*
Немовби й цього було замало, тепер і москалі — яким я наче більмо в оці й вони не пожаліли б і мільйона, аби мене позбутися, — почали переслідувати. Спочатку нотами від «стурбованих громадян», хоча хтозна, чи їх у поті чола якийсь чиновник не майстрував у царських канцеляріях. У франкфуртській газеті лист, потім і в Парижі повторений, написаний офіцером наполеонівської армії, ніби з Варшави присланий, мовляв, у Мінську жодного монастиря василіянок немає. Як так сталося, — запитує він, — що серед поляків на еміграції не знайшлося жодного, хто би шахрайку викрив? Але вказати прізвище, звання, ім’я — то вже ні. Він хотів зірвати з мене маску, а сам під маскою ховається. Одразу ж ляшки у французьких газетах написали, що насправді монастир був, та ще й стародавній; ба навіть один наполеонівський офіцер підтвердив це, вказавши під листом не лише звання, ім’я та прізвище, а ще й титул маркграфа.
Потім із Петербурга прийшла нота, а російський посол Бутєнєв дав її перекласти, видрукувати й носив її по всьому Риму, встромляючи кожному, хто хотів і хто не хотів; чиновники написали, що в Ковні василіянки не мали жодного монастиря, але вони не знали, що тільки журналістам із «Третього травня» я неправильно місто вказала, а вже наступного дня в «Юніверсі» все було так, як слід, а далі вже дрібниці: те, що жоден єпископ не має на службі козаків, що Вітебськ і Полоцьк не належать до Семашкової єпархії, писали, врешті, обуреним тоном, що неможливо, аби в Росії когось морили голодом, били, топили, обливали холодною водою чи комусь виколювали очі… Вони так тим захопилися, що, знаючи про російські порядки, люди з цього всюди жартували, а французький посол Россі сказав навіть, що якщо раніше не до кінця вірив у мої історії, то після ноти Бутєнєва не має ані найменших сумнівів. Ні в Римі, ні в Парижі ніхто не переймався тим, скільки миль з Ковна до Вітебська, як звали настоятельок василіянок, є в Стоклішках замок чи його немає і який його рід утримує або в яких російських губерніях є копальні й чи саме туди засилали чи не засилали тих отців і сестер із прізвищами, яких тут і так ніхто вимовити не здатен; Росія була великою білою плямою десь на краю мапи, так грубо засипана снігом, що й улітку назв міст з-під танучих заметів не видко.
Одразу також поляки дали відпір москалям: хто в повстанні шаблею не воював, той тепер перо до боротьби прилаштував; у Брюсселі начебто якийсь панотець розповідав, як його з двомастами іншими ув’язнили, на голові рани показував, яких йому попи в Мінську завдали; в іншій газеті сестри милосердя писали, що й справді був у Мінську монастир василіянок, хтось розповідав, що мінський монастир зруйновано та навіть назву вулиці змінено, аби слід затерти; сам князь Чарторийський з Отелямберту вирішив поворушити пальцем і чітко написав: росіяни, як завжди, чіпляються до подробиць для окозамилювання публіки, бо серйозніших закидів їм забракло. У Парижі начебто навіть якийсь добрий чоловік публічно переконував, що особисто знав отця Зажицького — я вже не знала, хто це такий, лише потім пригадала, що це один із василіянських абатів, яких заморозили взимку під струменем води: Бєжинського, Жилінського, Жилевича… ну і, власне, четвертого — Зажецького чи Зажицького, якого дяк убив ударом поліна в голову, бо той погано дрова порубав. Я вигадала його, назвала, убила, а тут, за сотні миль, у Парижі, хтось оголошує, що знав цього панотця особисто! Великі людиська мають серця, такі великі, що аж бідну василіянку Макрину врятували!
Іноді я дрижала вся, говорячи собі: Господи Боже мій наймиліший, що на небесах, Ти заслужено мене караєш, заслужено до мене московське залізо прикладаєш, за кожен удар, який я вигадала, крім тих ударів, які впали на мої плечі від руки Вінча й жандарма, я дістаю тепер удар папером, не менш болючий. Доносили, розповідали. Одного разу — що я дружина камердинера, який був на службі у князя, коли той іще в Пулавах мешкав, а не в Парижі, іншим разом одна московка розповіла, що кілька разів бачила мене в готелі, де я пила горілку з якимось чоловіком, але ж усі тут знають, що я майже не покидаю монастир, а якщо й виходжу кудись, то лише в компанії сакрекерок. Один Сушков, мінський губернатор, начебто написав, що я була не василіянкою, а мінською бенедиктинкою — а хто Мінськ знає, тому відомо, що в бенедиктинок була страшенна розбещеність і безлад, кілька черниць народили дітей; врешті-решт, прислали урядову комісію, провели слідство, а в кінці розігнали їх на чотири вітри: менш винних — до інших монастирів, розбещених із числа пострижених черниць перевели в послушниці, а інших, тих, що з байстрюками, — за хвіртку; я також чула, що монастир був у плачевному стані, а тому найняли робітників дірки в даху залатати, стіни побілити, вежу укріпити; а коли вони працювали, то відпав шматок тиньку, вочевидь, нещодавно накладеного, а під ним знайшли рухому стіну — відбили каміння, а за ним виявили цілу купу маленьких дитячих скелетиків. І я, за словами цього Сушкова, нехай його поглине пекло разом з оздобленою діамантами зіркою, яку йому сам імператор пришпилив, нехай він у вогні пропаде, а та зірка нехай ще якийсь час у пломінні обертається й сипле діамантами сип-сип-сип, тож, за словами цього губернатора Сушкова, я начебто була однією з дітовбивць-розпусниць. Інший, Морошкін, писав, що мене обрядив і всьому навчив Чарторийський. Ще інший, прізвища не згадаю, — що я була французькою кокоткою, що мене мій коханець, доктор, поляк, разом зі священиками підкупив, напевно, з панотчиком Єловицьким на чолі, та наказав пускати туман в очі всьому світові. Я кокотка! Французка! Ой, москалю ти москалю, мабуть, на очах у тебе полуда, мабуть, більмо тверде й непроглядне, що таку руїну, як я, ти в кокотки записав. Ніс, як топорище, шкіра, як гончарне коло, биттям видублене, щоки ляпасами обкладені, мерзоти багато, а краси мало, тож яка ще з мене кокотка! Якби мене причепурити в криноліни зі шлярками, розцяцькувати, нарум’янити — пів-Парижа б зі сміху луснуло, що дурна-предурна й потворна-препотворна Юлька кокоткою хоче найнятися! Але вони могли пліткувати й писати: на кожну плітку десять шанованих пань, десятеро порядних поляків гарантували, що знають мене вже багато років, що в Польщі ще дітьми біля моєї сутани грались і жували пряники, спечені в моєму монастирі.
Видно, опікувалася мною Мати Предивна — вона не тільки відбила московські атаки, а й проти ближчого ворога зброю мені дала.
Задовго перед тим, як я втекла з московської неволі, поїхав Семененко до Познані на запрошення архієпископа, де викликав величезне зацікавлення, особливо в дам із кіл вищого світу, що обложили його в сповідальні, наче в укріпленій фортеці. Він не міг у пруського уряду отримати дозвіл залишитись у Князівстві, бо його місцева лютеранська преса страшенно очорнила, немовби додала до друкарської фарби пекельної смоли, мовляв, місцеві єзуїти ще хитрішого єзуїта собі з Риму привезли, який морочить голови, хоча справжніх єзуїтів тоді в Князівстві бути не могло; ну, але для лютеран кожен здібний та оточений увагою ксьондз завжди буде єзуїтом. А отже, мусив він із Познані виїхати, і привіз він із собою до Риму вдовицю, таку собі Юлію Бартошевич, що мала глибоке бажання вступити в монастир. Та Бартошевич у Римі вже колись була, привезла листи до Святого Отця, вступила до сестер-сакрекерок, одразу ж вийшла, поселилась у якихось поляків і там сповідник вбив їй у голову, щоб вона заснувала орден сестер-змартвихвстанок, що й Папа благословив… Вона крутилася, як чорт у кропильниці: з Познані до Риму, з Риму до Варшави, де вона шукала інших, на себе схожих, потім знову до Познані, почувши, що туди приїхав Семененко… вона знайшла другу, графиню Шолдрську, теж удову, але менш жваву, бо хворобливу, хоч і знану своєю сердечною добротою. Іноді, коли хтось хворий, того легко добрим вважають, бо він тільки пальцем кивне, а вже всі зворушені тим, який він добрий, як заради інших кровоточить. Так чи сяк, якраз тоді вони разом із Семененком прибули, підчепили собі третю, дівицю Мошинську, і разом потім у Парижі майстрували невеличкий жіночий орден. Юлія склала їм статутик, спільні заняття, церемонії, то читання, то мовчання, однак у них було стільки невпевненості, стільки капризів, істерики, бабської балаканини, що вони ні на що не могли наважитися; видно, мали недостатньо внутрішнього клею — нам, уніаткам, легше: як котрась хоче в монастир, то тільки до василіянок, та й по всьому. А латинниці мудрують, перебирають, немовби на базарі найсвіжішу рибу вибирають або найдобірнішу редиску: чи до кларисок, чи до домініканок, чи до бенедиктинок, чи до візиток, чи ще до якихось сестричок долучитися; справжні тобі мавпи в буфеті! У день, коли Мошинська мала йти до сакрекерок, а речі вже були складені й треба було тільки дочекатися карети, раптом Юлія, яка її досі заохочувала вступити до сакрекерок, встає, кидається, наказує привести якогось суддю, що на цьому найкраще розуміється, кричить, що не знає, чи з Божої волі чинить чи проти… зловили нунція в Парижі, Мошинську зупинили, речі розкидані, радяться. Нунцій слухає, зважує всі аргументи, всіх вислуховує, править богослужіння в цій інтенції і наприкінці повідомляє, що Мошинська не має покликання. Тоді їм знову захотілося їхати до Риму. Вони влаштували цирк, але так чи сяк Мошинська, врешті-решт, до сакрекерок вступила, але трохи згодом.
Почалося з того, що Семененко ще в Парижі щодня в них бував; вранці зі службою ходив, а по обіді бігцем до сестер — читати й викладати їм Святе Письмо, але швидко багато хто здогадався, що він заходить туди як лис у курник, де багато жирних курей. І доброзичливі брати одразу ж написали Семененку, аби замість бігати до курей, закасав рукави й шукав якихось знедолених, хворих, яким би він міг прислужувати, бо це важче, ніж вчащати на вечері та приємні розмови; отець Ієронім йому навіть погрозив пальцем: Якщо собі око вирвати й руку відтяти треба, що ж поробиш — вирвеш і відітнеш. Легко їм такі речі говорити, якщо вони мають пару очей та обидві руки, але якби комусь захотілося їм око вибрати або руку відтяти, то вони б по-іншому заспівали, сильніше б зіниці, сильніше би п’ять пальців цінували! Це пусте, дешеві слова.
Вони поїхали до Риму, а Семененко незабаром за ними; я пам’ятаю, що під час нашої подорожі з Парижа я сіла колись по обіді з отцем Александром, подумали ми в тиші, позітхали, а йому раптом серце широко відкрилося, і він усе мені виклав, що з тими сестричками-недосестричками за історія була. Вони були сварливими бабами, — розповідав він. — Меланія Шолдрська — вічно стражденна, плаксива, тому й менше мала терпіння до решти. Якісь справи між ними кисли, якісь претензії, а чому — було невідомо, бо як буває з такими образами, то більше їх наростає наступними днями й місяцями, ніж вони насправді варті. Понад те, коли вони приїхали до Риму й зайняли квартиру в сестер делле Адоратрічі Перпетує, а Юлія подружилася і з матір’ю-настоятелькою, і з наставницею послушниць, то Шолдрську одразу ж якісь великі гризоти опосіли. І заходилася вона всіх якимись історіями годувати, мовляв, вона така стражденна, а через те що вона графиня, то вони вуха розвісили й уже всі черниці, особливо старі, увесь дім, ба більше, ціла Італія накинулися на сестру Юлію. Був там один малий чорнявий отець-італійчик, якого вони в ті свої дитинно-бабсько-чернечі балачки пустили, і кожен її рух — до найменших порухів — по-злому тлумачать. Та впросила Семененка, влаштували спільну конференцію, все намарно: наступного дня чорнявий італійчик прочитав проповідь про підлість, у якій постійно звертався до Юлії, а на кожен її рух решта черниць поверталися до неї вельонами. Після цього Шолдрська мала спазми, вибачається перед Юлею, ридає, обіцяє порвати з цим італійчиком, що її разом з італійськими сестрами злому навчив, у блуд завів і в тому блуді й засліпленні тримав… І Юлія, і Шолдрська залишили нещасну панну Людвіку Мошинську, що з тої печалі до сакрекерок пішла, до Вілаланте, і наввипередки з дому адоратричок повтікали, дружно розповідаючи, що там на них пастки порозкладали, але хто, навіщо і для чого мав би ті пастки розкладати, якщо вони самі туди прибігли, не знаю. Отакий-от з ними був шарварок, а іноді й ще гірший.
Він поглянув на мене, і я одразу відчула, що в мені він другу, кращу Юлію бачить, що заснує орден змартвихвстанок. Але я лише солодко всміхнулася і сказала, що свого Нареченого я пізнала у вельоні василіянки й жодного іншого ордена не засную. На що він кивнув головою з розумінням, поліз до кишені, пошукав рукою мішечок з тютюном, якого там не було вже довгі роки, відколи він покинув курити люльку, після чого склав обидві руки на колінах і мовчки дивився вперед. Однак я не знала тоді, що ще до знайомства зі мною ідею заснувати сестринський орден при чоловічому він вважав якнайгіршою. Врешті-решт, він мені каже: Ті нещасні сестри були смертним гріхом нашого згромадження, нашою мукою й нашими жертвами. Вони розривали наш дух. Коли сестра Юлія мешкала в одного доброго поляка, він писав мені: «Рим гарний, навіть із пані Б.». Так, так він і написав, — у нього зблиснуло око, — бо був неабияким жартівником. Найсильніше любила вона стежити, викривати, детально та немилосердно обговорювати чужі вади — аж котрийсь із братів, нині я вже не пам’ятаю, який саме, дивувався, що Семененко вважає Юлію мало не зразком християнської досконалості, хоч вона про кожного має що сказати поганого. Він спочатку думав, що вона через свою скромність намагається видаватися гіршою, ніж є насправді, але потім змінив думку.
Через ті сварки Мошинська опинилась у сакрекерок і жалілася лише, що ніколи не буває сама, що навіть не має часу поплакати, а Шолдрська повернулася до Князівства, заснувала там доброчинну школу самаритянок для сиріт і, врешті, від тої своєї хворобливості померла, а школу та дім відхопили шаритки. Одна Бартошевичева залишилася на полі бою, у Римі, і в кімнаті княжни Волконської вешталася з кутка в куток, неспроможна вирішити — заснувати власний орден при чоловічому чи, можливо, кудись вступити. А з такого ледачого лежання на перинах ніколи нічого здорового не вийде, тож і не вийшло.
Семененко якраз гостював у Сорренто, коли княжна Волконська листа привезла, а я знаю, — звідки, того вже сказати не можу, — що коли він його прочитав, то побагровів, немовби йому ціле відро крові в голову вдарило, немовби зараз від інсульту сконає. Писав ксьондз Губе, вельми гніваючись, що в монастирі безлад і занедбаність, а все тому, що Семененко до сестер постійно ходить і час на них витрачає, пізно додому повертається, спати лягає невідомо в якій годині, потім встає пізно, всім цим сильно засмучуючи братів… І з’ясувалося, що йому заздрісні братчики на Семененка наскаржилися! Що в його кімнаті всюди порозвішані якісь дрібнички Юлії, що від неї мідниця, яку він використовував для миття, що і требник від неї! Ох, і ці ксьондзи, ніби серйозні люди, а цілу війну за мідницю оголосили! Семененко требника зрікся, сказав, аби три томи, що на квартирі стоять, віднесли, а він сам після повернення й четвертий докине. Але він носом відчув, хто під нього яму копає. Хто ж, як не ксьондз Александр! Чекав, чекав стільки років, і так йому за Париж відплатив, за горлання політичне, за демократію, за селян, за зневагу до тронів і коронованих голівок… ех, не знайдеш хитрішого за панотчика! А оскільки на той час деякі брати схилялися до відмови від свого статуту та вступу до місіонерів, а Семененко на будь-які слова про це починав буркотіти, то спір між ними розгорівся з новою силою. І сестра Юлія зі своєю мідницею та требником просто панотчику з неба впала! Спочатку він інших братів підбурив, потім сам узявся до роботи: огорнув усе в солодкі слова, поливою солодкою помастив, мовляв, усе це з любові говорить, не сміє, але говорить, соромиться, але говорить, сумнівається, але говорить, та якщо Господь через ослицю повчав пророків, то, може, і через осла промовить. А що більше він применшував себе, то більше надимався.
Він виграв битву, але мало йому цього було, бо на більшу, довшу війну він пішов! Після требника та мідниці він свіжі плітки підкладав, які під землею, як розлоги бур’яну, розросталися все ширше. Куди отець Губе не піде, там йому носиком крутять, мовляв, у монастирі незадоволення, що Юлія до Семененка віч-на-віч приходить і що вони разом сніданнячка споживають у нього на квартирі за зачиненими дверима, що Семененко до служби тримає дві окремі великі ампулки вина, обидві випиває, а потім над олтарем засинає, а ще що в самій одправі кохається, власним голосом упивається, що розтягує богослужіння й розтягує, трохи від пияцької сонливості, трохи від отієї самозакоханості, — стоїть тільки, очі примружить і бурмоче. Семененко божився, що Юлія в нього була тільки двічі, один раз він її кавою частував у присутності інших людей, а другий раз двері відчинені були й усі могли зайти, і заходили насправді, і що треба мати велику волю до незадоволення, аби ображатися на такі невинні дрібнички. Сатана запустив між нас головешку незгоди і старанно роздмухує її, — відповів він; він далеко шукав пружини всього, далеко, аж у пеклі, але, мабуть, уже знав, що вона в нього під самим носом дрижала, бо він порекомендував Єловицького зі згромадження усунути як непокірну настоятелю особу, що схильна до змовництва. Як згадував колись панотчик Єловицький з великим болем у голосі, великим, але в нього раптом вирвалось: Якщо так, то ми йому чернечу війну влаштували! Хитрі лиси утворили окрему конфедерацію, пригадали Семененкові, що він не тільки занадто мало піклується духовними справами, наставництво своє занедбав, — не тільки з тою незугарною дилдою Бартошевичевою, — був джерелом незадоволення та всупереч іншим наполягав на заснуванні жіночого згромадження, а ще й будинок у Шайо під Парижем для згромадження купив збитковий, який треба було дуже невигідно знову продати, і терміново викликали його до Парижа на перемовини; він зволікав десь місяць, відчував, чим пахне, розіслав прохальні листи — і все намарно. Йому відповіли, що всі його таланти були через погані впливи паралічем вражені, звільнили з настоятельства та ще й проголосили, щоб він ніколи не важився на жодне настоятельство, бо має поклик до пустельництва! До пустельництва — так вони йому просто в очі й рубонули. І не те, щоб зовсім самі, адже я вже була тоді в Римі. І коли мене часто запитували про Семененка, часто просили про молитви, я то те, то се між словами розсипала. Завжди скромно, очей не піднімаючи: хто я така, проста черниця, щоб учених мужів повчати. Як та Валаамова ослиця, проста худобинка.
*
І так почався в Римі занепад Семененка, а я чекала моменту, коли він гепнеться, коли в болото впаде, щоб я не тільки його більше не бачила, а і якби він щось знайшов, щось про мене повідомив, щоб усі сприйняли це за низьку та фальшиву помсту. Я так ксьондзів обробила, що вони скандалили не лише через одну мідницю, а ще й інші справи пригадали! Один каже: Він затягав мене до кімнати пані Бартошевич, яка лежала в ліжку, і там із нею залишав. Я похапливо притакнула й кажу: Сестри-сакрекерки бачили та ще й мені показали, як однієї дощової ночі він одвів її аж на сходи, накривши парасолькою, наче якийсь слуга. А другий брат, щоб не почуватися гіршим, одразу ж щось додає й від себе: А мене він привів до неї неодягненої, з відкритими грудьми, і замість знітитись міряв її очіпки, чи йому до лиця! Кайсевич не знає, де подіти очі, коли чує такі речі про Семененка, і я знала, що він підупадає. Сама пані Бартошевич мені знічев’я зізналася, — сказала я на те, — що в її квартирі він роздягався й одягався в кафтанчик, який я їй дарувала, а ще хвалилася, що перед виїздом він по крамницях із нею ходив, купуючи капелюх. І, — я зробила паузу, — халатик! І одразу другий пригадує: Я на власні вуха чув, що він хотів Юлії одежу справити, бо, він розповідав, пройди заохочують кармеліток дешевизною — і корсет, і пояс п’яти франків не коштують! А перший брат, своєю чергою, знову, мовляв, у чернечому домі всі з незадоволенням пліткували: Семененко пізно від пані Бартошевич повертається, аж дехто через це хотів зробити на нього засідку й побити! А слідом і другий згадує, що був такий італійський шляхтич, який приходив до польського костелу й на богослужіння давав, і що одного разу в захристії нікого не застав, тому пішов аж до лаваторію і там застав Семененка в найнепристойнішій позі. Ні, — зашарівся Кайсевич, — ще чого, я про це ні чути, ні знати не хочу. Неподобство, яке неподобство. Через два дні інший священик, якому я цю історійку підсунула, те саме йому повторив. Мовляв, таку історію він насправді почув не від самого італійця, а від однієї святобливої й бездоганної особи, чиє ім’я він не хоче згадувати, щоб не впливати на судження. Але що італієць начебто готовий це Семененкові в очі та під присягою сказати.
Однак найбільший тріумф сам потрапив мені в руки, ніби якогось ранку, як на церковному образі, ангел з-під хмар виплив, пробив дах, стелю й, обтріпуючи шелесткі шати від трісок і вапна, приніс його мені на золотій таці. І як тут у перст Божий не вірити?
Сиджу я собі спокійно, у вікно на виноград дивлюся, на те, як ще не сміливе сонце по свіжих бруньках, по блискучих маленьких листочках танцює, аж раптом стукіт у двері. Приїхав просто з Парижа молодий змартвихвстанець, медик, який мені потім у Римі різні припарки на рани накладав і якого, зрештою, сам Семененко намовив вступити в орден. Раніше він чув, що Семененко, засоромлений братами, мав уже до Юлії Бартошевич не писати, бо в цих двох «кохання», але невинне було хлоп’я й пустило це повз вуха. Однак коли йому, що збирався до Риму, той переказав листа до своєї вдовички, то, невпевнений, він не віддав листа самій Бартошевичевій, а до панотчика Єловицького прийшов із просьбою про духовну пораду. А той його до мене послав.
Обличчя все заклопотане, був це, зрештою, сухотник і багато б не протягнув, уже тоді він був за кілька кроків до смерті, спітніла долоня, рвучке дихання. Що робити, матінко, що робити? Я беру заклеєний лист, піднімаю очі догори, вже сльоза йому з-під повіки котиться велика, як вишня, губа дрижить і, врешті, як сердечна кров із рани лине: Але ж він урочисто присягнув не писати до неї! — Зажди-но, хлопче, зажди. У нього на віях уже сльози бринять, щоки червоні, як трояндою змащені, — моє зверху. Може, — питає він, — отцеві Кайсевичу передати? Ех, як наївно, як наївно. Передати, — кивнула я головою, — обов’язково передати! Про все треба йому повідомити! Але що тепер робити? Відкрити чи не відкрити? Святий Дух порадить, помолімось! І одразу ж гуп, на землю колінами впала, аж мені потім у суглобах кололо два тижні безперестанку, і вже молитва за молитвою, і що не амінь, то нова сльоза по щоці стікає і схлипування носом. Молодик поруч так само молиться, слабне, знову молиться. Прийди, брате, завтра, — кажу я, врешті-решт. — Тут глибші молитви потрібні, тут впасти ницьма необхідно.
Він з’явився наступного дня, як я наказала, в обід. Святий Дух наказує відкрити… Зрештою, була обітниця, що листів більше не буде, обітницю зламано… Якщо всередині щось добре або не надто погане, то віддамо. Ні, не пані Юлії, а вам, братам, бо він не мусив би вже з нею мати зносин: уже ви за цією бідною душею приглядайте. Якби ж було щось погане або дуже погане, то я порву й ми більше до цього не повернемося, щоби вас не печалити і щоби переконатися, що ніхто цього отцеві Петру не пригадає, а він собі життя не вкоротить. Я бачила, що хлоп’я вагається, але, поки він мовчить, я вже ламаю печать. Святий Духу, допоможи! — я відкриваю листа… О, знамениті акторки в повних театральних залах не грають так, як я грала перед цим одним молокососом! Я відчувала, як через моє обличчя перетікають кольори: спочатку трупна блідість, потім рум’янці гніву і, врешті, синява тривоги… Я плювала, металася, на землю падала: Фффу, паскудство, фе, найгірша бридота, огида! Я то вгору піднімала кулаки, то знову так пальцями стискала папір, що в мене аж кісточки біліли, я лила сльози — навпереміну то холодні, то гарячі: О, бідна душа, о, яке ж нице фарисейство! Врешті, нібито шукаючи поглядом святий образ, нібито в нестямі, вражена безміром цього гріха, я пройшла десь три кроки і трах-бах — кинула папір у вогонь, який ще після ночі звивався на коминку. Братчик увесь цей час не знав, що робити, меншою мірою зайнятий самим листом, а більше мною… І тут заходить панотчик. Матінко, вас зараз грець поб’є, — кричить з порогу він, водномить побачивши, що коїться, — матінко, грець поб’є! Тут життя треба рятувати! Молодик підскочив до своєї скриньки, де лежали всі його інструменти, наказав рукав закасати, пускає кров… Нічого не вдієш, — думаю я, напівлежачи у кріслі та спостерігаючи, як моя крівця стікає в мисочку, — він крові з мене зцідив, а я в Семененка більше зцідила!
Потім усе покотилося вже галопом: панотчик із братчиком, обурені, розповіли все решті римських змартвихвстанців, почалися наради, вони прибігли до мене налякані — я також налякана; а що більше налякані вони, то і я більше, й отак наші крики один від другого запалювалися, як палаючі головешки, аж ціла пожежа з цього утворилася, хоч паперу ніхто з них не бачив. Вони допитувалися навіть, що це за страшна провина, але я писок зашила. Не братиму отця Петра на своє сумління, — кажу я, — навіть якщо він вельми согрішив. Я скажу, а він собі життя вкоротить. Таке мені було одкровення.
А лихо не спить, пані Бартошевич допитується в молодика, чи якогось листа він для неї не має. Не маю, — відповідає він і не бреше, бо вже його не має. А тому посилає вона свого господаря по лист до панотчика, панотчик мило розмовляє з ним, вони обмінюються жартами — досить сказати, що господар повертається до пані Бартошевич і глузує з неї. Пішла вона сама до княгині Борґезе, але та, вже про все повідомлена, її не прийняла і, як перед звичайною жебрачкою, двері в неї перед носом зачинила. А тому шле вона лист до Семененка, а обурений Семененко до Риму пише, мовляв, якщо брати справедливо дорікали йому марнуванням часу з удовицею, він усі контакти обмежив, але ж раз на місяць чи два можна йому листа написати; адже коли б хтось це заборонив, то як би він сказав пані Бартошевич просто в очі, що вона нечесна жінка, як би завдав шкоди її честі, як би вправно зруйнував її славу. Але ж якщо згромадження хотіло на ній будувати жіночий орден, воно повинно взяти її під неабияку опіку — і не для того, аби кинути їй кістку та заткати рота, а з поваги та задля захисту…
Він міг так писати досхочу. Коли повернувся Кайсевич, коли дізнався про все, то одразу ж послав листа до Губе, настоятеля паризького дому, з вимогою усунути Семененка від усіх справ і будь-які контакти із сестрою Юлею йому заборонити. Для поради та молитви ми маємо під боком святу, — втішали вони один одного. Коли ж паризькі брати почали домагатися, аби справу як слід і без поспіху з’ясувати, їм відписали, — не приховую, що за моєю порадою, — що вони повинні з ним розійтись і найкраще пошукати йому інший орден, можливо, бенедиктинський, куди його колись вабило.