Говори від серця, сину, — почала я, — відкрий серце, не переді мною, а перед Богом, який… Він опускає руки, кладе їх на стіл… І лише тоді я бачу, що обличчя в нього сухе, без жодної сльозинки, не червоне й не вологе. Він лише усміхається, але криво так, хитро, не радісно, а розважливо. Якусь мить мені здавалося, що я звідкись його знаю, що він мені вже через життя пролетів, як вистрелена куля, — і зник. Але звідки? А він вмостився впевненіше, глибше, відкинувся назад і засміявся: Гора з горою, як то кажуть, не зійдеться, а людина з людиною… а людина з людиною… Я не знала, що відповісти, тому сіла навпроти й чекаю. Що він збирається сказати, те скаже, навіщо мені забігати наперед? Скільки ж це літ, матінко, минуло, скільки? Але він промовив «матінко» так знущально, злобно й неприязно, що я вже знала: не заради радості зустрічі він сюди прийшов. Коли я знав тебе, то ти була лише донечкою, Юлькою. Я стиснула кулаки під рясою, аж мені в кісточках щось хруснуло. Аж мурашки по спині пробігли. А ти хто? — нарешті запитала я. Ох, раз такий, раз сякий. Тепер, у Ліоні, я Юліан Корбут — лікар, спеціаліст із лікування хвороб тіла та душі, а також чудесного звільнення гаманців від ваги. Раніше — Пашковський, отець-добродій зі Шніпішок. Ти зустрінеш мене за тиждень у Генуї, я буду фон Лаубахом, курляндським бароном і великим польським патріотом. Старим Фрицем. Ким завгодно. Я зітхнула. Сатана, думаю, сатана по мене прийшов, прийшов день розплати за брехню, за напускання туману в очі стільком полякам і французам, Богу духа винним побожним людям; тут він мене перекине, схопить за задники моїх черевиків і звідси, із цієї кімнатки, де лише віконце, ікона, лавиця, фарбована шафа і столик із двома стільцями, потягне за собою просто у вогонь пекельний, що стріляє в небо снопами іскор, вистукуючи головою по сходах і бруківці. Але раптом інша думка виринає: Ой, Юлько, дурна ти. З нього такий сатана, як і з тебе. Ви працюєте в одному цеху, в одному ремеслі зайняті. Він поторгуватися прийшов. А тепер уже він мовчить. Вичікує. Усміхається своїм лисячим гладким обличчям, поголеним, як яйце; на маківці шпичастої головешки волосся в нього вже проріджене, але з боків ще завите, бо, видно, полюбляє хверцювати: сірий редингот із перлистими вилогами, у руці тоненький ціпок із бірюзою, широка, по-модному зв’язана, запхана під мережану камізельку краватка; добре йдуть справи в каналії. Він схилив голову й зиркає на мене, наче якесь пташине опудало, ледь виблякле за довгі роки. Ти вже не пам’ятаєш палацу? — запитує він, урешті-решт. — Буфетної кімнати, кухні? Не пам’ятаєш, як я біг колись із паштетом і слуга панича… як там його звали, той, що з паничем до школи їздив… Єнджейі Не пам’ятаєш, як він сів, широко розкинувши ноги, на самій середині кухні, і я був близький до того, щоб спіткнутись і весь паштет змарнувати… «Бог урятував» — так ти, мабуть, хотіла б мені сказати. Але де там, я й не думала говорити; я силкувалася лише пригадати той день, того Єнджея, ту кухню, щоби знати, з якого флангу атакують і хто атакує. Хлопець з паштетом, третій кухарчук. Не пам’ятаєш. Ніхто не пам’ятає. Та й хто би звернув увагу на третього кухарчука, який хотів би робити в житті щось більше, ніж носити паштети. І крем терти. І сікти моркву. І кролика білувати. Ніхто, ніхто би не звернув і ніхто не звертав уваги. На ту покоївку теж ніхто, крім того жмудина, як же ж його звали… аааа, ти його пам’ятаєш. Форейтор. Потім він начебто втік з однією покоївкою, я думав навіть, що з тобою. Але ні, бо ж ти заміжня була, у тебе був чоловік. Я рукою об стіл грюкнула: Був і немає його. Тобі теж історії хочеться. Стародавньої. Чого тобі треба? Він припинив хилитатися на стільці, широко розклав руки й каже: Ділитися, сестричко, матінко, донечко, — справа християнська? Я поділитися хочу. Я тобі дам трохи своїх злиднів, а ти мені даси своїх золотих франків, які тобі сиплять у фартушок, наче збіжжя. Тож по-християнськи й поділимося, — закінчив він, шморгнувши носом. Ціпком об підлогу постукав. Усі гроші панотчик тримає, — кажу йому я. Він засміявся. Панотчик чи не панотчик, як тримає, то й відпустить, це вже твоя гризота, щось та вигадаєш. Пора мені, завтра повернусь. І пам’ятай, — він схопив мене за рукав, — що як тисячі франків… Я аж скипіла: Тисяча! Скажи краще — мільйон. П’ятсот. Він пустив рукав і змінив тон: Сімсот п’ятдесят. Я: Шістсот. Він вилаявся, але кивнув головою: Шістсот. Бо як не принесеш, то побачиш мене в усіх наступних містах і всюди, Бог мені свідок, — тут він зробив святенницьку міну та по-блюзнірському перехрестився, — під час кожної проповіді, у кожному костелі, на кожній площі я розповім, що ти за василіянка! Він підвівся з-за столу, обернувся ще, щоб обтріпати поли сурдута, після чого буркнув — не знаю лише, більше мені чи собі: Я не грабую, нічого більше мені не потрібно. Була б ти бідна, а мене б золотом обсипали, то я би першим тобі жменю золотих франків кинув у поділ. Даси — і підеш далі вільною, зі свою безпечною таємницею. Він хутко й сухо вклонився та мерщій зник за дверима, де розминувся з панотчиком, що, засапаний, повернувся з читання свого требника.
Він мені навіть слова сказати не дав, — і річ не в тім, що я хотіла йому про Корбута щиро розповісти, — а тільки потягнув мене далі, до монастирських домів. Отже: спочатку до кларисок, де в нього проповідь для численного зібрання, потім додому, короткий сон — і знову: найбільше зібрання в сестер Святого Йосифа при картузіанському монастирі. Якраз був день закінчення ретриту для півтисячі черниць, для шістдесяти — постриг, десь із двадцятеро отців, великий вікарій, самі шиті золотом, найкоштовніші ряси, свічок так багато, що світло як удень, співи, фіміам, що я аж задихалася, люди на всіх галереях, надворі, а я знаю, що заради мене, заради мене вони сюди прийшли, можливо, не всі, але майже всі; святі дари виставлено, на амвоні панотчик; увесь костел повниться схлипуваннями, зітханнями, змішується запах сліз і фіміаму; буває, що після якогось слова — не знаю, що воно значить, — з кількох місць чути зойки, немовби когось убивають, і чути «бабах», бо якась пекарева або матрона так стражданням перейнялася, вразлива душа, що гепнулася на долівку; здіймається шум, уже кидаються її відволодувати, інші цитькають, мовляв, щоб тихо поводилися; знайшовся і якийсь мандрівний торговець, який постійно кпинив, то люди хотіли його вигнати; наприкінці — літанія за Польщу і знову плачі, великі дзвони, а ми під звуки цих дзвонів і крики «віват» переходимо до капітульного будинку черниць-візиток, де Єловицький проповідує другу годину, а звідти далі — до кармеліток, натовп такий, що й голки не встромиш між сукнями й сурдутами, знову проповідь, знову схлипування, знову літанія. Один старий служака аж на вулицю вийшов, захлинаючись від плачу.
З місця на місце ми переїжджаємо каретою, але їхати не важко, навіть коли за каретою біжать і кричать «віват», і кидають квіти, і підкладають медальйони, іконки, пам’ятки мені для поцілунку; гірше сідати й виходити. Єловицький намагається мене охороняти, але я втратила чотири вельони — всі на клаптики порвані. Він спеціально вчора в однієї із сестер Святого Йосифа випросив кілька вельонів — та й щоби були вони не з досить міцного матеріалу, бо так легше видирати реліквії, з одного шматка більше клаптиків відірвеш. Матінко, москалі тебе не замучили, та бачу, що тебе зараз замучать украй найпобожніші душеньки Франції. Я махнула рукою: Усе це я Господу Богові жертвую, на славу Його. Бо ж не покладе мені Господь Бог на шию ярма, якого б я не витримала. А я думала, що інше ярмо мене душило: страх перед Корбутом — якщо його хтось на мене наслав, то це сатана, а не ангели. Амінь, — сказав він. — Великі тут справи діються, матінко, ти маєш рацію. Пані Жарікот наполягає, щоб ви, матінко, черкнули кілька слів до кіл Живої Вервиці, просьбу про молитву за Польщу, бо це найдієвіший спосіб! Ось папір, ось чорнило, може, трясе, але справа термінова… о, так… А я це одразу ж на французьку перекладу, разом факсимільним способом передрукую й підуть сотні тисяч примірників цього запису у світ! Він говорив далі, а я встигла на одну мить заснути під супровід криків «віват», ударів рук і букетів об карету. На одну мить.
Спритний Корбут чекав у візиток: він знав, що зала там не така велика, що, зайшовши, я буду змушена з ним розминутися; я зупинилася біля нього, обійняла його, гучно промовивши: Не печалься, сину, Діва Марія знайде ліки від хвороби твоєї, а принагідно прошепотіла кілька слів на вухо. Потім проповідь, плачі, літанія, розривання вельону; панотчик розповів мені згодом, що пріориса намовляла проголосити збір у всій Франції, а сам Ліон дасть сто тисяч. Але панотчик відмовився, мовляв, це виглядає як продаж крові мучеників. Мучениць, повинна була виправити я, але як це французькою вимовити? А він готовий був лиш одне за неї купити: душі. У пріориси бринять на очах сльози, панотчик додає, мовляв, авжеж, милостиню ми прийняти можемо, але тільки абсолютно стихійну. Сиплються золоті франки, разом сімсот п’ятдесят. Урешті-решт я виходжу, а там Корбут, як йому й казала, біля входу стоїть. То і я стала навпроти нього, піднімаю обидві руки, кладу йому на плечі та, дивлячись просто в очі, голосно кажу — так, аби всі чули: Залиш світ і їдь із нами. Він нібито розгубився, затремтів і навіть уміло сльозу з-під повіки випустив і каже: За рік. То я й запитую його, а тиша навколо вже запала, стільки пар очей за нами стежить: Чому ж за рік? А він каже, що бідний лікар, веде скромну практику, має великі борги, з яких, якщо йому пощастить і Господь допоможе, за рік вилізе. Ти не вилізеш, а ще сильніше загрузнеш у болоті світу цього, — крикнула на повен голос, аж ззаду знову почула якийсь звук падіння та зойки, що зімліла, зімліла, але я далі вела без вагань: Покинь світ, їдь із нами служити Христовим слугою в Польщі. Господь дарував мені милостиню, — кивнула на панотчика, який зробив дуже невиразну міну, — для того, щоби я викупила тебе з дому неволі. Панотчик віддавати милостиню не надто хотів, тому я схопила ті франки, перераховую їх і кажу: Ось тобі шістсот, сплатиш усі борги й до Риму з нами поїдеш! А він, лис, тільки губи облизав, склав їх солоденько та каже: Матінко, ох, матінко, борги я сплачу, але до Риму?.. Як до Риму? Хіба що пішки та спати просто неба, незахищеним від дощу й італійських розбійників… Якщо моя доля служити Христові, то додай ще сто п’ятдесят на подорож, а за два дні я заплачу борги, все залагоджу й ми зустрінемося ще в Марселі, звідки попливемо вже разом! Ох, він притис мене, як журавель жабу, і не крикнеш йому: Шахрай! Шахрай!, і не закинеш йому захланності, не поторгуєшся. Ось тобі милість Божа, — кажу я, — ще сто п’ятдесят. Він, звісно, припадає до ніг і мені, і панотчику, цілує його сутану і край моєї ряси, хтось співає, хтось плаче, хтось молиться, переважно французькі візитки, які нічого не розуміють, але з тону вигуків відчувають, що це справа великої ваги. Натовп штовхає мене далі, Корбут відходить у тінь, пильнуючи франки, а ми їдемо до кармеліток. На порозі я чую за спиною хрипкий крик — про Бога або про Польщу, або про москалів, але слів із нього вухо не розібрало.
*
Я мав їхати до Африки, — каже панотчик, — але яка Африка, якщо я мушу біля могил апостолів, до ніг Пресвятого Отця такий скарб покласти! До роботи пора, до роботи. З Леона до Авіньйона, з Авіньйона до Марселя, з Марселя до Генуї… Мало бути ще Монпельє, але ми поспішали. В Авіньйоні єпископ приходив на наші проповіді — не на одну й не на дві; у п’ятницю одна в сакрекерок, у суботу — у візиток і урсулинок, і ще в сестер Святого Йосифа, госпітальєрок, у неділю — в черниць Святого Карла, потім знову в сакрекерок, але інших, де нам подарували срібний келих і цілий набір для олтаря, ще з чотириста франків і, в останню мить, гаман, де було сто франків золотом, — панотчик сказав: Я мусив прийняти, бо дали на прощання. Ввечері в найбільшому костелі, у кармелітів, де слухало десь п’ять тисяч людей, усі професори семінарії, чимало чоловіків, уся польська громада. А так людей повно, що одне одному лікоть у живіт запихали. І знову чотири вельони мені подерли.
У понеділок сніданок із єпископом, потім проповідь у кармеліток, звідти до Екса. Зі снідання панотчик вийшов увесь задоволений собою, аж руки потирав. Ще один, ще один — авіньйонський! Бо панотчик колекціонує архієпископів. Він хоче, щоб вони Папі нав’язали ювілейний рік за Польщу, — сидить у кареті до Екса й на пальцях рахує, щось записує на клапті паперу, креслить. Авіньйонський нині здався, руанський давно наш, той з Екса піддасться, а з Тура — вже давно в руках воєводи Островського, я знаю отого з Бордо й теж його схилю, ще паризький… а після архієпископів підуть і єпископи… В Ексі перша проповідь у сакрекерок, архієпископ нічого не знав про наш приїзд, дуже шкодував, бо так би він у всіх парафіях наказав дати оголошення та скликати народ до кафедрального собору; принаймні спеціальні молитви за Польщу оголосив. Радісний панотчик прокидається щоранку й очі його сміються: До роботи, до роботи апостольської, знати, що нас рука Божа веде! Хіба це не найвище щастя, що всюди єпископи, архієпископи, духовенство, народ… в усіх матінка нарозхват? Адже щодня принаймні один вельон роздирають на клаптики, а бувало, що і два! А я лиш тихенько додала: Бувало, що й більше. В Ексі чотири проповіді в монастирях, у Сакрекер — ще для вельможного товариства. У Марселі в єпископа кілька священиків допомогли скласти оголошення до газет. Пізніше проповіді — у капуцинок, кармеліток, кларисок і візиток. У кларисок схопив мене за руку Єловицький: Я говорив десь півтори години, лише два слова проковтнув, але спітнів так, що аж сутана пропотіла! Матінко, киньте оком на ці схилені голови, на ці побожні серця… взяти цих сьогоднішніх недоумків, які кажуть, що черниці — нероби, і показати їм, хто цілі народи безнастанно крилами молитви від гніву Божого, гніву праведного охороняє!
І єпископ мене там за руку схопив, до захристії затягнув, сам сідає на один стілець, мене на другий садовить — і йде процесія, народ із похиленими головами, його цілує в перстень, а мене в хрест. Я десь п’ять разів хрест від слини витирала, півтори години вони перед нами проходили, падали навколішки, спочатку його в перстень, потім мене в хрест, і ще один, і ще одна: його в перстень, мене в хрест. Вечеря з двома єпископами, яких панотчик переконав попросити про ювілей, потім ще вечірня проповідь у семінарії, де мені решту порваного вельону роздерли. Воно й на краще, коли ввечері вельон витрачається, щоби на ранок новий одягти. У цьому Марселі панотчик неначе один вузол нервів, бо Корбута немає, бо Корбут мав приїхати, разом із нами плисти, вже й паспорт йому залагодили, він ще понад двісті франків вициганив, бо начебто винайняту квартиру покинути не міг… Якби я могла йому просто в очі сказати, що Корбута не буде, то він би менше страждав, але ж я не могла, а тому він ще в порту стояв на облавку й виглядав, ба навіть коли ми відпливли від берега, він ще вдивлявся в юрбу, що нас до порту проводила: Де Корбут, де той Корбут подівся… Він начебто шкільний друг отця Семененка й отця Кайсевича, оце б уже й зраділи обидва! Де ж цей Корбут… А Корбут, мабуть, десь у Ліоні грав у фараона.
*
З Генуї й аж до Риму ми мандрували узбережжям, зупиняючись у монастирях, а якщо десь монастиря не було, то бувало, що й по гостинних домах, завжди в окремих приміщеннях. Але приходив до мене вечорами панотчик Єловицький, хоч і втомлений, але до розмови завжди охочий, сідав поруч, на відстані простягнутої руки, з поваги до моїх і його святих одеж — і питав, і питав, і питав.
А навіщо він питав, я знаю. А чого шукав — це річ для мене відома. Бо коли я сиділа в костелах з опущеним поглядом, коли перебирала намистини вервиці, то краєм ока могла помітити, як він на амвоні росте, як він росте, а я зменшуюсь; я була лише жінкою — старою, негарною, для французів занадто німою, немовби Семашко або Вінч мені язика з рота видерли, щоб я нічого на них не набрехала, тож сиджу збоку, бо в притворі мене залишити незручно; він — чоловік, а тому міг бути ким завгодно: і солдатом, і друкарем, і священиком, усю свою долю, як флюгер на даху, повертати, якщо на це буде його бажання; і голосом, чітким голосом він ніс мою історію далі, ніж я би могла. Я могла помітити, як його захоплює цей процес, як він моєю історією, моєю сукровицею, моїми ранами, моїми синцями надимається, ще трохи — і пурхне в повітря, як Господні святі. Іноді скаржився мені ввечері: Попри пречудовий час і що маю гарний вигляд, у мене так сіло горло, що не тільки проповідувати мені не можна, а й голосніша та жвавіша промова за кілька хвилин мене виснажить і кашель накличе. А наступного ранку мав ще нездорове горло, був трохи ослаблений кровопусканням, але ніби нічого не було виходив на амвон і дві години говорив. Тому він теж жертви хотів, був спраглий історій. Ой, матінко, матінко, — казав, — розповіла б ти щось про Стоклішки, про ваш палац, про любу матінку Анну з Ягайлів. І запобігав, і благав, що це для більшої слави Господньої, а я йому відповіла: Не треба, не треба. Я найменша з малих, я пил на сандалі, я бур’ян при дорозі, та й навіщо старі історії розповідати, кому це потрібно. Про сестричок моїх розкажи, бо вони якщо не під опікою Господа, жорстоко вбиті, то в неволі страждають, про них нам треба говорити. Але він про сестричок знав усе. Він так само, як і я, міг перелічувати: Калікста Баб’янська, розчавлена муром, Марта Балінська, вчаділа, Казимира Баневичівна, розчавлена муром, Тереса Бенецька, померла божевільною, Саломея Ботвідовна, викололи очі, Аніцетта Брохоцька, померла від каліцтв, Вінцента Брохоцька, померла від каліцтв, і так без кінця, тож до сестричок він збайдужів, йому хотілося історій, хотілося сліз у костелах, хотілося роздирання вельонів, хотілося тисячі очей, які видно з амвону, як тисячі мерехтливих вогників, спрямованих на нього й тільки на нього.
Лише одного разу я поступилася і сказала: Гаразд, для більшої слави Господньої я оповім тобі, панотчику, все своє життя від самої колиски. Я склала руки на подолі, на рясі складку вигладила. Помолилася, аби потягнути час. І кажу: Ох, панотчику, тобі добре, що ти чоловіком народився, що священиком став, ох, велике тебе, панотчику, щастя спіткало. Мали ми одну челядницю на ім’я Марися, добру дівчину й вірну служницю, що одного разу при мені на мою матінку прикрикнула, мовляв, як панотець приїздить, то матуся все кидає. Бо, бач, панотчику, мене матуся вчила, що панотець біля олтаря — це Ісус Христос, і я панотця як Христа шанувала. Ти смієшся. Ах, тепер і я знаю, що Семашко — лотр і віровідступник, що отець Михалевич готував нам найгірші муки, просто від олтаря відійшовши, ще з кров’ю Христовою в горлі, з тілом найсвятішим у стравоході, але коли я тоді почула Марисю, то з мене сльози одразу покотилися, наче горошини, і я кричу: Марисю, Марисю, на коліна, цілуй землю, дитя Боже, вибачся перед Господом Богом за те, що ти його так сильно образила, бо це важкий гріх, важкий! Марися за мною в плач, падає на коліна… ой, добра була дівчина. Коли мені матуся покуту якусь за моїх братів накладала, то одна Марися жаліла мене.
Я бачила, що йому нудно; він звісив носа — ніби слухає, але засинає. Бо ми були втомлені. То я й кажу, мовляв, якось іншим разом закінчу, а він, мовляв, ні, щоб я далі розповідала. Далі, то далі. Матуся казала, що я мученицею стану, бо між двома мучениками народилася — між Телесфором і Юліаном, і від Юліана отримала ім’я — Юлька. Дурна Юлька — тоді дурна, тепер дурна. «Дурною» мене називали діти, бо я не хотіла гратися, а тільки знай читала «Житія Святих» і розмовляла з Батьком і Мамою про святі речі. Або з панотцями. Коли до якогось із них могла крадькома підійти та поцілувати край його ряси, то більшого щастя не знала, бо це немовби Ісуса Христа за край ряси упіймала і…
Але він перебив мене; пожвавився і про тих панотців запитав, бо всі вони в одній зграї — старі й молоді… Розпитає, мабуть, про якихось старих, понишпорить по прізвищах. Тому я й подумала знову про якісь рідкісні, несподівані імена. Один ксьондз був Бонавентура Шептицький. Другий ксьондз Нафкрацій. На прізвище Мелешко. Третій Ілля Елеситович. Нафкрацій, чому ви дивуєтеся, панотчику, був такий східний святий у нас. Панкрацій і Нафкрацій, святобливі отці-пустельники.
Але я втратила впевненість, бо послизнулася на цьому Нафкрації. Боніфацій є, Сервацій, Панкрацій є, а от Нафкрація нема — ні пустельника, ні якогось іншого. Одначе треба було говорити… А тому я пригадала одного луб’яного коника, що його дістала від братика. Як я всюди з цим коником ходила, як ховала його, немов найдорожчий скарб, боячись, що хтось його в мене забере, вкраде і знищить. І кажу: Саме тому, вмираючи, моя матуся, Анна з Ягайлів, ніяк майном не розпорядилася, все батькові в управління залишила, але вирізнила тільки мене, залишивши мені книжку святого Франциска Салезького. Ах, що ж це була за радість — ця книжка, яка гарна — ах, я знала її напам’ять цілими абзацами. І вічно дрижала, що в мене її хтось забере, знищить, вкраде, я її як найдорожчий скарб берегла. Де вона, бідна, лише не побувала? У вологому садку — то під пеньком у корінні, то каменем привалена, то я додому з нею, ще не обтріпаною від землі, прокрадалася й на дні шафи клала або й під шафу. І читала, читала, читала. «Шлях до побожного життя» — так вона називалася, я донині пам’ятаю на ній кожен патьок, кожен загин сторінки. І пам’ятаю кожну мить із того дня, як матуся померла, що «Шлях до побожного життя» залишила як дороговказ на все моє життя, як дороговказ до мінського монастиря, до муки в Мяделі, до Парижа й тепер до Риму, ой, я пам’ятаю, як вона помирала. Напередодні Покрови. Ах, панотчику, ви не знаєте Покрови! Покрова — це свято Покрови Богородиці, яка своїм покровом, саваном усіх нас захищає, ціле місто від диких турків захистила, всі вижили, Бога славили, а турки в соромі відійшли — так воно було. А іншим разом кораблі пливли, а Богородиця покров зняла, у воду опустила — і всі кораблі змело великою хвилею. І так воно було. Матуся напередодні Покрови померла, і бабуся, і прабабуся — усі вони, і я теж напередодні Покрови хотіла би померти, про це щодня Господа Бога, що на небесах, прошу. Ох, панотчику, це було би щастя, сам подумай — напередодні Покрови померти! Ах. Усі ми були під особливим Покровом Богородиці, так мені матуся казала: ти народжена донькою Марії, вона тобі загинути не дозволить. І не дозволила, ах, не дозволила. Вона, казала мені матуся, є твоєю Матір’ю, а тому ти ніколи сиротою не будеш. Ти страждатимеш, до великих страждань готуйся. Так вона мені говорила, так пророчила, спершись на високі подушки, біла, як полотно постелі, на якій вона лежала. Казала, велике страждання тебе чекає, але й велике Боже милосердя. Панотчику, ти сам бачиш, що все збулося до останнього слова. Господь дуже добрий, а я дуже погана.
Тільки-но я це сказала, то почула хропіння: Єловицький уже спав на своїй лаві та легенько похропував. О, подумала я, досить уже, на цьому й кінець, заморила я його на забій. Якби ж то! За п’ятнадцять хвилин він сам прокинувся, вибачився, виправдався довгою дорогою та втомою й пішов. Але наступного дня, а ми якраз були в якомусь жіночому монастирі, він знову просить розповісти історію. Гірше, він переписав і допитується, чи нічого не переплутав. Ну, думаю, оце я попалася.
Моя матуся, Анна Ягайлівна, була суворою. Але її суворість була підшита любов’ю, як шорсткий плащ м’яким хутром, вона вічно давала нам приклади опіки над хворими й бідними, завжди мала відкритий гаман для всіх спраглих, як істинна християнка, якою вона, певна річ, була. За власний кошт утримувала в нашому замку в Стоклішках щоденний стіл на сорок убогих, за яким сама прислужувала, бо такою була її любов до Христа, що найбільше щастя вона знаходила в приниженні. Та й для мене не було більшого щастя, ніж ходити з нею поруч, триматися за її рясно гаптовані шати, пребагаті, як у самої Пречистої Матері, ніби карнеолем і золотом оздоблену сукню, і дивитися, як вона накладає на тарілки пархатим, кульгавим, клишоногим, кривим, сліпим, як їм із ніжністю й турботою хліб у срібному кошику подає, воду наливає в келихи шліфованого скла, як годує їх і напуває, нічого не жаліючи. Це була моя найперша в житті наука монастирського життя, одначе я нічого так сильно не прагнула, як стати священиком, стати перед олтарем і вбратися в шати Христові. А брати мої, брати-збиточники, брати-негідники вибивали мені це з голови, кажучи: Та куди ж тобі у ксьондзи, може, ще на солдата чи генерала? І обкидали мене болотом.
Я поглянула на панотчика, він замислився над чимось. Якось охляв, але сонним не був. Зануреним у себе. Він щось усередині себе обертав, щось міркував, немовби крутив шматком патика млинок. Досить уже, — кажу я, — досить уже на сьогодні, панотчику. Але ні, йому хотілося далі, хотілось, аби я й далі говорила, тому я й говорила. Як я ходила до матері, як запитувала її, чи це правда, що я ніколи не зможу стати священиком, а якщо не священиком, то принаймні як черниця стати перед олтарем і відправити літургію, і в Христові шати вбратися. Ні й ні. Я благала, щоби вона мені дозволила обрізати волосся і стати хлопцем, а з хлопця — чоловіком, а з чоловіка — священиком, а зі священика — Христом. А вона відрекла без особливого терпіння, що це фанаберії. Якщо ж не я, то бодай мої брати, брати-збиточники, брати-негідники!
Відтоді моєю найбільшою мрією було якщо не стати священиком, то бодай мати за священика одного з моїх старших братів, про яких мені завжди говорили, що я повинна слухатися їх, бо це саме вони успадкують після батьків палац, герби, прізвище, а я Мечиславська лише тимчасово, до шлюбу. Вони часто бешкетували, а потім спихали на мене, заздалегідь просячи, щоб я не перечила. Вони прокрадалися до мене, тягли в якийсь куток, де курява й павутиння, обнімали й казали: «Ох, ти, Юлько, наша ж ти люба, наша ж ти добра й терпляча, ми тебе так любити будемо», аби лиш я не сказала, аби лиш на себе провину взяла, й одразу ж один за другим раз по раз: «я буду ксьондзом», «і я буду ксьондзом». Я кивала головою, виходила з кутка-закамарка, наче мишка, і все робила, все дозволяла на себе спихнути, аби лише вони священиками стали, якби Бог дав, якби Бог дав. Він не дав, але цього я тоді не знала. І коли мене хтось лаяв, шматою по голові бив, то я лише собі казала: якщо Господь наш Ісус Христос на хресті так терпів за своїх недругів, то хіба мені важко за братів моїх найлюбіших, збиточників і негідників потерпіти? Мене аж захоплювало бажання ще більші страждання брати за них на себе, двічі шматою по голові дістати та двічі бути облаяною. Я лиш одне важко переносила: коли матуся моя не приходила ні з гострим словом, ні з карою, а лише дивилася на мене довго, протяжно і з невимовним сумом. Ой, панотчику, від одного цього спогаду мені донині сльози на очі навертаються! Поглянь-но, я стара, стільки ударів витерпіла, стільки крові, стільки батогів без жодної сльозинки, а від спогаду про цей погляд великі горошини котяться моїми грубими щоками! Ех, панотчику. Нехай сьогодні все на сльозах і закінчиться.
Того дня ми більше не розмовляли. Рим був за два дні шляху від нас. Якщо піти до порту, заплющити очі й напружити серце, то можна було відчути, як віддалік день і ніч пливе морем на золотому фрегаті цар-антихрист, північний імператор, як фрегат розтинає хвилі, а яку розітне, то заморожує, на крижану розчахнуту брилу перетворює. І за золотим фрегатом тягнеться срібний крижаний шлейф, над яким жоден птах не заквилить і під яким жодна риба не пропливе.
Як я вже розповідала, відколи ми написали на штампованому папері листа до царя-антихриста, ми діставали більше батогів, ніж раніше, а Семашко на прощання Вєрьовкіну сказав так, аби ми всі почули: Гнобити їх. Гнобити якнайсильніше, поки ти цих сварливих сук не приборкаєш. А тому він слав нас на щоразу гірші роботи, вигадував додаткові знущання, морив усе жорстокішим голодом — лише одна добра монашка принесла нам торбу гороху, але коли про це інші монашки дізналися, то забігли, зробили рейвах, кулаками її побили, а торбу на наших головах розірвали, аж посипався сухий горох із гуркотом на всі боки, а потім настав такий голод, що хоч зуби на полицю клади. Влаштували слідство, як ми на неї — яку бачили вперше в житті — натрапили і як перетягли на свій бік, а кожна за горох дістала тридцять різок. Коли це закінчилося, Вєрьовкін, розлючений дужче, ніж раніше, нашою витривалістю, збільшив кількість ударів до п’ятдесяти; ба більше, траплялося навіть, що він і сам керував побиттям. Двічі на тиждень по п’ятдесят ударів. Тварина би такого не витримала, а ми витримали. Хоч і не всі, троє сконали: Серафіна Щербинська, якій було сімдесят два роки, сконала після тридцяти різок, але й решту, вже після смерті, прийняла від катів; Довг’ялівна на ім’я Станіслава сконала на моєму подолі, як раніше Філігаузерівна, але, поки губоньки, такі втомлені, що аж сині, назавжди стулила, встигла прошепотіти ще таке: Не плачте за мною, мої земні страждання ось-ось проминуть, а за собою плачте і над тим, що для вас москаль ще приготував. Отже, дві — Щербинська, Довг’ялівна… і третя — Наталія Нарбутівна, вона теж на моїх колінах Богові душу віддала, а до останньої миті притискала до губів і серця закривавлене розп’яття і кричала: О, мій Господи! Втіш мене, бо я люблю тебе всім серцем. І на слові серце, промовленим усоте чи двохсоте, врешті-решт сконала.
Нас би більше тієї весни тисяча вісімсот сорок другого року померло, якби не царський генерал Маґдєньков, що командував у Полоцьку цілим корпусом, — дійшло до того, що уніатські священики нас катували, а царські генерали рятували від вірної смерті! Цей Маґдєньков був чоловіком стареньким, добрим, а за дружину мав польку — ще кращу; це вона дізналася від пань з товариства, що начебто в монастирі велику кривду проти нас чинять, що це й не монастир, а справжнісінька каторга — і чоловікові до ніг упала, щоб він нас від мучеництва врятував. Тож сідає Маґдєньков у карету, поруч дружину-польку садовить на м’які китайкові подушки й гайда до монастиря. Приїхав він одразу ж перед сьомим батоженням, заставши Вєрьовкіна з вироком Семашка в одній руці й батогом — у другій. Генеральша від слабості знепритомніла, а генерал вискочив з карети з криком: Ти піп чи ти кат? Ти що робиш, чому мучиш безневинних? Той щось бовкнув, мовляв, виконує наказ архієрея, але Маґдєньков вирок у мучителя видер і як не гукне на нього — хоч варто визнати, що був він маленький, сивий, старий і скрючений, і аж дивно, що з такого благенького тільця такий гучний голос виходив: Ех, ти, підлабузнику, як виконаєш наказ цього перекинчика, то я тебе накажу повісити! Імператор не знає, яких ви кривд тут допускаєте, але це пусте; йому донесуть, що я тебе повісив, то він підніме брову і скаже: «Оце розгнівався, мабуть, дідуган», а ти як висів, так і висітимеш. І наказав нас відвести до в’язниці, залишивши на харчі сто рублів, бо з першого погляду помітив з худорлявості нашої, яка просвічувала з-під лахміття, що ми точно голодуємо. Однак гроші Маґдєнькова Вєрьовкін сховав у кишеню і тільки одного разу купив за них черствого хліба і трохи солі, а решту собі, певно, доклав до власних рубликів, так високо свою працю оцінивши.