Ледве дійшли новини про те до вух Семашка, він аж увесь скипів; приїхав стрілою, розлючений, і найпаскуднішими словами Маґдєнькова ображав — хоч я дала би голову й обидві руки на відруб, що в його присутності таким пихатим він би не був; врешті-решт він каже: Старий дурень генерал! Під його опіку перейшли, теж мені ідея! І буде він мені тут розповідати, що Найясніший Пан не знає, що з вами діється! Як це не знає, якщо імператор мені в руки власного листа передав, дозволяючи все, — треба буде, я кожну з вас вішатиму до сто разів на день — на сніданок, обід і вечерю, і щомиті між однією стравою і другою. Ви до церкви підете, бо вона вже цілком облаштована, і я накажу вам співати гімни на її урочистому відкритті. А я йому на те: Не сто, а тисячі разів нас вішати — це краще за пекельні муки. З тілом роби, що хочеш, але ввійти до церкви ти нас не примусиш, хоч усіх нас перевішай.
Він лише відвернувся, пролопотів полами, сплюнув, а сплюнувши, кивнув на Вєрьовкіна і крикнув: Покажи їм, покажи, для чого цей хмиз привезено! Вєрьовкін, багряний на лиці, наче кинутий в окріп рак, стояв неподалік, прибитий до подвір’я, як цвях у дошку, немовби ні на вершок зрушити не міг; він тільки підняв руку — так руку піднімають дерев’яні маріонетки на мотузках — і показав на купи хмизу. Він хотів щось сказати, але слова крізь губи не пробилися, немовби йому горло закоркували. Він опустив руку. Знову підняв: Щоби спалити вас! — видушив нарешті із себе три слова. — Щоби спалити вас, — повторив він.
Раптом пожвавлення сестричок; закипіло, злетіли думки під небесне склепіння: Прекрасно, прекрасно, — заспівала Евзебія Вавжецька, що тепер слідом за мною до Риму прямує, у що я вірю всією своєю душею, хоча досі від неї жодних новин не отримала, — прекрасно за Господа Бога згоріти! Нетерпляча моя душа! І заспівала «Маґніфікат», а всі сестрички разом із нею заспівали, і одна за другою між строфами гімну знай під’юджували Вєрьовкіна: Паліть нас, паліть, на димних крилах ми до раю швидше потрапимо! Однак це були дурні страхи, підступні брехні.
Ми не знали, що, коли розлючений Семашко йшов до церкви, він складав у голові воістину диявольський план — тієї ночі гірше, болісніше мучеництво для нас готували. Настільки гірше, що всю ніч кожна з нас палко молилася серед найпаскудніших страждань, щоб її на вогнище кинули й підпалили, ніж вона мала би бодай на секунду довше витримувати ганьбу.
Того вечора нас привели з роботи раніше; одначе щось діялося в монастирі, бо у власні багаті покої Семашко чернь монастирську не пускав; йому би челядь паркет подряпала, порцеляну побила, по-багатому ткані покривала замастила, а монашки, розпивши кілька пляшок, почали б лупитися французькими канделябрами або кидатися в ікони гусячим полотком. Він вирішив влаштувати бенкет у сестер: настоятельниця наказала прикотити до трапезної бочку вина, принести пляшок горілки більше, ніж бенкетувальників, із монастирських кухонь, хоч була п’ятниця, притягти на тацях стільки шинки, печені, фаршированих каплунів, стільки куріпок і баранячих корейок, що вже за годину то одна, то друга монашка крадькома пролазила до вікна, відчиняла його й через вікно блювала у двір. Ми якраз поверталися з роботи, співаючи духовних пісень, коли такою перед нами постала на тлі нічного неба будівля монастиря: як пекельна корчма, де веселяться грішниці, освітлена сотнями пломінчиків, неначе пекельні зали, і мало не в кожному вікні огидна, паскудна й широко роззявлена мордяка котроїсь монашки, з якої ллється мішанина з горілки, жовчі та соковитого м’яса.
Але справжнє пекло мало початися незабаром.
Не встигли ми пройти крізь браму нашої в’язниці, не встигли голови покласти, як зачулися крики, удари кулаками, лайливі слова, пияцькими голосами викричані: вже тріщать дверні дошки, вже хтось по ключі побіг і, брязкаючи ними, встромляє їх у замок. І впали вони на нас, впали на нас, як хвиля потопу, що заливає місто, як в’язка блискавиць, як зграя голодних псів; оце було пекло, оце була пекельна година, оце був час, якого ніхто не хотів би на власні очі побачити, а коли побачив, то благав би про смерть до кінця днів своїх.
Як розповісти про ті удари, те биття, те кусання, те топтання, як знайти для цього слова? Якою мовою можливо описати таку жорстокість? Мовою якихось дикунів, мовою татар, сарацинів, мовою кривавих мучителів, найогиднішою мовою.
І було так, немовби в цій ночі народилася друга ніч із темної білизни, і було так, немовби в бочці смоли й дьогтю ще щось чорніше й гіркіше розлилося.
І було так, немовби пекло зібрало з усієї історії найгірших катів, тих, що катували Господа нашого Ісуса Христа, що тіло його шмагали бичами, пробивали цвяхами, коронували терням, і тих, що знущалися зі святих мучениць, стинаючи їм голови, топлячи, розпинаючи, підсмажуючи в олії, рубаючи сокирою, і немовби тих катів, усіх до єдиного, послали на роботу до монастиря; а над тим усім — Семашко, що сидів посеред бенкетного столу, між монашками та попами, під’юджуючи церковних служок: Хто найгірше їх принизить, хто найбільший злочин учинить, того одразу ж зроблю протопопом!
І було так, немовби земля хотіла під нами розверзтись, але не могла. І було так, немовби небо над нами зімкнулося, а Бог раптово відвів од нас погляд, бо кожна з нас плакала, скиглила, благала, силкувалася втиснутись у тверду долівку, але все марно, марно, бо не пускала нас земля і небо чудесним чином не впало на наших переслідувачів — і жодного захисту не було; зуби заглиблювались у м’ясо, каблуки — у животи, пальці — в очі, так що восьмеро з нас зовсім осліпли; обличчя, подерті на клапті, єпископською печаткою побиті, опечатані солдатським чоботом, усі пошматовані, звисали з черепів, наче оббивка старих меблів; а що більше крові, що більше плачу, то кати щасливіші, то краще розважаються, то огидніше глумляться. Двох — Ліберату Кормінівну та Юстину Турівну — вони затоптали на смерть, залишивши не тіла, а безформну масу; третя — Схоластика Реутівна — сконала вранці в мене на колінах; вісьмом викололи очі, і кожна з нас мала на тілі страшні рани.
І було так, що, коли останній з мучителів грюкнув воротами й прокрутив ключ у замку, ми, розтоптані, спаплюжені й липкі від крові, почали підніматися з долівки: одні з криком, другі з плачем, треті мовчучи, ніби мертві; одна, спершись на випростану руку, повзла на середину зали, безвладно тягнучи ноги; друга, обмацуючи навколо рукою, поволі розуміла, що вже ніколи на очі не побачить, бо не має очей, що це не темниця, а вічна темрява. То з одного, то з другого кінця зали лунали тихі голоси — ми перегукувались у темряві й розпачі, поки ті, що вижили, не впали разом на коліна й не подякували Богові, що нас живими залишив; потім ми заходилися оплакувати тих, кого Він живими залишити не схотів, і слізьми обмивали рани. Я, переживаючи за своїх сестричок, кульгала то до однієї, то до другої, роздираючи шмати на корпію, зупиняючи кров, утішаючи молитвою, а навколо голови, відкриті як листи, що промовляють мозком крізь здерті печаті; у болоті й соломі чиїсь блакитні очі, як незабудьки, світять у червоному м’ясі, по землі валяються скривавлені полотна, наче штандарти; ця сестра вже ні слова не промовить, та від болю качається по землі… Аж раптом котрась із них каже: Матінко, відпочиньте, матінко, хіба ви не бачите, що у вас роздертий бік, — нутрощі мало не вилазили, на самій плівці тримаючись; крім того, я виявила на тілі три страшні укуси, а дрібніших каліцтв було забагато, щоб їх можна було запам’ятати. Це якраз тоді мені голову розбили, що кістку втратила в черепі, де донині мозок у мене однією лише шкіркою прикритий.
Уранці Вєрьовкін, усе ще п’яний, увійшов до нашої в’язниці, — а за ним зацікавлені монашки, які, хилитаючись, встромляли голови крізь двері й показували на нас пальцями, наче на якусь дивовижу, — після чого сказав із таким начебто смішком, чим тільки відразу від власного злочину маскував: Сам Господь вас отак вбиває за вашу дурну впертість, що не хочете ви прийняти нашу святу віру. Але жодної відповіді не почув. Він постояв-постояв, після чого наказав винести трупи й десь таємно їх поховати, а живих, хоч точніше було би сказати напівживих, сестер — погнати на роботу, таку саму важку, як і раніше. Жодних перев’язок він не запропонував, ніхто навіть бодай однієї склянки води нам не приніс, а тому всі наші ліки зводилися до зішкрябаних зі старих полін часток порохна й зібраного під стелею павутиння. А тому ми лікувалися волею Божою та Господньою мукою. Однак щось, урешті-решт, усе-таки пом’якшило серце Вєрьовкіна, бо після кількох днів сорому він дозволив нам приймати невеличку милостиню від милосердних. 73
Після темної ночі врешті-решт на наше страждання відкрилося небо; того самого дня, коли нас, закривавлених, погнали на каторгу, у стодолах монашок померло дев’ять корів, а наступної ночі — четверо коней; декотрих із нас примусили винести падлину, і тоді ми побачили певну особливість: одні тварини здохли на місці, не зрушивши ані на вершок, далі стоячи, прикуті до годівниць, як статуї; інші, страшенно покручені, завмерли в найдивніших позах. І розійшовся лемент усім монастирем, монашки й попи перебігали з місця на місце, налякані та розлючені; жодній не спало на думку приготувати якусь страву, вони як розроєні бджоли дзижчали в коридорах і на подвір’ї, і тільки пили й пили, а від того пиття дзижчали ще сильніше. Вони не могли збагнути, що не ми вбили цих тварин і не отрута, і жодне чорнокнижництво тут ні до чого, а просто на землю зійшов Ангел Помсти й помстився їм: навіть увечері в церкві вони зовсім не молилися, а страшенно проклинали нас між піснеспівами, за коровами та кіньми співали трени.
Рим — місто людне, столиця світу, тут менше золота, ніж у Парижі, менше модних панків, блискучих карет, менше відгонить ароматами від кокоток, але куди не глянь, усюди церкви; серце радіє. Ми зупинилися посеред ночі, о другій, уранці панотчик Єловицький відправив богослужіння, бо ж це Всіх Святих, день усіх мучеників, тому він мені сказав: Сьогодні ми молимося за всіх сестер, замучених росіянами в монастирі матінки, бо вони вже між римськими мучениками в раю, між тими, що левами та тиграми роздерті, тими, що сарацинами посічені, тими, що всілякими тваринними, поганськими та єретичними бестіями розтерзані, але винагороджені пальмами мучеництва. Мала і я того дня своє мучеництво, бо мусила видряпатися своїми бідними втомленими ногами до монастиря сакрекерок Триніта Деймонті, тобто по-нашому Троїцьку гору; сходи, кажуть, іспанські, а по-моєму, якісь татарські, поганські: страшенно високі, стрімкі, незручні, обсиджені хуліганами, волоцюгами, жебраками, брудні, засипані лушпинням каштанів, шкурками підгнилої дині, які торговці кинули біднякам, але передусім, як я вже казала, високі. Я закасала рясу, сопу, то одною ногою ступаю, то другою, панотчик мене підтримує, як скляну фігурку, але вже якийсь мерзотник кикоть виставляє, об який я мало не спіткнулася, вже скаче боком худий, замурзаний, як звірятко, хлопчик, женучись за другим, що видер у нього персика. Ще трохи, і я полетіла би із цих сходів аж у сам низ, як грушка-гниличка. Одначе про інше йшлося, до чого прямувала, по більші я п’ялася речі, дряпаючись цими кам’яними сходами, тож переставляла ногу за ногою, підштовхувана панотчиком до свого майбутнього.
На горі монастир і все як слід: і крики «віват», і почесті, і цілування рук, і припадання до рук, але я, щойно переступивши поріг, попросила панотчика перекласти сестричкам, що хочу привітатися з господарем цього дому, і побігла помолитися перед Святим Причастям. Біжу я, біжу, мене раптом немовби в шестикінний екіпаж посадили й потягли вниз; я пройшла кілька кроків до стіни і питаю, що це за портьєра, а вони відповідають, що вона затуляє святий образ. Я відтягла її вбік і — диво дивнеє — побачила Матір Божу як живу, що сиділа на стільці у скромних шатах з опущеними очима, між квітучою лілією та кошиком із пряжею. Немовби мені по ногах хтось уперіщив, я впала навколішки і крикнула: О, Матінко, Матінко моя пречудова! Я обтріпала коліна й кажу: Ось чудесний образ. Пріориса аж скривилася, коли їй панотчик це переклав, і відповіла лише, що це мальовидло послушниці з Франції, зовсім нове й аж ніяк не чудесне. Цим воно поки що і скінчилося, бо нас чекали інші речі, передусім кардинал, за кардинала ми вчепилися, кардинала ми чекали, бо через кардинала, з кардиналом, завдяки кардиналові — доступ до найвищого трону, вищого за сходи на Троїцьку гору. Кардинал каже, що вже багато днів нас чекає, кардинал каже, що ще того дня мене провідає. А тому сиджу я в монастирі, розповідаю свою історію, панотчик перекладає, сльози ллються потоками, але я ледве пам’ятаю імена моїх сестер, розчавлених муром, моїх сестер, у яких очі викололи, моїх сестер, які від батогів сконали, а тільки кажу собі: якщо кардинал пообіцяв, що ще ввечері мене провідає, то провідає ще ввечері; час спливає, я цілу свою історію розповіла, сльози, що мали з очей покотитися, покотилися, а кардинала не видно й не чути.
Потім я лежала на сіннику й молилася: Мій любий, наймиліший Господи Боже, якщо вже ти мене сюди привів, якщо допомагаєш мені, огортаєш турботою своєю грішницю, Твою мученицю, шрамами вкриту, катовану, принижену, не дай мені зараз пропасти в Римі, висіти біля клямки без жодної надії, сновигати від однієї канцелярії до другої, від одного кардинала до другого, приведи мене туди, де або я вкотре розповім про Макрину Мечиславську, ігуменю мінських василіянок, про їх семирічне переслідування за віру, або мене киями й алебардами швейцарські гвардійці обкладуть. Якщо вже падати, то з високого коня, якщо вже скотитися, то аж із тих стрімких сходів у сам низ, під фонтан. Але нехай бодай щось, щось, щось станеться.
Ледве встала я в Поминальний день, а вже дізналася, що кардинал Ламбрускіні, про якого панотчик каже, що він уже державний секретар і, вочевидь, буде наступним Папою, бо його страшенно масони ненавидять, тож тим більше Святий Дух любить, — кардинал, який обіцяв мені бути вчора й не виконав обіцянки, прийшов, прийшов, прийшов! Він не хотів приходити без запрошення від Святого Отця, а тепер, під час привітання, сказав мені, що я матиму аудієнцію. Я до ніг йому припала, а він підняв мене — гарні це були сцени, дуже гарні. Я благала його тільки, аби мене панотчика не позбавляли, аби панотчик був моїм перекладачем, бо без нього я втрачаю будь-яку сміливість, — не могла ж я йому сказати, що одна голова добре, а дві — краще, де я сплутаю крем з пальцями, де переплутаю сестру Юстину Шлеґелівну із сестрою Мар’янцеллою Семнішківною, там він виправить, бо в нього ця історія, стільки разів розказана, вже в серці викарбувалася. Хто ж інший, зрештою, розмовлятиме зі мною в Римі польською, як не панотчик? Засміявся кардинал, що Церква велика, а дар мов од Духа Святого десь іще папським палацом блукає, якщо кардинал Мецофанті розмовляє сорока мовами, зокрема польською. Ба більше, він навіть вірші складає, та ще й гарні: З книжки цієї голос Ісуса солодкий співає, я за ним бігаю і про цей світ не зовсім дбаю. Книжка — прекрасний сад, як бджола я літаю і спрагло до квітки кожної припадаю. І справді, наступного дня цей Мецофанті дві години вислуховував мене у присутності панотчика та ксьондза Рилли, і ще третього кардинала привів, і язиками вони цокали, і пальці заламували, і бороди погладжували! А я їм розповіла все, як на сповіді. Кардинал Феретті такий був ощасливлений зустріччю, що відвіз нас додому, а коли ми, прощаючись, руку йому цілували, він, сповнений смирення, хотів нам те саме зробити! Усі ми тими днями були сповнені Духа.
*
Як Господь наш Ісус Христос на третій день воскрес, так і мене на третій день викликали за Мідну браму. Ну, можливо, на четвертий. Півночі я спати не могла від тривоги, що розгублюся. Бо ж уся моя історія росла, наче тісто в діжці.
Інша річ — панове в палацах, перед ними я відчувала, що в моїй балаканині все поміститься, що я можу туди, як у пиріг, різного фаршу напхати. Я зиркала звисока на моїх слухачів: у кого від чого очі горять, від чого язик вистромлюють та облизують губи, від чого їм на щоках рум’янець виступає. Якщо під час розповіді про те, як москалі всі рублі на наше утримання клали до своїх кишень, то вже відомо було, що з жадібним розмовляю, і додавала, що з монастирської скарбниці вони винесли двічі по сто тисяч злотих мого посагу в коштовних шатах і чашах, і дароносицях, а потім видирали камені з оздоблених сукенок на святих образах. Якщо око блиснуло, коли я починала розповідати, як падали удари на біленькі спини молодих сестричок, то потім більше було про збиткування з нас солдатнею — спеціально для цієї розпусної душеньки. Якщо траплявся мені ненажера, то я про голод з найбільшою охотою говорила, про те, як у нас слинка текла від вигляду м’ясива, яке несли в день посту на стіл архієрея. Кожному давала те, чого він найпалкіше прагнув, про що він соромився іноді слухати, але з насолодою приймав, виправдовуючись тим, що це історія про мучеництво — чиста-пречиста.
Але тепер, перед самим Святим Отцем? Я знала, що іноді втрачаю міру, і водночас відчувала, немовби сам мій язик слова складає всупереч мені самій, всупереч усьому, що я обміркувала. У Парижі розповідала, що на будівництві палацу одна з нас випустила цебро і, привалена ним, сконала; у Римі аж троє так загинули — одна за другою. Я називала з пам’яті їхні імена та прізвища, і як тільки виходила з кімнат, під усіма тими мальовидлами йдучи, повторювала собі імена нових мучениць кожного разу знову, щоби про них не забути. Єловицькому сказала, що молюся за них у спокої серця, і далі до себе: від цебра Ільґоцька, Сеціцька, Лауданська. Тобто по черзі — Розалія, Ґертруда, Непомуцена. Але якби я мала при собі якусь мотузку, ремінець, кийок, то сама б себе по спині вишмагала за ті два нові цебра. Навіщо тобі це було, Юлько, навіщо? Мало тобі одного цебра? Два гриби в борщ, три цебра в історію?