А він розійшовся, навідліг мене вдарив — почав Семененко, скажений пес, до французьких газет слати листи, мовляв, до моїх історій він має великі застереження, ба більше, у папського нунція намагався дещо випросити. Марно. Хотів відстояти своє добре ім’я в суді, але брати вибили йому це з голови, бо цим він тільки засмутить мирян.
Я зробила його прокаженим, якого кожен тримає на відстані.
Мені, щоправда, не вдалося аж настільки вплинути на Кайсевича, щоб він його зовсім зі змартвихвстанців вигнав, але не допустила, щоби йому дозволили подорож до Риму. Нехай вас, отче, від цього Господь береже! — гукнула я на вухо Кайсевичу. — Я сама знаю, наскільки італійці заповзялися на отця Петра, вони б одразу почали звинувачувати його перед Святим Отцем. Він сам не виправдається, а вас згубить. А у Святого Отця хтось уже вам ставить дрючки в колеса. Я маю певні докази цього, так що не знаю, куди рушити, як повернутись, тож тримайте його подалі від Риму. Цим я Семененка геть пригнітила; завжди, як і всі вони, хворобливий, він зовсім на здоров’ї підупав: кашляв ночами, пітнів, змарнів, думки йому плутались, якось дивно рухався та мав неприродні емоційні переживання. Братам він постійно закидав, що вони облаштували трапезну над каплицею, хоч він хотів зробити каплицю на другому поверсі; а тому трапезною він пересувався обережно, як по яєчній шкаралупі, ледь наважуючись ступити крок, пам’ятаючи про Святі Дари під підлогою, а під час богослужіння від кожного стукоту він робиться розсіяним. Він влаштовував сцени, дорікав іншим, що вони ніколи не любили Господа Ісуса Христа, якщо так не дбають про тишу в каплиці. Авжеж, він не міг витримати тупотіння, а інші не могли витримати його! Врешті-решт, лікарі рекомендували йому поїхати на південь Франції, а потім, коли йому майже настав кінець, сильно пригніченому страхом смерті, — аж до Африки, на місію. На жаль, мучеником він не став, але не міг уже вкусити ні мене, ні панотчика.
На іншому березі Двіни вже стояв московський офіцер — молодий, елегантний, з підстриженими вусиками, натягнутий, мов струна, а до його послуг — цілий загін єгерів; саме під його оруду віддав нас Вєрьовкін і сам, шилом патоки вхопивши, повернувся. А нас погнали, як у наших попередніх маршах: кожну пару розділяли пари схрещених багнетів, вістер яких важко було тими довгими днями уникнути, особливо тим сестрам, що під час Полоцької трагедії втратили зір. Отак гнані й покалічені, ми йшли десять чи, може, дванадцять днів, не пам’ятаю, бо від утоми ми зовсім з ліку збились, поки не пригнали нас до Мяделя — містечка в Мінській губернії, яке колись належало Гримніцьким і славилося чудотворною іконою святого Юстина та великими ярмарками, але на той час уже зруйнованого й заселеного лиш одними євреями.
Місце було похмуре, збудоване в повній глушині, точене туманами, що залягали в сосновому лісі, з однією церквою, як упирем; якби не бляшані, крижані бані, можна було би сказати, що це тюрма, а не монастир. Страх бував сильнішим від болю: щоночі розбої, приходили то євреї, то маркітанти, бувало, що в шибах темно, у келіях холодно, а тут до утрені, як на пожежу, дзвонять, тільки скляні грудки дзвенять в олові й олов’яні кулі стукають, як полози саней по брилах; залягає тиша й десь далеко, на полях, чути страшні зойки, і до ранку вже думаєш, що там лише скривавлений пограбований труп лежить.
Це були залишки монастиря, відібраного в кармелітів, вигнаних на чотири вітри; туди, де колись жили й молилися святобливі отці, тепер привели монашок, однаково сварливих, ницих і схильних до пияцтва, як і деінде; владу над ними здійснював протопоп Даніла Скрипін, якому відтоді й ми мали підкорятися.
Ледве ми ступили на подвір’я, вибігли монашки з келій і трапезної, а товстун Скрипін котився за ними слідом, ледве встигаючи, — і заходилися висловлювати своє здивування: Здається, їх недостатньо мучили! Вони такі товсті, такі задбані, ця з другим підборіддям, а та яка огрядна, неспростовний доказ, що Вєрьовкін занадто добрий був до вас! Слава Богу, вже є в нас слуги, є в нас слуги! Одна огидніша за другу: та з лишаєм на обличчі, та вся покручена, ще інша горбата; всі з похмурими мінами, немовби все життя в собі тільки злість і заздрість плекали; але, побачивши нас, вони почали аж плескати від радості. Вже є в нас слуги, — повторювали, — вже є в нас слуги! А тому нас одразу ж прибрали до рук, особливо до найбруднішої роботи, якою монашки, всі як одна селянські дочки і простачки, чомусь гордували, тож гнали на неї нас, дівчат із найкращих шляхетських домів усієї Литви! Але коли пліч-о-пліч з нами Христос працював, коли біля мого боку, з якого мені в Полоцьку клапоть м’яса вирвали, був цей святий бік, він яснів, пробитий списом, то й найпаскудніші заняття здавалися нам солодкими.
Мене з трьома сестричками послали до пральні, де я цілими днями стояла над цебрами з окропом і прала білизну, а потім розвішувала її на шнурках, натягнутих у монастирському садку, між черешнями та горіхами, а вже починалося літо, тож на черешнях шпаки та дрозди, і в цьому я зуміла знайти радість. Однак уже на третій день помітила, що, коли в садок не зайду, аби повісити білизну й повернутися по наступне цебро, вже однієї, двох, чотирьох штук бракує. Я добре знала, що це для мене означатиме, що означатиме для нас усіх, посланих на пральню. І справді: не встигли монашки довідатись, уже Скрипіну скаржаться, що їм злодійок привели. А тому нас били. Нас били, щоб ми виказали, що ми зробили з краденою білизною, били, «аби покарати за злочин», били «для прикладу» і, врешті-решт, били заради самого задоволення, поки дві добріші москальки, родом із Петербурга, що приїхали до Мяделя як послушниці, побачивши, як з нами поводяться, почали в сестри Вавжецької, з котрою вони розмовляли французькою, дізнаватися про муки, яким нас піддавали раніше. А почувши лише частину нашої історії, бо лише впівголоса, крадькома, принагідно, коли нас ніхто інший не охороняв, вони так обурилися, що негайно виїхали, сказавши на прощання Скрипіну: Тут не монастир, а каторга сибірська. Ми повертаємося додому, а вас Господь за це варварство покарає. І справді, вони повернулися додому, а нас били не тільки «для прикладу», «для покарання», «для вистеження» і для задоволення, а ще й із помсти, що ті дві добрі душі просто в очі висловили те, що думають. А найбільше били сестру Вавжецьку за те, що вона про наше переслідування звітувала так, як я нині перед Святим Отцем звітую.
Врешті-решт, зовсім випадково з’ясувалося, хто краде білизну з мотузок: там у монастирі, на наше нещастя, мешкало двоє бідних віровідступників, один на прізвище Коморовський, а другий — Василевський, обидва василіяни, які, вочевидь, спраглі доброго життя й боязкі перед канчуками, без особливого спротиву покинули Унію; а через те що раніше я їх не знала, то й тепер не скажу, чи вони як пияки втратили будь-яке відчуття того, що в житті правильне, а що неправильне, тож легко погодилися з московським декретом, чи, можливо, спилися, не годні витримати своєї ганьби — досить, що крали вони що попало й носили до євреїв, де взамін за горілку залишали. А між тим також стягнуті з мотузок простирадла, сорочки, очіпки та що вони ще там встигали вкрасти. Потім стояли перед протопопом Скрипіним, а він їх сварив. Стояли, а я за тим спостерігала, як у театрі, через вікно, бо якраз у садку розвішувала нове прання, а вікна протопопа саме в садок виходили, день був сухий, спекотний. тож і вікна були відчинені навстіж. Вони стояли перед протопопом, похнюпивши голови, і аж шкода мені стало цих двох — Коморовського й Василевського, Василевського й Коморовського; вони стояли з утомленими обличчями, обвислими від пиття та печалі, стояли перед ним майже нерухомо, тільки трохи хитаючись від раніше випитих стаканів, і було враження, немовби замкнулися перед ними небо і земля.
*
Семашко, який знову зник із наших очей, бо, вочевидь, усі його сили поглинали поїздки Литвою та Руссю і гноблення кожного, хто ще перед залізним царським указом не скорився, — о, російські монастирі, живе пекло, скільки ж тут люди вистраждають, поки зійдуть змученими ногами в могилу! — прибув він, нарешті, до Мяделя восени того ж року Божого тисяча вісімсот сорок третього; мабуть, дійшло до його вух, що сестра Вавжецька, моя хоробра захисниця, розповіла про наші муки послушницям з Петербурга, а може, і те, що Вєрьовкіна трясла за барки та за двері його вигнала — досить, що він нас обох покликав до почесної зали, де зібралися монашки та діти, яких у тамтешньому монастирі тримали на вихованні. Він нібито щиро, польською привітався з нами, і взагалі польською нас зваблював, немовби до цього віровідступницького дьогтю хотів додати ложку польського меду — отак він у Мяделі вперше та востаннє до нас польською промовляв і зваблював, і вмовляв, і словом підсолоджував, і гримасами погрожував, і знову запобігав. Жаль, жаль, дуже жаль і дуже сумно, що вас так багато загинуло. Після цього спротиву ви під рукою маєте не тільки імператорське милосердя, а й ще божественну нагороду. А божественну нагороду може й імператорська супроводжувати; існують заможні монастирі, з великими земельними наділами, є оздоблені діамантами зірки, є привілеї. Погляньте, — він обвів поглядом дітей, які сиділи перелякані, вочевидь, відчуваючи невинними серденьками, що перед ними стоїть і говорить не єпископ, а ворог Христовий, — погляньте на цих діточок, на ці голівки біляві й чорняві, всі вони можуть бути вашими, всіх їх я ще сьогодні можу ввірити вашій опіці, тілом і душею — от і нагорода готова. І справді, там, куди він вказав, на столі, лежало щось загорнуте в папір, а що саме, мене не цікавило. Тоді я сухо сказала: Ти вже затямив, що заради Христа ми вміємо страждати. Заради Нього ми живемо й заради Нього, якщо треба, помремо. Якщо ми комусь і служимо, то Йому, а не цим кацапським схизматичкам; мабуть, тільки для того, щоб їх стражданнями навернути в нашу віру. Від цих слів зчинився рейвах між монашками, а найбільше чутно було один злий і писклявий голос: Вони прокляті, вони прокляті! А коли Семашко схилився до різок, щоб нам ними погрозити, сестра Вавжецька зі спокоєм промовила: Оцього ми якраз і прагнемо. Тоді ниций відступник, може, присоромлений, а може, тільки розлючений, випустив з руки оберемок щойно піднятих з долівки різок і звернувся до сестри Евзебії: Мати твоя очі виплакує, слухаючи про твою впертість, батько від гризот помер, — що було, певна річ, брехнею, бо старий Вавжецький залишив доньку сиротою, коли вона ще в колисці лежала, — ти великого сорому своїй родині завдаєш, родині шляхетній, в усій Новогрудській землі знаній; куди не підеш, усюди почуєш, як друзі Вавжецьким співчувають, що в них така донька, а як радіють вороги, що спротив тебе до пекла заведе. А сестра Евзебія — ніби нічого й не було, навіть не розсерджена — каже: Ти кажеш про пекло, бо ти вже там бував, і з пекла приходиш нас спокушати, з бородою ще пломінням сірковим обсмаленою. Деякі діти від цих слів розсміялися, що аж монашки почали їх сварити й лупити кулаками, а Семашко ще більше сторопів: Ти кому кажеш, га? Кому, га? — заскреготів він. Тобі. Хоч я й не знаю, чи можна мені це слово вживати, бо ж «до Тебе» ми промовляємо також у молитві до Господа, кажучи: до Тебе, милосердний і терплячий Господи, ми шлемо подяку, що Ти терпиш такого відступника. Тут монашки аж скипіли: вони заходилися її заглушати, пищати, верещати одна за другою, як зграя розлючених собак, а Семашко вже не польською закричав: Геть, псячі дочки! Геть, суки! І негайно наказав візниці привезти карету, щоби якнайшвидше виїхати з Мяделя й більше нас не бачити.
А монашки, особливо на сестру Вавжецьку й на мене розсерджені, одразу ж прийшли до в’язничного приміщення, куди нас відіслали, і крикнули, що ми мусимо тепер прокляту польську кров змити й випалити, бо нею велику монастирську залу засмерділи. Увесь вечір ми провели тоді, носячи на те місце, де стояли перед Семашком, розпечене каміння, і ним сліди випалювали, потім ще випарювали окропом і відшкрябували ножами, поки монашки, які охороняли нас і яких знущання з нас не розважило, а, навпаки, знудило, дали і нам, і собі спокій.
Одначе ми знали Семашка та добре усвідомлювали, що якщо він і поїде, то не для того, аби зашитись у монастирі, пожертвувати душу Богові, прозріти й повернутися, благаючи нас про вибачення та дякуючи, що нашою терплячістю ми привели його знову на праведну стежку, не для того, аби самому перейняти пальму мучеництва, ніколи! Якщо він від’їздив, то для того, аби вигадати для нас і для інших нещасників і нещасниць, які Москві опираються, нові муки; а що сильніше ми принижували його нашими словами, словами істини, то більше він прагнув нас покарати в якомога жорстокіший спосіб. Уже настала зима, коли прислали наказ, а разом із ним цілий віз мішків чи, може, незграбних сутан із шорсткої мішковини; нам наказали розвантажити віз, а потім з’явитися перед протопопом, який прочитав нам наказ: згідно з ним нас мали топити, топити як чарівниць в озері, над яким розташовано Мядель, бо це найдієвіший спосіб охолодження занадто кипучої польської крові. Те, що ми вважали мішками, виявилося воістину диявольськими смертельними сорочками, оскільки замість двох рукавів у них був тільки один, до того ж зашитий, куди обидві руки вдягалися так, щоб ними неможливо було поворушити; крім того, нам на шиї почепили грубі мотузки та всіх нас, за винятком сліпих, погнали через місто до озера, ще не скутого кригою, але вже такого холодного, що достатньо було занурити руку, а вже кістку ломило.
Нас вели, підганяючи стусанами та уколами кортиків, вуличками, що стрімко спускалися до озера, єврейськими вуличками, тож нічого дивного, що невдовзі до цього сумного ходу приєднався цілий натовп жидів, жидівок і жиденят — спочатку посміятися з такого видовища, а вже незабаром для того, щоби нас пожаліти. Ми спускалися з гори, спотикаючись на нерівній дорозі, ще недавно багнистій, а тепер, коли вже взялися перші приморозки, із затверділими кам’янистими ямами; ми минали низькі халупки з прогнилої деревини, на призьбах — обдерті діти, одягнені в якесь лахміття; іноді у вікні видно було беззубе обличчя діда або сліпої бабки, що нашорошувала вуха, аби збагнути причини всього цього рейваху. Внизу ми бачили як на долоні цю пустку — місце, створене для мучеництва: болотища, берег озера, над ним верби, як упирі, а в затоні колисалися човни, на які перевізники саджали наших катів; а серед них і тих двох нещасних відступників — Василевського й Коморовського, Коморовського й Василевського, п’яних і того дня, бо п’яних вічно.
Скрипін у попівських шатах звернувся до нас зі звичною проповіддю: Прийміть благочестиву віру, бо ми потопимо вас, як цуценят. І ми мали для нього відповідь, що й зазвичай: Ми не зречемося Христа, тому топи нас, дияволе. Тоді кожен кат схопив мотузку, що звисала із шиї кожної з нас, після чого тягнув одну на мотузці до води за човнами, які відштовхували від берега. Коли ми стояли у воді по пояс, а кожна кістка в нашому тілі волала про жалість, Скрипін, легко погойдуючись на одному з човнів, так що я тільки й чекала, коли він гепнеться у воду, як чорна сливка в компот, повторив свою проповідь. Марно, бо ми повторили нашу відповідь. А тому нас тягли ще далі, на більшу глибину, поки вода не підійшла нам до підборіддя; і я відчувала в цій крижаній чорноті, зашита в мішковину, як сука перед топленням, кожен волосок на моєму чолі, кожен клаптик моєї шкіри, кожен хрящ — від кінчика пальця, який ледь торкався дна, аж до маківки голови, що ледве здіймалася над напливаючими хвилями; намокла мотузка душила, тому в усіх нас на шиях з’явилися величезні пухлини… Якби не повага до вас, Святий Отче, і до святого місця, я би розстебнула ґудзики й показала, що й донині ці пухлини до кінця не зійшли. Просякла водою мішковина тягнула вниз, сили нас полишали. Коли котрась із нас слабла, решта намагалися підтримати її, щоб вона не впала, але що довше нас топили, то важче нам було утриматися на кінчиках пальців. Здавалося, що це триває цілу вічність. Врешті нас відтягли на мілкіше місце, а там Скрипін, якого перевізник устиг уже доправити на берег, щоб він на твердому ґрунті відпочив, а потім знову на мілину привезти, виголосив нам свою проповідь утретє, на що ми йому втретє відповіли: Топи нас, дияволе! Тоді й наші кати крикнули страшну команду: Топити як цуценят! — і знову на глибину нас потягли, викликавши сміх попів та оплески монашок, які всі на берег висипали й особливо раділи нашому стражданню.
Плавати добре, плавати річ приємна, але не тоді, коли тебе волочуть линвами, коли вода цілує тебе, як нелюб-нахаба, очі заливає, вдирається до легенів з болісним кашлем, то може й до божевілля довести й до видінь, які, сам не знаєш, чи від сатани, чи від Бога походять… ах, і мені почали являтися Господні ангели! Коли, як ластівка, впіймана на вудку, я чула тільки, як попи раз по раз кричали крізь туман дякам: Пастой! — і одразу ж до нас: Котра з вас переходить?, і знову до дяків: Тяні!, коли в гортані бракувало повітря, я побачила… е, жодних зірок, жодних примарних троянд, сніжно-білих шат зі шлярками, жодних золотистих кучериків… я побачила Господнього посланця, мого охоронця, істинного охоронця, який не бринькає на лютні й не співає латиною, а тільки роботу виконує в людському тілі, простий шляхтич у сірому домотканому сукні, ніби економ. Донині я його бачу, чую його кроки: видно, що він на роботу прийшов, закасавши рукави; він стояв на березі біля єврейського натовпу, але вище, на узбіччі. Він дивився співчутливим поглядом на нас. І мовчки дивився на попів. І за всім цим він спостерігав із серйозністю. А коли я кинула на нього погляд останньої надії, то він відповів таким поглядом, немовби мені ним дорогу показував у темному лісі, немовби вів мене світлом у зіниці, неначе далеким ліхтарем, запаленим для заблудлого мандрівника, немовби промовляв мені цим своїм поглядом: Живи, бо я повернусь. І з кожним топленням повертався.
Позаяк розходився поголос про те, що нас у ставку топлять, з кожною годиною щоразу більші юрби євреїв і єврейок приходили на берег дивитися, як ми — вихолоджені, голодні й зелені, як мідянка, — грузнемо в глинистому намулі та плетиві водоростей. Вони єдині, стоячи трохи збоку, збиті в одну чорну громаду, плакали, коли мотузки напружились і потягли нас — востаннє, як ми думали — на глибину. Ну, вони голодні! Вони замерзнуть, потонуть! — кричали добрі євреї. — Де Господь Бог, ну де громи з неба? Чому не б’ють? А добрі єврейки лементували: Ай! Вей! — і били собі кулаками в живіт, і кликали свого Єгову, так що моє серце аж стрибало під водою, аж гупало у важкій, намоклій мішковині, бо навіть у молитвах чужої віри є якийсь чар, що хапає, наче материнська рука, і стискає серце, і на очі навертаються сльози!
Але ж молитвами й не закінчилося; раз одна єврейка біжить на берег і здалека світить золотими бубликами; вона розриває шерег єгерів, розкидає гвинтівки, складені в козлах, аж із них, порозкиданих, пішов срібний пил, як зі снігового замету; єгері дивляться один на одного, онімілі, а вона вже над водою — і ввижається вона нам, червоно-золота від бубликів, жницею зі свіжоскошеним снопом… якраз близько до берега мене притягли, голод розкошував у мені, з очей мені, вогняний, визирав; порожній шлунок до хребта приростав, у нутрощах звивалися духи, як ті лялечки з кривавими голівками, що під хребтом вилазять із гниючого людського м’яса; я була готова перегризти це мотузяччя, заковтнути його, вдавитись і піти на саме дно, я думала лише, щоби болота наїстися, намулом насититись — і ані сльозинки не зронила, одуріла, вже мені інше небо світило… раптом вона сходить і накриває мене, як снопом, бубликами, які мені на голову кладе, — а я бачу, що це не проста жінка, ніжніша за найніжнішу матір, я в ній бачу Матір Божу — царицю всіх земель польських, я піднімаю з води задубілі, позеленілі руки і кричу: Польщу, мою Польщу рятуй, діво золота! Вона ж, усміхаючись, коронує мене, коронує мене, коронує. А коли після плавби нас, напівживих, урешті-решт кинули на пісок, як зловлену у воді рибу, євреї супроводжували нас під саму монастирську браму, з плачем, кидаючи нам під ноги бублики; але через те, що нам піднімати їх заборонили, ми донесли до нашої в’язниці лише велику вервицю бубликів, яку та єврейка, підбігши, начепила мені на голову, як золоту корону. І не знаю, чи я освятилася під тією короною збіжжя, чи причиною були мученицькі стигмати, криваві рани по всьому тілу — досить, що, коли я на попа поглянула, він утікав від мене, а тікаючи, колов поглядом. А коли ми прибули на місце, від змоклого мішковиння стали слизькими й розм’яклими… але в холодній келії, холоднішій ще тим, що нам не дозволили переодягнутись, а залишили так, як ми вийшли з озера, і ті розмоклі бублики здавалися нам найкращою учтою. У міру того як вода з нас стікала, земля, на якій ми лежали, перетворювалася на болото, а наші кінцівки, страшенно покалічені, гнили від цієї вологи та холоду, спричиняючи найгірші каліцтва.
Перший раз нас топили в суботу, другий у серед… ні, у вівторок, так, другий — у вівторок, третій — знов у суботу… На третій раз двоє наших сестер потонули — Йоахіма Воєвудзька й Авґустина Романовська; ми плакали, як діти, але цьому ніяк неможливо було зарадити, бо ж руки зв’язані, в один рукав зашиті. Тільки очі відкриті для плачу та вуста для молитви відкриті. Отже: перша купіль у суботу, друга у вівторок, третя в суботу, четверта в наступну середу, тоді сестра Гортуляна, Гортуляна Якубовська, непритомніла, але ми зуміли її підтримати, потім знов у суботу нова купіль, і саме тоді сестра Гортуляна попрощалася з життям, потім у неділю сумний, жалобний день спочинку — і остання, шоста купіль у понеділок.
Зима ставала щоразу суворішою, рани, відкриті купелями, мерзли, звідти відкрились у багатьох сестер каліцтва. Може, і мучили б нас так і далі, аж до цілковитого винищення, якби не єврейський лемент і лайка; коли сестра Воєвудзька тонула, поміж євреїв почався судний день, вони посилали на наших катів, здавалося, найгірші прокляття, а сам рабин, поважний сивий старець, якого з боків підтримували двоє молодих євреїв, бурмотів під ніс старозавітні прокляття; і така була в лементі чудова музика, що мені здалося, немовби з води вийшли Святі Дари та зблиснули на небі! Побачивши, що сестра Воєвудзька перший, другий, п’ятий раз зникла під водою, я закричала, сама захлинаючись, до Коморовського, василіянина-віровідступника: Одна дитина, одна маленька дитина в мене пропала! — але він, п’яний, як завжди, розреготався та кинув чи то мені, чи то їй, чи то Скрипіну: Нехай здихає. Ніхто цього навіть не бачив, — донині мені мороз кістки пронизує, коли я про це подумаю, — ніхто не скочив у воду на порятунок, зрештою, ніхто там наших голів не лічив і життя наше не рахував; до нас ставилися гірше, ніж до худоби, гірше, ніж до стада; помремо — то помремо, потонемо — то потонемо. Я одна бачила голівку, що зникала під водою, я одна, оточена олов’яною водою, серед криків попів на дяків, серед писку монашок і покрикувань єврейок, я одна-єдина, сусідньою мотузкою на ошийнику тягнута. І раптом тривога мене охопила, що тут, піді мною, у цій чорній воді — труп, труп такий свіжий, що ще душа з нього не вийшла, може, ще до кінця душа з нього не вийшла, може, ще з останніх сил ворушить пальцем ноги, може, якесь плече в ньому подриґує або остання бульбашка подиху ще не вийшла і, замкнута в легенях, шукає виходу нагору; може, з оченят кров пішла світла, а я тут зараз на неї, бідну, наступлю; я замружую очі, виглядаю цю тінь — і раптом вона мене, ах, зачепила за ногу, холодна, вся як біла воскова свіча, що просвічує наскрізь зелену воду. Тяні! — кричать вони крізь туман. — Тяні! І тягнуть нас далі, і напружують линви, що на воді видно тільки наші каптури, — як зграю бідних качок, які, попри наближення зими, ще не відлетіли на південь. І розірвалася навіть остання ланка: дотик між кінчиком моєї стопи і тими рештками, що неспішно опускаються на мулисте дно.
Коморовський аж до берега тягнув її неживу, так само було і з другою, Авґустиною Романовською, яку, своєю чергою, замучив Василевський. Закопали їх одразу ж на березі, в оточенні попів, які насміхались і глумилися над благословенними рештками, мовляв, видно, уніатки такі огрядні, що на поверхні не втримуються, а від ваготи йдуть на дно; євреї, навпаки, плакали за ними, а ми, відновивши трохи подих, душі сестер наших ввірили Господу Богу. Коли вірні Господа, а може, і добрі євреї відкопали їх поночі й поховали десь із почестями, в освяченій землі, москалі, які раніше приходили до нашої в’язниці насміхатись і вимагати гроші на горілку за те, що вони цих двох добрих жінок поховали замість кинути їх собакам, тепер прийшли знову, розлючені, і глумилися: Диявол їх забрав, диявол з мотикою прийшов і трупи викопав, щоби цілком їх до пекла вкрасти. Врешті, коли на п’ятій і шостій купелі морози вже взялися такі, що від тонких уламків криги в нас були скалічені горла, шиї та щоки, євреї, які щоразу висипали на берег, так лаяли Скрипіна, що він урешті-решт наказав зупинити топлення. Вже не вперше й не востаннє під час нашого мучеництва вони виявилися такими милосердними, тож нехай і Господь проявить до них своє милосердя, наверне їх і спасе!
Наступними днями увесь Рим був як накручена пружина. Ще перед приїздом імператора радісний панотчик потирав руки, що начебто жоден римський князь не погоджується винайняти Ніколаю свій палац для помешкання, і він, злий, як оса, мусить зупинитися у власному посольстві. Отець Ієронім, — казав він, — давно вже мав проповіді, що у світі духовна війна точиться з незапам’ятних часів, перший її розділ — війна архангела Михаїла з Люцифером, а остання — Святого Отця із царем! Тож стежмо за цією війною! О четвертій ранку в суботу я прокинулася посеред ночі у своїй келії, немовби дрож пішов по мурах, по кістках, немовби від цього крижаного подиху в усіх дзбанах на всіх умивальнях, у всіх відрах усіх кухонь Риму водночас на воді утворилися тоненькі кружальця льоду; і я знала: Ніколай, сибірський імператор у соболевій шубі, повелитель підданих, що гинуть у вічних снігах, прибув до Вічного міста. Оніміла, лежачи на сіннику, під заплющеними, вкритими морозяним подихом повіками, я бачила цю голову, як вусате яйце над двома жовтками золотих еполетів, викапаний Вінч, я бачила його, вдягненого в гусарський мундир, обвішаного петлицями, як шинка шнурками, чула дзвін орденів на грудях без серця! Я бачила, — потім мені панотчик усе це розповів, а я з люб’язності не перебивала, але ж я бачила це так, немовби там була, — як він іде сходами до Сікстинської капели і що не крок, то цими орденами дзвенить, наче на грудях у нього цілі ряди заморожених язиків, вирваних у сибірських каторжан, а далі одна зала і друга, і третя, всюди мальовидла, святі образи, всюди ангели та святі, і жовті ліхтарі, і кардинальські мантії, а де він не прийде, там дзеркала втрачають свій блиск, а де зупиниться, там мармур кришиться під стопудовим каблуком, але коли він зупинився перед великими дверима, через які вийшов Папа в усій своїй пишноті, то й Ніколай знітився, і йому немовби ангел залізним прутом шию до землі пригнув, він схилився й поцілував у руку Святого Отця. А той поклав йому руки на плечі й дарував йому Христовий поцілунок. Добрі речі, думаю я, перевертаючись на сіннику, Намісник Христа цілує намісника Юди, добрі речі, кінець світу близько! Було два стільці, — розповідав мені панотчик, який чув від когось, а той від когось іншого, а той від котрогось із кардиналів, — один для московського імператора, другий для англійського кардинала, якого Папа хотів мати збоку; Ніколай почав правити різні світські люб’язності, але цим тільки прогнівив Папу, який його раптом перебив і каже: «Досить марнувати час, порозмовляймо про важливі речі. Тільки поволі говори, щоб я все зрозумів. Мені недовго жити зосталось, кожної миті я можу постати перед Ісусом зі звітом про своє життя та пастирство, але й тебе Господь може швидко прикликати. І що тоді? Що? Як ти поясниш переслідування Його Церкви в бідній Польщі, га?». Ніколай, кажуть, заплакав, сльози в нього котяться по щоках великі, як горох, у вуса всякають; він цілує Папі руки, поли сутани і каже: «Ославили мене перед Вашою Святістю!», — ну, тут я вже не перебивала панотчика й не казала, що ніяких планів там не було, москаль тільки крізь зуби просичав, мовляв, усе це порожні плітки; нехай панотчика тішить думка, що імператор плакав, — а тоді Святий Отець каже, що має в матінці свідоцтво непомірних жорстокостей, яких зазнають католики під імператорським скіпетром. І заходився Ніколай звиватися, лаятися, що ошукали його, підняли на сміх, що Семашко лотр і каналія, що з іншими він зловжив його довірою, а Папа чекає. І чекає. Накидав імператор вогню-блискавиць, важко дихає, після чого почув лише таке: «Ось власні справи твої, двадцять шість указів проти католиків, візьми ці папери на Суд Божий». І дають йому рулони зі звірячими московськими законами. Прийняти він їх не захотів, немовби ті папери палили його живим вогнем, немовби йому в руки розпечене вугілля сипали. Коли через годину й п’ятнадцять хвилин двері до папських зал відчинилися, випав з них Ніколай згорблений, втягнувши голову в шию, як розлючений бугай, через усіх гвардійців пролетів, не озираючись, поки не випав на площу Святого Петра, зовсім про свою карету забувши, до якої він мусив повертатися, як стріпаний. Панотчик усміхнувся, присів, складки на сутані вигладив. Поліз за мішечком, якого знову не виявилось у кишені, махнув рукою та каже далі, а з обличчя його радість не сходить, неначе зараз він встане й піде в танок: Ніхто з товариства його не провідав, ніхто не влаштовував жодних приготувань, авжеж, Папа наказав люб’язно його приймати, але нікуди не запрошувати, а тому він у посольстві сидів самотній, як горобець на даху, лаяв власного посла за те, що приготував йому помешкання сумне, як могила. Жоден князь, жоден римський кардинал до нього не прийшов, окрім Ламбрускіні, бо той мусив зі службового обов’язку, — то йому начебто цар плакався, що Папа вважає його поєднанням Калігули та Нерона. Що країна велика, а він про все знати не може, що його ганебно знеславили. А Ламбрускіні глянув на нього хитро та радить: «Ах, але ж тобі досить проголосити в московській державі свободу совісті». Я засміялась і кажу: В усьому Римі з Ніколая жартують, одна пані сказала: «У нашому місті цієї зими цікавинка — полярний ведмідь», а хтось інший додав, мовляв, треба влаштувати полювання, що почули навіть якісь москалі, бо були серед запрошених. Тепер уже була черга панотчика сміятись, і крізь сміх він каже: Сам Святий Отець сказав єзуїтові Рилло, щоб він залишився в місті на час цього візиту, щоби не казали, якщо цареві сподобаються відвідини Пропаганди віри, мовляв, від нього поляка сховали, а коли послали від імператора питання, чи він насправді може відвідати Пропаганду, то він отримав відповідь, мовляв, будівля щодня відкрита для кожного, а отже, і для імператора не буде зачиненою. І так лагідно, матінко, — каже він, — бо як він пішов до вілли Борґезе, то йому відмовили у відкритті палацу. «Кажуть, ключі загублені, ніхто не знає, хто їх носить на поясі». Хоч принцип мав бути такий: «Ні поваги, ні зневаги». Але ж це зневага. А тому я запитала, що ж він робить цілими днями: сидить у посольстві й мерзне? Російський посол, якого Ніколай ганив за те, що надав йому нудне приміщення, влаштував прийняття, де мали бути гарні світські пані, — не прийшла жодна, тільки москвинки та кілька знуджених і негарних англійок, що завжди цікавляться монархами. Та й усе. Він переважно ходить по римських руїнах. Я притакнула, мовляв, дуже добре. Нехай вони йому нагадують, що з усієї земної могуті залишиться лише руїна. А якщо він ще на верхівці хреста помітить, то, можливо, пригадає, що його чекає смерть, а потім суд, нехай йому від цього холодний дрож по спині пройде.