папір Михалевичу в очі й так йому як рубону, слово за словом: То ти, лотре, обманув свого пана сатану! А той як замахнеться, як мені кине: Ви, польська пся крев, ноги мені лизали, на колінах просили мене і, плачучи, благали про цю ласку. Я збутися вас не міг, як п’явок, як псів, які… Я перебиваю його, і коли він голосно, я не голосніше, але більш рішуче — так що його голос м’якне і в'яне: Лотре, лотре, лотре, тричі лотре. Поглянь туди, вище небо, на небі Господь, а ти Господа не боїшся так брехати? Знаєте і ти, і твій пан віровідступник, що від мучеництва ми не відмовляємося, навпаки, кожна його приймає та жертвує як дар Господу Нашому Ісусу Христу — і ми мали просити, щоби ти привів отого, який тільки для тебе архієрей, а для нас — рівний тобі, бо хто схизматик, той сам себе поставив поруч із поганами, а цей зрадив віру — віровідступник! У Семашка тим часом, здається, язик задерев’янів, обличчя його певний час було наче в якогось бовдура, що говорить не до ладу й безперестанку слиниться, однак він усе-таки отямився, але жодних кривд нам того дня не чинив, навпаки, гнів не показував, навіть коли я напружила зір і в темряві нашої темниці вгледіла того дяка з діамантовим хрестом на подушці, потім показала на нього й кажу Семашкові: Повісь хрест, який ти мені приніс, до хрестів, якими ти обвішав собі груди. Колись лотрів вішали на хрестах, а нині — хрести на лотрі. Не спокушай слуг Господніх. Шилом патоки вхопивши, він рвучко розвернувся, мало на землю не гепнувся, вибіг східцями і зник у монашок, а за ним — увесь його пекельний почет. А потім велика радість запанувала, велика й невимовна, плач неприхованої радості постав між нами, сестрички кинулися на мене з великою пристрастю, особливо сестра, яку потім до смерті роздерли, Схоластика Реутівна, великої побожності, але й тіла чималого, яким вона мене мало на землю від того щастя не повалила.
Увечері, коли Семашко бенкетував із монашками, не жаліючи для себе — як розповіли сестрички, що прислуговували за столом, — ні їжі, ні, зокрема, питва, він знайшов ще час наслати на нас московського попа Андріанова, щоб від нас правду вивідав. Це був невеличкий сухий чоловічок, який спочатку ставив нам запитання, після чого, довідавшись про нашу вірність, похитав головою, знітився і пішов, пригрозивши лише на прощання муками та шибеницею, за що, зрештою, ми подякували йому від щирого серця, а від цього він ще більше присоромився.
А наступного дня Семашко, виспавшись на монастирських перинах, наказав нас вивести на двір і там збатожити, а сам стояв у вікні й насолоджувався цим видовищем. Отак приїхав по перемогу над нами, сподіваючись, що ми полагіднішаємо від канчуків і голоду, а тепер єдиною платою взяв нашу кров. Він поїхав, вишпетивши Михалевича, який гнувся перед ним у поклонах, немовби Найяснішого Пана в цьому віровідступнику побачив. Але не встигла єпископська карета зникнути за поворотом, Михалевич зняв з обличчя гидотну маску люб’язності й заходився над нами знущатися ще більше, ніж колись, і то не тільки кийком б’ючи, як досі, а й кидаючи в нас камінням. І, бувало, він так забувався в цьому киданні, так розігрівала його кров, яка текла по головах, рясах і обличчях сестричок моїх любих, що весь червонів і ледве хапав повітря — це його, зрештою, і привело, гадаю, до огидної смерті.
Це після жандарма в мене хворі ноги і шрами; після кайданів, у які він мене закував і тримав прикутою, скільки йому хотілося. Я думала, що у в’язниці, у казематах закінчу — він повів мене, тримаючи за руку, через частину міста, а я роздивлялася навсібіч з-під повік, сором’язливо опущених: до якої в’язниці він мене тягне, де чекає на мене келія та сінник! Але ми йшли далі, через місток, на передмістя, вздовж зігнилих стін і спорохнявілих парканів, ковзаючи підталою кригою, поки не дійшли до маленького будинку жандарма, де в єдиній кімнаті помирала старенька мати, а сестра-кретинка, яку ганяли з місця на місце, ховалася по кутках і накривалася шматком витертої ковдри. Він потягнув мене далі — сестра скулилася ще сильніше, а мати навіть очей не розплющила — через скрипучу хвіртку до садка, бо там, у маленькому, як носова хустинка, садку, мав жандарм повітку. І в цій повітці він прикував мене до стовпа. Оце — твоя покута, — через той шрам, що йшов аж до рота, він говорив нерозбірливо, — це твій щоденний піт, так ти спокутуєш свої злочини, якими ти образила Господа Ісуса Христа, вже я тобі прищеплю засади. І прищеплював — день у день. Потім і тиждень, і місяць, другий, п’ятий. Спочатку — якщо я не спала, то уважно прислухалася — скрип садової хвіртки, потім кроки по м’якій землі, відмикання колодки, брязкіт скобля. Я знаю це напам’ять, дотепер, одне за другим, як слова вироку. І його карк я пам’ятаю, складки на карку; і твердість кулаків, і ваготу, якою він нависав на мене, прибиваючи тілищем до долівки раз по раз, і силу. Це він мені зуба вибив, а я той зуб, лежачи обличчям навзнак, прим’ята, узріла на брудній долівці, такий закривавлений, я трохи простягла руку, схопила — і так тримала, і так затискала, поки жандарм не кінчив, застібнув ширінку на штанях, затягнув клямру в ремені й вийшов, брязнувши скоблем. Наступного дня він сказав: Я мусив тобі вибити зуба, бо ти противилася справедливості. І далі справедливість чинив. Скрип дверей, кроки по землі, колодка, скобель.
І от одного разу нібито той самий скрип, але кроки повільніші, несміливі. І довга метушня з колодкою та скоблем — і ця фігура на порозі, яку я спочатку сприйняла за привид: довгі шати до землі, покручене тіло, голова, схована під каптуром. Чернець, привид? Але це була сестра, загорнута в ковдру сестра-кретинка, яка, мабуть, викрала в жандарма ключ і прийшла мене звільнити — саме тоді в одну мить я під тією шматиною, у тому побитому, потворному обличчі побачила ангела, який до мене зійшов; який, може, багато років страждав у цьому страшному тілі, щоби тепер мене звільнити; тихцем, на мигах я показувала, що слід з кутка принести, і, надсаджуючись, вивільнила врешті-решт ногу з кайданів, покалічивши її, але одним каліцтвом менше, одним більше! Ми пройшли через будинок, у якому вона навмисно залишила прочинені двері, щоб ними занадто не скрипіти, обминули жандарма, який лежав обличчям на столі, з бичачим, складчастим карком, що вилізав із розстебнутого мундира, як тісто з діжки, обминули його нерухому матір — лише коли ми зупинилися біля паркана, я побачила, що вона стоїть. І далі не піде. Вона залишиться, дочекається ранку, прийме удари за те, що мене випустила, і буде там жити аж до самої смерті. Я тягну її за руку, але вона вперлася плечем у дошку і крутить головою під ковдрою. Отоді-то я стала перед нею навколішки й поцілувала краєчок тої ковдри, бо лише тоді зрозуміла її жертву. І я пішла.
*
Отак я стояла одна перед усім світом із його містами, мурами, з його казематами й арміями, стояла одна перед заповненими складами, з яких мені нічого не перепало, перед великими родинами, жодна з яких мене не пригорнула, перед князями й офіцерами, і єпископами, і настоятельками чернечих орденів, із яких усі відмовили б моїй просьбі. Я вже колись жила одним днем, як миша, що зранку до вечора шукала окрайця, окрушини, горішка, приглушуючи голод тим, що знайшла, а якщо не знайшла — голодувала до ранку наступного дня, коли знову рушала вперед, винюхуючи й виглядаючи. Але тоді я принаймні мала ту нору на Заріччі, під Бернардинським цвинтарем, нору, з якої виходила, у яку поверталася на смерканні, де мала кілька тих неполаманих Вінчем речей, трохи найубогішого дріб’язку; а тепер — зовсім нічого.
І справді, я прокралася на Заріччя, невпевнена, чи жандарм там на мене не чекає, і справді, я дійшла до своєї хатинки — але там не хата, а руйновище, все давно розікрадене, розбите, навіть дошки з даху відірвали й занесли на опалення. Вочевидь, єврейський рукавичник, що мені цю халупу орендував і який віддавна кашляв і харкав кров’ю, помер, поки я сиділа в жандарма в неволі. Під клубком ганчір’я, яке колись було моєю сукнею, знайшла хрестика на двох камінчиках — і ту єдину річ з усього свого життя, з тих довгих років я забрала, загорнула в хустку і сховала за пазуху. Від землі тягнуло вологою, я загорнулася в лахміття, присіла навкарачки у провалині зруйнованої стіни.
Тепер я впевнена, що тієї ночі, ще перед світанком, зовсім про це не знаючи, я мала об’явлення, що тоді ангел мене наснажив, що поклав мені на вуста розжарену вуглину й наказав говорити, говорити, говорити; але не у славі мені він об’явився, не у хмарах дощових, не у веселках променистих і не у трояндовому ароматі; він непомітно пройшов поруч; чи в сірих домотканих одежах, чи у вибляклому халаті, чи в каптанчику дірявому — не знаю. Знаю лише, що він доторкнувся до вуст вугіллям, так що я заходилася говорити — не пам’ятаю коли й не згадаю чому. Адже на світанку після цієї ночі, коли я прокралася до своєї покинутої нори, побачила мене, заховану в провалині стіни, одна з бабусь, що приходили до сестер-бернардинок: Ти — сестра, чого тобі спати на камінні, чого тобі в багні бруднитися? До монастиря вертайся! Я кивнула головою: Так, я василіянка — Йову було дано й забрано в нього, мені теж було дано й також забрано. Не мій монастир, я не маю куди повернутися.
І вже відтоді, коли мене хтось запитував, твердо відповідала: Я — василіянка. І кожен вірив, бо по цілій Литві уніатів мучили, а василіяни та василіянки блукали від міста до міста, з монастиря до монастиря, в інших орденах по кутках спали… Я василіянка, — і вже мандрував гріш до кишені, вже простягалася рука з їжею, а бувало, що і сльоза в оці блищала.
Я в Молодечні або у Сморгонях так гостювала, що цілий тиждень із місця не рушала; залягла собі в хатинці з вервицею, а кому цікаво було, той сідав слухати різноманітні історії, які я колись, будучи економкою, почула від сестри Аполонії. І про те, що нам, василіянкам, один священик-схизматик відмовляв у причасті, то мені й іншим сестричкам його надавав інший священик, нібито за чаєм, і за чаєм сповідав. Або за обідом: нібито ми сиділи над кашею з підливою, а приймали таїнства. І про те, що матінку-ігуменю зняли з посади та прогнали геть, що вона в родичів у маєтку мусила оселитися десь аж під Вітебськом. І про те, що нам одна добра жінка крадькома їжу носила, бо ми надголодь там жили, — після цієї історії майже завжди розм’якало якесь християнське серце, а християнська рука розпихала мені по кишенях, у руки мені клала як не калачика чи дзбанок смальцю, то бодай грушку. Але вже в Молодечні чи, може, Сморгонях, не пам’ятаю, вже там, де мені було як у святого Онуфрія Пустельника за пазухою, як в архангела Михаїла під щитом, тепло й безпечно, вже там я помітила, що історії оплачуються і за кожну платять іншою монетою; коли я розповідала про інших сестричок — хитали головою; в очах бриніли сльози лише тоді, коли розповідала про себе, і що більше болю, що більше страждання, то й вони більше плакали, якщо ж плакали, то й дарували гроші чи харчі. Найбільше зворушувалися ті, що надавали мені нічліг, авжеж, ці не лише вислуховували по кілька разів усі історії, а й кликали кумів, щоб і вони довідалися, як із василіянок збиткуються. А про знущання можу розповідати цілими годинами, я знаю знущання як власну кишеню, як другу шкіру, в мене воно написане шрамами на дубленій києм шкірі — від пучки пальця до маківки.
Я була б сиділа там довше, але хтось при мені розповів, що за п’ятдесят верст звідси, у Мяделі, у монастирі також василіянки страждають. Мядель, — подумала я, — це туди зіслали мою любу сестричку Аполонію, з якою я у Вільні стільки сліз пролила! П’ятдесят верст — не півсвіту, треба йти і про благословення попросити. Я благословила всіх, подякувала, до землі вклонилася господарям, а вони мені — і пішла.
*
Містечко вбоге і злиденне; озеро розлоге, темне й замулене, на острові кілька руїн замку, як чорні пеньки в роті старої баби; костел, забраний москалями й наглухо забитий, із куполом, наче здутий міхур. Невеличкі єврейські будинки, на брудних вулицях верещать замурзані дітлахи. Граються грудками болота. Я питаю у крамниці, де тут монастир. Монастир? Тюрма, а не монастир, бо старі черниці померли, а нові тут кару відбувають. Але показали рукою де — за гарбарнею, куди треба було йти низькими лугами, землею, просяклою болотяною водою.
Хто ти, — запитала перша сестра, яку я зустріла під муром, коли вона мотикою копала овочі, — і звідки йдеш? А я з усмішкою: Шлю молитви і привітання від сестри Аполонії, з якою я у Вільні розмовляла. Зраділа вона, відкинула мотику геть, підскочила до мене і просить їй розповісти, тож я й розповідаю: Я василіянка, мешкаю у Вільні в сестер-бенедиктинок, які пригорнули і мене, і ваших сестер, а між іншими й Аполонію. Веде вона мене одразу ж до інших сестер, до матінки-наставниці Лоскутовської — імені вже не пам’ятаю, прізвище запам’ятала через її сестру Макрину — а вона зовсім як оті черниці, яких я бачила у Вільні: вся посіріла, смутком поточена, що й не скажеш, скільки їй років — п’ятдесят чи, може, сто. Ми сиділи довго. Вони розповідали, як їх Михалевич і єпископ Зубко мучили, що я вже від Аполонії чула, я їм — про те, що й мене з монастиря вигнали, з Орші, тож знаю їхні страждання, як власні. Я не знаю, сестри, як мені вам за гостину віддячити, бо в мене нічого немає, крім молитви та щирості. Я розгорнула шати, як Христос перед Томою невірним, і показала рани та шрами по всьому тілу: на ногах, плечах, врешті, діру на потилиці, шкіру, під якою кістка вщент розбита і пальцем до мозку можна доторкнутися. Розплакались усі. Сиділи ми довго, стільки, скільки статут дозволяв, а пломінці свічок сходили дедалі нижче.
Стародавній монастир колись давав притулок багатьом черницям; із часом він підупав, з одного крила було цілковите розвалище, тільки рештки даху з нього звисали над прогнилими підлогами; у тому, що зосталось, місця було аж занадто, чимало келій, незаселених уже багато років, так що сестрички, яких пригнали сюди з Мінська, вибрали тільки кілька приміщень поруч і там проводили час у молитвах, намагаючись бодай трохи прогріти холодні й мокрі мури. Мені вони дали келію збоку, аби випадково Михалевич, який досі там владарював, не знайшов мене й не почав ставити зайвих питань, чого і я, зрештою, боялась. Отак моє прибуття приховали від ката, я ніколи з ним віч-на-віч не стикалася, тільки бачила його здалеку, через вікно. Бо й що б я могла відповісти, якби йому мою долю захотілося дослідити? Я вже достатньо боялася, що одну із сестер, яка колись була в оршанському монастирі, на спогади потягне, що вона почне розпитувати про цю чи ту сестру, про вишивку чи про якусь ікону… Я сиділа в келії і казала собі: Думай, дурепо, думай зараз, бо як запитають, то запізно буде. Стукіт. Входить Макрина Лоскутовська, рідна сестра ігумені, і каже: Зимно в монастирі, на Троїцькій горі в Мінську в нас ніколи такого холоду не було… Але що вдієш, Господь Бог по-різному нас випробовує, цього року холодом. І подає мені довгий китайковий халат на ваті. Вона мені власний халат віддала, щоб я в келії не промерзла до мозку кісток, тому до скону пам’ятатиму її ім’я — Макрина Лоскутовська, милосердна душа, яка стояла переді мною з тим халатом — по верху чорним, на вилогах золотистим, згода, трохи протертим, старим, а все ж таки подарованим від серця, — і коли вона стояла отак, китайковий халат тримаючи в обох простягнутих на всю довжину руках, вона була наче свята Вероніка з хусткою, як свята Франциска Римська, яка бідним віддала весь дорогий одяг, але якимось дивом усім здавалося, що вона ходить у найпрепишніших златоглавах й атласах; так і цей китайковий халат, внизу дещо протертий, із вибляклими полами, здавався мені в її руках ангельськими шатами, божественним стихарем, із якого виходить велике проміння і пронизує кам’яні мури. На очі мені навернулися сльози, і я прийняла цей дар так, немовби мене самі милосердні святі вбрали в дорогі шати на весілля з Нареченим.