У зв’язку з цим, на думку утопійців, слід так само додержуватися угод, укладених між приватними особами, як і шанувати суспільні закони про розподіл життєвих благ, тобто основ насолоди, що їх обнародував добрий правитель або затвердив одностайно народ, не утискуваний тиранією й не обманутий ніякими хитрощами. Турбота про свої вигоди без порушування законів — справа розсудливості, а дбати, крім того, ще про інтереси суспільства — доказ любові до батьківщини. Нищити чиєсь щастя, аби будувати своє з кривдою для інших,— несправедливо. І, навпаки, відмовляти собі в якійсь насолоді, щоб давати її іншим, — це обов’язок людинолюбства й доброзичливості; а користь, яку ми маємо, переважає те, що ми віддаємо. Бо за добрі вчинки люди віддячують добром, до того ж сама свідомість доброчинства й спогади про любов та прихильність тих, кому ти зробив добро, дають душі більше втіхи, ніж тілесна насолода, від якої ти утримався.
Насолодою називають вони всякий стан або рух тіла й душі, перебування в якому приносить насолоду згідно з природним потягом. Недарма вони роблять додаток про природний потяг. Бо приємним від природи є те, до чого прагне людина не шляхом кривди, завданої іншим; і те, заради чого не втрачається інша, більша приємність; і те, за чим не йде страждання; і те, чого прагне не тільки чуття й здоровий глузд. З другого боку, є втіхи, суперечні з природою, що їх люди на підставі якоїсь облудної домовленості уявляють собі солодкими, немовби від людини залежить змінювати суть речей та їхні назви. Утопійці дотримуються погляду, що всі такого роду насолоди трохи не дають щастя, а, навпаки, заважають здобути його. Бо коли хтось раз знайшов у них смак, то немає в нього місця для справжніх і природних утіх, а душу цілком опановують фальшиві погляди на насолоду. Адже в дуже багато таких речей, що за своєю суттю не мають у собі нічого приємного, навпаки, значна їх частина містить у собі чимало гіркоти, але внаслідок зіпсованого смаку вони вважаються не те що за найвищі насолоди, а й навіть за основний смисл життя.
До того роду людей, які ганяються за фальшивими насолодами, утопійці зараховують тих, про кого я раніше згадував: це люди, яким здається, що чим кращий у них одяг, тим кращі вони самі. У цьому випадку вони припускаються подвійної помилки. Насамперед, думаючи, що їхній одяг кращий, вони помиляються не менше, ніж вважаючи самих себе за кращих. Якщо ж узяти до уваги корисність одягу, то чому тонша вовна має бути кращою від грубшої? Але такі люди гнуть кирпу, немов вони насправді відрізняються від інших, а не тільки уявляють собі свою вищість, впевнені, що їх власна ціна стає вищою від чепурного одягу. Внаслідок цього, ніби з повним правом, вони вимагають для себе через вишуканий одяг особливої пошани, на яку, гірше одягнені, вони й не наважилися б розраховувати, і обурюються, коли на них не звертають досить уваги.
А хіба не доводить тієї ж глупоти жадоба незаслужених і нікому не потрібних почестей? І справді, яку природну й справжню приємність може принести те, коли хтось зніме капелюха перед тобою або схилить коліна? Чи це зніме біль у твоїх колінах? Або вилікує голову від божевілля? У полоні фальшивих поглядів на насолоду перебувають ті, що самі собі правлять лестощі й плещуть у долоні, тому що їм випало на долю народитися від знатних предків, довгий ряд яких вважався багатим, особливо завдяки великим землеволодінням (річ у тім, що сьогодні знатність полягає в багатстві). Ця знатність, на їхню думку, ні на волосинку не зменшиться, хоч би предки їм нічого не залишили із своїх багатств або якби вони самі розтринькали спадок.
Сюди ж утопійці зараховують тих, що, як я згадав, захоплюються перлами й коштовними камінцями, до того ж уявили собі, що вони прирівнюються до богів, коли їм пощастить одержати якийсь рідкісний екземпляр каменя, особливо такий, що його в цей час у їхньому середовищі найбільше цінують. Адже не у всіх і не завжди цінуються ті самі коштовні камені. Але любителі коштовностей купують такий екземпляр завжди у натуральному вигляді, без золотої оправи, і тільки тоді, коли продавець поклянеться й дасть запоруку, що ця перлина чи коштовний камінь — справжні. Настільки вони бояться, щоб їхній зір не обманули підробними, замість показати справжні! Чому б тобі не втішатися підробним камінцем, коли твоє око не відрізняє його від справжнього? Далебі, обидва камінці повинні мати для тебе таку цінність, як для сліпого. А що говорити про тих, що зберігають великі багатства не з метою, щоб ними користуватись, а дивитися з насолодою на купу золотих грошей? Чи вони відчувають справжню радість, чи скоріше всього тішаться нагодою втіхи? Або чи щасливими назвеш тих, які, опановані протилежною вадою, ховають золото, щоб ніколи ним не скористатися, а може, і взагалі більше не побачити? Виходить таке: боячись, щоб не втратити золото, вони насправді його втрачають. Хіба це не втрата, коли хтось закопує золото в землю, позбавляючи себе і, певно, інших можливості зробити з нього вжиток? Але, сховавши скарб, ти тішишся нестямно, неначе вже цілком позбувшись клопоту. Припустимо, що хтось викраде скарб, а ти, не знаючи про крадіжку, вмреш через десять років; хіба протягом усіх тих десяти років, які ти прожив після крадіжки, не однаково було б тобі, чи його вкрадено, чи він цілий? Так чи інакше, тобі від цього не буде ніякої користі.
До цих безглуздих утіх утопійці зараховують також гру в кості (про цю нерозумну розвагу вони знають з чуток, а не з власного досвіду), далі — полювання й птахоловство. Що це за приємність, кажуть вони, кидати безліч разів гральні кості на дошку? Навіть якби в цьому була якась насолода, то від частого повторення рухів нарешті з’явиться пересичення. Так само виття й гавкіт собак повинні викликати радше відчуття відрази, аніж насолоди. І чому більшу втіху дає дивитись, як собака женеться за зайцем, ніж собака — за собакою? Адже в обох випадках ідеться про те саме: вони біжать, якщо біг дає тобі задоволення. А якщо тебе приваблює надія побачити вбивання звірів і очікування тієї хвилини, коли на твоїх очах шматовані звірі будуть гинути, то споглядання того, як собака розриває зайчика, сильний — безсилого, лютий — боязкого й полохливого, жорстокий — невинного, повинне найімовірніше викликати відчуття жалю. Тому утопійці передали полювання різникам, як справу, недостойну вільної людини (вище ми вже згадали, що цим ремеслом займаються в них раби). Вони вважають, що полювання — найнікчемніший вид різницького ремесла, а інші види й корисніші, й гідніші поваги, бо тут різники приносять велику користь і забивають тварин тільки в разі необхідності. А мисливець знаходить у вбиванні беззахисного звірка лише пусту розвагу. На думку утопійців, люди, які з насолодою приглядаються до мордування звірів, або від природи жорстокі, або стали жорстокими від зловживання такого роду розвагами. Хоч переважно люди в таких і подібних «утіхах» вбачають якусь приємність, однак утопійці дотримуються погляду, що вони не мають нічого спільного із справжньою насолодою. Бо те, що ці «втіхи» дарують людям приємність, яка здасться їм насолодою, ніяк не змушує утопійців відступати від своєї думки. Вони твердять: причина цього полягає не в природних властивостях явища, а в спотвореній звичці людей. Внаслідок цього люди гірке приймають за солодке. Подібно до того, як вагітним жінкам через зіпсутий смак здається, що смола та сало солодші від меду. Однак нічий погляд, спотворений хворобою чи звичкою, не може змінити ні природи будь-якої речі, ні природи насолоди.
Утопійці розрізняють багато видів насолод, які вони називають справжніми; одні з них належать до духовних, інші — до тілесних. Духу приписують ту приємність, яку породжує споглядання істини. Сюди ж належить приємний спогад про гарно прожите життя й непохитна надія на майбутнє блаженство.
Тілесні насолоди поділяються на два види. Перший — той, що дає почуттям очевидну приємність. Це буває тоді, коли відновлюються клітини, які використала внутрішня теплота, а відновлюються вони за допомогою їжі й питва. Інший вид насолоди має місце тоді, коли з тіла виводиться надмір чого-небудь. Це буває при очищенні нутрощів від калу, при пологах чи коли заспокоюємо сверблячку чуханням або тертям. Але інколи насолода постає незалежно від того, чи задоволено потребу членів нашого тіла, чи звільнено їх від страждань; тоді насолода лоскоче, вражає й приваблює до себе наші почуття якоюсь таємною активною силою; такої насолоди ми зазнаємо, наприклад, слухаючи музику.
Другий вид тілесної насолоди полягає, на думку утопійців, у спокійному і врівноваженому стані тіла, тобто у здоров’ї, не підірваному недугами. Справді, якщо людину не мучить ніякий біль, то здоров’я тішить її само собою навіть без участі насолоди ззовні. Щоправда, хоч насолода такого роду не така помітна і не так відчутна, як непоборне прагнення їсти або пити, проте багато людей вважають здоров’я за найбільшу насолоду. Майже всі утопійці обстоюють погляд, що здоров’я — це велике благо, основа й передумова всіх радощів, бо тільки здоров’я забезпечує нам спокійні й бажані умови життя, без нього й мови не може бути про будь-яку насолоду. А такий стан, коли людина, щоправда, не страждає, але й не має здоров’я, утопійці називають швидше заціпенінням, ніж насолодою.
Після жвавого обговорення утопійці вже давно відкинули думку тих, що радили не вважати міцне й непорушне здоров’я за насолоду, мовляв, наявність насолоди можна відчути лише при дії зовнішнього чинника. І сьогодні майже всі вони погодились на тому, що здоров’я є основною умовою насолоди. Якщо, кажуть вони, з хворобою пов’язаний біль, який є такий невблаганний ворог насолоди, як хвороба — здоров’ю, то чому, в свою чергу, хороший стан здоров’я не може нас радувати? На їхній погляд, тут немає значення, чи ми скажемо, що хвороба є стражданням, чи страждання — супутником хвороби, все ж наслідок в обох випадках той самий. Тому якщо здоров’я є само собою насолодою і неминуче породжує її, як вогонь створює тепло, то так чи інакше немає сумніву, що насолода супроводить тих, хто втішається здоров’ям. Крім того, коли ми їмо, кажуть вони, хіба тоді не відбувається боротьба здоров’я, яке почало занепадати. І їжа тут вірний помічник проти голоду. Коли ж здоров’я поступово міцнішає, то саме завдяки цьому ми відчуваємо ту насолоду, що додає нам бадьорості. Невже здоров’я, яке знаходить радість у боротьбі, не радітиме, здобувши перемогу? Невже, повернувши собі нарешті колишню силу, до чого вперто прагнуло впродовж довгої боротьби, воно зразу заціпеніє, замість того щоб пізнати свої переваги й оцінити їх як слід? Тим-то утопійці вважають, що твердження, начебто здоров’я не можна відчути, дуже далеке від правди. Хто, питають вони, будучи бадьорим, не почуває себе здоровим, якщо він справді здоровий? Невже хто-небудь може перебувати в етапі такого заціпеніння або летаргії, що не визнає, як дороге і втішне йому здоров’я? А що таке втіха, як не інша назва насолоди?
Утопійці високо цінують духовні насолоди, їх вони вважають першими й найголовнішими. Переважна частина духовних насолод походить, на їхній погляд, із вправ у чеснотах і свідомості бездоганного життя. З-поміж насолод, що їх дає нам тіло, пальму першості вони віддають здоров’ю, бо до смачної їжі й напоїв, а також до всього, що може дати нам чуттєву насолоду, ми повинні прагнути, але лише заради здоров’я. Усе це приємне само собою, але настільки, наскільки воно протидіє недузі, яка непомітно підкрадається. Тому мудра людина скоріше буде уникати хвороб, ніж звертатися до лікарів, радше буде приборкувати біль, аніж шукати втішення в людей. Тому краще обходитися без нікчемних насолод, ніж бути на поводі в них. Але якщо хтось все-таки вважає, що насолоди такого роду дають йому задоволення, то неодмінно повинен погодитися, що він лише тоді почуватиме себе найщасливішим, коли доведеться йому впродовж життя постійно відчувати голод, спрагу, сверблячку й заспокоювати їх їдою, питвом, чуханням та натиранням. Хто, однак, не бачить, що таке життя не тільки огидне, а й жалюгідне? Певна річ, ці насолоди найнікчемніші із усіх, оскільки найменш чисті. Вони ніколи не з’являються інакше, як у супроводі протилежних прикрощів. Так, з насолодою від їди пов’язаний голод, причому в нерівній мірі; чим настирливіше почуття голоду, тим воно довше триває: воно виникає раніше від насолоди і зникає лише одночасно з її припиненням. Так ось такі насолоди, як гадають утопійці, не слід дуже цінити, хіба що настільки, наскільки вони конче потрібні. Все ж утопійці радіють і цим насолодам, безмежно вдячні природі, яка, мов добра мати, з найніжнішою ласкою вабить своїх дітей навіть до того, що треба виконувати постійно з необхідності. Справді-бо, як гидко було б жити, якби як і інші хвороби, що рідше нам дошкуляють, так і нестерпне відчуття голоду та спраги довелося б нам заспокоювати прийманням отрут і гірких ліків.
Утопійці дбайливо бережуть красу, силу, моторність, як особливо цінні й приємні дари природи. Мало того, природа так уже влаштувала, що ті насолоди, яких ми зазнаємо за посередництвом слуху, зору та нюху, стали виключно властивістю і особливістю людини, бо жодне інше живе створіння не дивується предивній будові й красі всесвіту і не насолоджується приємними запахами (у тварин нюх служить лише для того, щоб розпізнати потрібну їжу), а також не відчуває різниці між гармонійними і негармонійними сполученнями звуків — все це, підкреслюю, утопійці розглядають як якусь приємну приправу до життя. У всьому цьому дотримуються такого правила: менша насолода не повинна стояти на заваді більшій, насолода не повинна породжувати будь-яке страждання, яке, за їхніми словами, є неминучим наслідком бридкої насолоди. Далі, вони вважають, що з погордою ставитися до краси, ослабляти силу, перетворювати свою проворність у лінощі, виснажувати тіло постами, шкодити здоров’ю, нехтувати різними принадами природи є ознакою вершини безумства, жорстокості щодо себе самого й неймовірної невдячності щодо природи. Це значить відрікатися від усіх її добродійств і відмовлятися від своїх зобов’язань перед нею. Це можна сяк-так зрозуміти, коли хтось робить таке, нехтуючи своїми вигодами заради невсипущої турботи про добро інших чи суспільства взагалі, сподіваючись одержати за свою пожертву більшу нагороду від бога. Інакше було б безглуздям мордувати себе самого без користі для кого-небудь задля примарної доброчинності або для того, щоб мати силу легше переносити нещастя, які, можливо, ніколи й не прийдуть. Такі їхні погляди на доброчесність і насолоду. Вони вірять, що коли релігія, послана з неба, не вселить людям чого-небудь святішого, то з допомогою людського розуму не можна знайти нічого правдивішого. Розглядати, чи їхні погляди правильні, чи ні, нам не дозволяє час та й немає потреби. Ми поставили перед собою завдання лише розповісти про звичаї утопійців, а не захищати їх. У всякому разі, яким би не був їхній державний устрій, я твердо переконаний: ніде немає кращого суспільства й щасливішої держави.
Тілом утопійці моторні й бадьорі; сили мають більше, ніж можна чекати від їхнього зросту, хоч він ніяк не малий. Незважаючи на те, що земля в них не скрізь урожайна й клімат недосить здоровий, вони захищають себе від шкідливих атмосферних впливів поміркованістю в їжі, а родючість грунту намагаються поліпшити кращим обробітком. Внаслідок цього у жодного народу немає більшого врожаю та приплоду худоби; тут люди довговічні, наражені на менше число хвороб. Можна там спостерігати, що не лише хлібороби старанно виконують свої звичні роботи, щоб своєю вмілою працею допомогти землі малородючій. Далі, там можна побачити, що люди вручну викорчовують ліс в одному місці, а насаджують в іншому. У цих випадках ідеться не лише про родючість грунту, а й про облегшення перевозки; щоб дрова були ближче до моря або до самих міст, бо перевозити хліб з віддалених місцевостей сухопутним шляхом набагато легше, ніж дрова. Утопійці — народ привітний, життєрадісний, здібний, охочий до дозвілля, а коли треба, досить звиклий до виснажливої праці. Зрештою, в інших відношеннях утопійці не заповзятливі. Зате в розумових заняттях невтомні.
Коли утопійці дізналися від нас про грецьке письменство й науку, то з дивовижною наполегливістю старались ознайомитись з ними в нашому викладі. Що ж до латинського письменства, то, як ми помітили, воно не дуже припало їм до вподоби. Так, ми почали з ними читати по-грецькому радше для того, щоб виконати їхнє бажання, ніж у надії, що з цього що-небудь вийде. Але досить нам було трохи продовжати заняття, як старанність утопійців переконала нас у тому, що наша праця не пішла намарно. Вони легко відтворювали букви, правильно вимовляли звуки, дуже швидко запам’ятовували слова, надзвичайно точно їх перекладали, так що ми були вкрай вражені їхніми успіхами. Щоправда, переважну більшість з них становили ті, хто не лише самохіть узявся за вивчення грецької мови, а й за наказом сенату. Були це люди зрілого віку, вибрані з-поміж найздібніших учених. Минуло несповна три роки, і вони чудово засвоїли мову: вільно читали твори кращих письменників, хіба що цьому на перешкоді ставало спотворення тексту. Вони легко оволоділи грецькою мовою, припускаю, тому, що вона до деякої міри споріднена з їхньою. Я підозрюю, що цей народ походить від греків, бо в їхній мові, зрештою, близькій до перської, зберігаються деякі сліди в назвах міст і службових осіб. Коли я вибирався у четверту подорож, то взяв з собою на корабель замість товару чималу паку книжок, оскільки твердо вирішив краще не вертатися ніколи, ніж надто скоро. Отож від мене вони одержали в подарунок багато творів Платона, ще більше — Арістотеля, а також книгу Теофраста про рослини, на жаль, пошкоджену в багатьох місцях. Річ у тім, що під час нашого плавання ця книга, якою ніхто не цікавився, потрапила до мавпи, а вона, пустуючи й граючись, повиривала там і сям декілька сторінок і подерла їх. Із авторів граматик у них є тільки Ласкаріс, бо Федора я не привіз із собою; із словників мають лише Гесіхія і Діоскоріда. Утопійцям дуже подобаються твори Плутарха, захоплюються вони дотепами й витонченим стилем Лукіана. З поетів у них є Арістофан, Гомер, Евріпід і Софокл, надрукований дрібним шрифтом Альда; з істориків — Фукідід і Геродот; є також Геродіан. Мало того, мій товариш Тріцій Апінат привіз із галузі медицини декілька невеликих творів Гіппократа і «Мале мистецтво» Галена. Ці книги вони дуже цінують. Хоч, порівняно з іншими народами, утопійці відчувають далеко меншу потребу в медицині, все ж вона ніде не знайшла більшої пошани саме тому, що знання медицини вони цінують урівень з найкращими й найкориснішими галузями філософії. Досліджуючи за допомогою філософії таємниці природи, вони вважають, що не лише зазнають від цього незвичайної насолоди, а й здобувають прихильність її творця й правителя. На їхній погляд, він, подібно до того, як це роблять інші майстри із своїми творами, відкрив перед людиною будову цього світу для оглядання і споглядання (одну лише людину він зробив здатною для такого подиву). Тим-то йому по душі більше допитливий і вдумливий спостерігач, шанувальник його творіння, ніж той, хто, мов нерозумна тварина, байдуже і по-дурному нехтує таким величним і гідним подиву видовищем.
Тому природні здібності утопійців, підсилені науками, напрочуд яскраво виявляються у винаходах, які можуть допомогти якимсь чином створенню життєвих вигод. Проте двома винаходами вони зобов’язані нам, а саме: друкарством та виробництвом паперу, але й у цьому відношенні вони мають неабиякі заслуги. Хоч ми й показали їм літери, надруковані Альдом в паперових книгах, і розповіли, з чого виготовляється папір та про можливість друкувати на ньому літери, однак не зуміли як слід це пояснити, бо ніхто з нас достоту не тямив ні в одному, ні в другому. Але вони самі вмить проникливо зметикували, що і як. Досі вони писали на шкірі, корі та папірусі, а тепер невідкладно спробували виготовляти папір і друкувати літери. Щоправда, спочатку це в них не дуже виходило, проте невдовзі після неодноразових спроб вони досягли помітних успіхів у книгодрукуванні й у виготовленні паперу, настільки вражаючих, що якби в утопійців були інші грецькі книги, то вони мали б удосталь їх копій. А тепер у них з грецької літератури немає більше від того, що я вже згадав, але ті твори, які в них є, вони зуміли розмножити за допомогою друку в багатьох тисячах копій.
Утопійці доброзичливо приймають кожного, хто приїжджає до них оглянути їхню країну, особливо того, хто відзначається винятковим талантом або ж знанням багатьох країн, здобутим у далеких подорожах. З цієї причини й наш приїзд був їм приємний. Вони з цікавістю слухають, що діється скрізь у світі. Зрештою, заради торгівлі не дуже часто до них причалюють кораблі. Бо що можна привозити їм, крім заліза? Адже золото й срібло кожний волів би радше вивезти з Утопії. Те, що треба вивозити від них, вони вважають за краще вивозити самі, ніж надавати це право іншим. Бо зацікавлені в тому, щоб докладніше пізнати навколишні народи, та й не втратити досвіду й навиків у мореплавстві.
Рабами утопійці не вважають ні військовополонених (крім тих, кого вони самі взяли в бою у полон), ні дітей рабів, ні, нарешті, тих, кого можна купити в інших народів як рабів. Але вони перетворюють на рабів тих, хто в них заплямується ганебним злочином, або тих, хто в чужоземних містах був засуджений до страти за вчинене ним тяжке злодіяння. Такого роду рабів у них найбільше, бо багатьох з них утопійці купують іноді за дешеву ціну, а частіше одержують безплатно. Усі раби постійно перебувають на роботі, до того ж закуті в кайдани. До рабів — своїх земляків, утопійці ставляться суворіше: вони, на їхню думку, є гіршими злочинцями і через те заслужили більшої кари, бо не змогли себе втримати від злочинності, хоч прекрасне виховання належно підготувало їх до чесного життя.
Інший рід рабів становлять працьовиті й бідні трудівники з іншої країни, що приїжджають в Утопію і доброхіть віддають себе в рабство. До них утопійці ставляться доброзичливо й поводяться з ними майже так само м’яко, як з громадянами, лише з тією різницею, що дають їм трохи більше роботи, до якої ті звикли. Коли хтось з них хоче виїхати, що трапляється рідко, того не затримують проти волі і не відпускають з порожніми руками.
Хворих, як я сказав, утопійці доглядають дуже дбайливо й докладають усіх зусиль, щоб вернути їм здоров’я за допомогою ліків або відповідної їжі. Мало того, хворих на невиліковні недуги вони втішають як можуть: сидять біля них, розмовляють з ними, подають усіляку допомогу. Зрештою, коли хвороба не лише невиліковна, а й спричиняє постійні страждання, тоді священики й службові особи переконують хворого, що оскільки він уже неспроможний впоратися з будь-якими життєвими обов’язками, став тягарем для себе й інших і, так би мовити, пережив свою смерть, то йому слід не затягувати далі свою біду і погубу, а погодитися відважно вмерти, тому що життя для нього стало суцільною мукою. Цей вчинок його буде розумним, бо він смертю перерве не втіхи, а муки, до того ж його вчинок буде благочестивим і святим через те, що він послухається порад священників, тобто тлумачів волі божої. Ті, кого вони переконають, позбавляють себе життя добровільно: або голодуванням, або їх присипляють. Якщо ж невиліковно хворий хоче жити далі, то утопійці доглядають його з такою ж відданістю. Вони переконані, що відійти з життя в такий спосіб — це почесна смерть. Якщо ж хтось накладе на себе руку без згоди священиків та сенату, то його ніде не ховають і не спалюють, а із зневагою кидають у якесь болото.
Жінки виходять заміж не раніше вісімнадцяти років, а чоловіки одружуються, коли їм виповниться двадцять два роки. Якщо випадково виявиться, що юнак або дівчина до шлюбу перебували в любовному зв’язку, його і її суворо карають; їм не дозволяють одружуватись, хіба що правитель своєю милістю пробачить їм вину. Батько і мати сім’ї, в будинку яких стався цей ганебний вчинок, наражаються на велику ганьбу, тому що вони недобросовісно виконали свій обов’язок нагляду за дітьми. За цей вчинок утопійці карають дуже суворо, тому що турбуються про майбутнє наступного покоління. Адже якщо не утримувати людей від безладного любовного співжиття, то подружня любов рідко може з’єднати їх настільки, щоб вони прожили дружно все своє життя і терпіли всі труднощі, які воно приносить.
Далі. При виборі подружньої пари утопійці суворо й точно дотримуються, як нам здавалося, безглуздого й смішного звичаю. Річ у тім, що літня шановна матрона показує там женихові наречену — хай це буде дівчина чи вдова — голою, і, навпаки, якийсь поважний чоловік ставить перед дівчиною голого жениха. Коли ми зганили цей звичай і висміяли його як щось безглузде, утопійці, навпаки, не могли надивуватися неймовірній глупоті інших народів. Якщо йдеться про купівлю мула, кажуть вони, де треба витратити невелику суму грошей, люди бувають дуже обережні. Хоч мул і так майже голий, вони відмовляються його купити, поки не знімуть з нього сідло і не стягнуть всієї збруї, щоб, мовляв, під цими покровами не було сховано якоїсь виразки. А при виборі дружини, який наперед має визначати щастя чи незгоди в їхньому сімейному житті, вони поводяться так безвідповідально, що всю жінку оцінюють лише по обличчю, яке не набагато більше за ширину долоні, в той час як решта тіла схована під одежею. Ось і одружується парубок, ризикуючи зробити своє життя нещасним, якщо потім помітить у дружини якусь разючу ваду. Адже не всі такі мудрі, щоб звернути увагу лише на вдачу. Зрештою, навіть мудреці не від того, щоб у їхніх жінок духовні прикмети поєднувалися з вродою. У всякому разі, під шатами може ховатися огидна потворність тіла, що здатна цілком відвернути серце чоловіка від жінки, коли вже не буде змоги її здихатись. Якби така бридота трапилася внаслідок якогось нещасливого випадку вже після одруження, то кожному треба коритися своїй долі, а взагалі закони не повинні допускати того, щоб хто-небудь до шлюбу потрапив у пастку. Подбати про це треба було тим більше, що утопійці — єдині із жителів тих країн, які задовольняються однією дружиною. Шлюб у них розривається дуже рідко й не інакше, як смертю; винятком буває перелюбство або нестерпна вдача. У цих двох випадках сенат дає ображеній особі право одружитися вдруге. Особа ж, винна в перелюбстві, приречена весь свій вік бути з тавром ганьби і в безшлюбності. Ні в якому разі не дозволяють покидати дружину проти її волі, якщо вона ні в чому не провинилась, а тільки через те, що спіткало її якесь каліцтво. Вони вважають недопустимою жорстокістю покидати когось тоді, коли він особливо потребує втішення, і не виявити твердої й належної вірності до старості, яка приносить хвороби і сама є хворобою. Зрештою, іноді трапляється, що коли вдачі подружньої пари недосить схожі між собою й обидві сторони знаходять собі тих, з ким сподіваються жити щасливіше, то, розлучившись за обопільною згодою, вони беруть новий шлюб. Але це можливе лише за згодою сенату, який не допускає розлучень, поки його члени разом із своїми жінками не розглянуть справу якнайдокладніше. Та й у цьому випадку справа не з легких, бо утопійці знають, що легка надія на новий шлюб ніяк не сприяє зміцненню подружньої любові.
Порушників шлюбних узів карають тяжким рабством. Якщо обидві винні особи були одружені, то скривджені при бажанні можуть покинути перелюбників і взяти шлюб між собою або з ким захочуть. Але якщо хтось із скривджених і надалі любить свою половину, незважаючи на її недостойну поведінку, то закон не розриває шлюбу при наявності в скривдженого бажання супроводити засудженого на тяжкі роботи. Трапляється інколи, що розкаяння одного й щира відданість другого, викликавши співчуття правителя, повертають винуватцю волю. Але за повторний злочин карають уже смертю.