Признаюсь тобі, друже Петре, ось у чому: наявність готового матеріалу настільки полегшила мою працю, що мені майже нічого не залишилось зробити. У противному разі, як обдумування матеріалу, так і розпланування його вимагали б чимало часу та наполегливості навіть від людини неабиякого обдаровання й непересічної вченості. А якби ще від мене вимагали писати не тільки правдиво, а й красномовно, то, щоб виконати таку вимогу, не вистачило б мені ні часу, ні наполегливості. Тепер, коли відпали ці труднощі, через які довелося б пролити стільки поту, мені залишилось одне — всього-на-всього записати почуте, а це було вже завданням неважким. Проте для виконання цього «неважкого завдання» інші мої заняття залишили мені обмаль часу. Бо безнастанно я зайнятий судовими справами, причому одні з них веду сам, другі слухаю, треті долагоджую як посередник, четверті вирішую як суддя; одного доводиться відвідувати в службових справах, іншого — в приватних. І ось, присвятивши цим заняттям мало не весь день, решту його я віддаю своїм рідним, а собі, тобто літературі, не залишаю нічого.
Повернувшись додому, треба, звичайно, порозмовляти з дружиною, побалакати з дітьми, поговорити із слугами. Усе це я вважаю за свій обов’язок, який треба виконати, якщо не хочеш бути у своєму домі чужою людиною. Та й взагалі слід старатися бути якнайприємнішим для тих, кого або природа призначила тобі в супутники життя, або випадок так велів, або ж ти сам собі вибрав. Важливо тільки не псувати рідних надмірною ласкавістю чи поблажливістю робити із слуг панів.
Серед таких ось занять непомітно минають дні, місяці, роки. Коли ж тут писати? До речі, я ще нічого не сказав ні про сон, ні про їду, яка в багатьох людей забирає не менше часу, ніж сон, що поглинає ледь не половину життя. Своїм набутком я роблю тільки той час, який викрадаю у сну і їди. Його, звичайно, малувато, все ж маю його дрібку і завдяки цьому хоч і поволі, але нарешті закінчив «Утопію». Посилаю тобі, дорогий Петре, щоб ти її прочитав і нагадав про окремі факти, якщо вони випали з моєї уваги. Щоправда, я своїй пам’яті досить довіряю, але не настільки, щоб думати, що я не міг нічого призабути. Річ у тім, що Іоанн Клемент, мій вихованець, дуже мене збентежив. Він, як тобі відомо, був разом з нами (я радо дозволяю йому бути присутнім при будь-якій розмові, що може дати йому якусь користь, бо чекаю рясних плодів від того пагінця, який почав зеленіти завдяки заняттям грецькою і латинською мовами). Наскільки я пригадую, Гітлодей розповідав, що Амауротський міст на річці Анідр завдовжки п’ятсот футів, а мій Іоанн твердить, що треба двісті футів відняти: ширина річки, за його словами, не перевищує трьохсот футів. Пригадай собі, будь ласка, як воно було насправді. Якщо ти такої самої думки, як Іоанн, то я погоджусь і визнаю свою помилку. Якщо ти не пригадуєш, то залишу, як написав, бо мені здається, що я добре запам’ятав. Взагалі буду старатися із усієї сили, аби в моїй книжечці не було неправди; в сумнівних випадках я скоріше скажу неправду ненароком, ніж збрешу навмисне, бо волію бути чесною людиною, ніж хитромудрою.
Зрештою, цьому легко можна буде зарадити, якщо ти дізнаєшся від самого Рафаїла особисто або листовно, а це слід тобі зробити ще через іншу заковику, яка виникла, не знаю лише з чиєї вини: з моєї (це скоріше всього), чи твоєї, чи самого Рафаїла. Річ у тім, що ні нам не впало на думку запитати, ні він сам не здогадався сказати, в якій частині Нового Світу розміщена Утопія. Я ладен був би, звичайно, цей недогляд виправити, пожертвувавши немало грошей із власних заощаджень. Бо, з одного боку, мені соромно самому не знати, в якому морі лежить цей острів, про який я стільки розповідаю, а з другого боку, незручно перед іншими людьми, особливо перед одним благочестивим чоловіком, теологом за фахом, який запалився неймовірним прагненням відвідати Утопію не з марної забаганки чи з цікавості побачити щось нове, а щоб підтримувати і зміцнювати нашу релігію, яка там щасливо пустила коріння. Аби зробити це в офіційний спосіб, він вирішив попередньо клопотатися, щоб папа римський послав його туди й призначив єпископом для утопійців; його ніскільки не бентежить та дражлива обставина, що сану цього він домагається випрошуванням. Він вважав таке домагання виправданим, оскільки воно не походить ні з честолюбства, ні з користолюбства, а з побожності.
Тому-то прошу тебе, мій Петре, звернутися до Гітлодея або особисто, якщо тобі це зручно, або ж листовно, якщо він далеко від тебе, і домогтися того, щоб у цьому моєму творі не було ні крихітки неправди, а все відповідало достовірності. Останнім часом я схиляюсь до думки, чи не краще було б показати цю книжечку йому самому. Адже ніхто інший не зумів би так добре, як він, виправити помилки, якщо вони там є, а він не зможе цього зробити інакше, як не прочитавши все, що я написав. Ти ж матимеш нагоду відчути — подобається йому мій твір, чи він нерадо сприймає його. Адже якщо він сам вирішив описати свої пригоди, то, очевидно, не бажав би, щоб я це зробив за нього. У всякому разі, я не хотів би виданням твору про державу утопійців випередити Гітлодея й перехопити в нього красу і привабливість новизни.
Зрештою, правду кажучи, я досі не вирішив остаточно, чи взагалі видавати мені книжку. Бо в людей смаки такі різні, вдачі такі примхливі, душі такі невдячні, погляди такі недоречні, що, бачиться, далеко щасливіше живуть ті, хто у веселому і приємному настрої догоджає собі у всьому, ніж ті, хто сушить собі голову, як би то видати щось таке, що принесло б користь чи насолоду розбещеним або й невдячним. Переважна більшість людей не знає літератури, а багато нехтують нею. Невіглас відкидає все те, що йому незрозуміле, а напівграмотний відкидає як буденне те, що не рясніє старовинними словами; декому подобається лише давнина, більшості — тільки сучасне. Один настільки похмурий, що не визнає жартів, інший настільки позбавлений почуття гумору, що не терпить дотепів; тугодум боїться будь-якої насмішки, як той, кого покусала скажена собака; дехто до того непостійний, що, сидячи, хвалить одне, а стоячи — інше. Є такі, які сидять у шинках і, попиваючи вино, висловлюються про таланти письменників та з поважним виглядом гудять усе, що завгодно, смикаючи письменників за їхні твори, немов за волосся, а самі тим часом перебувають, як мовиться у приказці, «поза обстрілом». Ці розумники так чисто поголені з усіх боків, що в них немає жодної волосинки, за яку можна було б ухопитись. Далі, є люди настільки невдячні, що навіть тоді, коли їм якийсь твір дасть насолоду, вони все одно не відчувають любові до автора; вони схожі на тих невихованих гостей, які, запрошені на розкішний бенкет, ідуть нарешті додому, не подякувавши господарю. Добре було б, якби ти влаштував своїм коштом бенкет для людей, що мають тонкий смак, різні уподобання і до того ж відзначаються пам’ятливістю і вдячністю.
А все ж таки, мій Петре, поговори з Гітлодеєм про те, що я тобі казав. Адже потім можна буде ще раз справу обміркувати. Зрештою, за розум я взявся лише тоді, коли закінчив писати твір. Що ж до видання твору, то я в майбутньому, якщо Гітлодей цього забажає, піду за порадою друзів і передусім твоєю.
Будь же здоровий, мій дорогий Петре Егідію, разом з твоєю прекрасною дружиною. Люби мене, як завжди, бо я тебе люблю навіть більше, ніж раніше.
Не так давно найнепереможніший король Англії Генріх, восьмий з черги під цим іменем, щедро наділений всіма рисами визначного володаря, мав неабиякого значення спірні справи з найяснішим державцем Кастілії Карлом. Так ось, щоб вести переговори і владнати непорозуміння, наш король відправив мене послом у Фландрію як супутника і порадника незрівнянного мужа Кутберта Тунсталла, якого нещодавно король, на превелику радість усіх, призначив начальником архіву. Я не буду ніскільки його хвалити — не з побоювання, щоб мене, як його відданого друга, не запідозрили у надто прихильному свідченні його заслуг, а тому, що його чесноти і вченість ціную вище, ніж я міг би передати їх словами. Вони до такої міри відомі й знамениті, що розводитися про них нема потреби, хіба що, славлячи його особу, я опинився б у становищі людини, якій, як-то кажуть, забаглося лампою освітити сонце.
У Бругге, відповідно до домовленості, нас зустріли ті, кому державець доручив вести справу,— всі люди визначні. Серед них головною особою був бургомістр Бругге, чоловік вельмишановний, а вустами і душею посольства — Георгій Темсіцій, настоятель собору в Касселі, красномовний не лише від ученості, а й від природи. До того ж він був чудовий правознавець і неабиякий мастак вести переговори завдяки своєму таланту й великому досвіду.
Коли ми, збиравшись не один раз, у дечому не дійшли певної згоди, вони, попрощавшись з нами, поїхали на кілька днів у Брюссель, щоб дізнатись про думку їхнього державця. А я тим часом, скориставшись нагодою, поїхав у Антверпен. Під час мого перебування в цьому місті відвідували мене різні люди, але наймилішим із усіх був Петро Егідій, уродженець Антверпена, чоловік надзвичайно приємний, славнозвісний серед своїх співгромадян великою чесністю й поважністю, достойний якнайвищої пошани. Не знати, чому більше при його молодому віці слід було дивуватись — його вченості чи гарному характеру (він-бо вельми порядний і високоосвічений). До того ж він ставився до всіх з відкритим серцем, а в стосунках з друзями виявляв таку прихильність, безпосередність, вірність і щире почуття, що годі, мабуть, знайти кого-небудь, хто міг би зрівнятися з ним щодо прикмет досконалого друга. Властива йому рідкісна скромність, навіть без дрібки вдаваності, ні в кого не мала стільки простодушності, поєднаної з розсудливістю, як у нього. Далі, в розмові він був такий милий, так незлобливо жартівливий, що своєю невимушеною привітністю і приємними балачками полегшував мені в значній мірі тугу за батьківщиною, рідною домівкою, дружиною й дітьми, побачити яких охопило мене тривожне прагнення, бо вже минуло більше чотирьох місяців, як я їх не бачив.
Одного разу я був на богослужінні в храмі діви Марії, прекрасній будівлі, куди ходить сила-силенна віруючих. Коли закінчилася відправа і я мав вернутися в заїзд, то випадково побачив, як Егідій розмовляв з якимсь підстаркуватим чужоземцем, із засмаглим обличчям, довгою бородою та з дорожнім плащем, що недбало звисав з його плеч. Обличчям і одягом він скидався на моряка. Помітивши мене, Петро підходить до мене і вітається. Я хотів відповісти йому, але він відводить мене трохи вбік і каже: «Бачиш цього чоловіка? — і показує на того, з яким він щойно на моїх очах розмовляв.— Я,— каже він,— намірявся прямо звідси повести його до тебе».— «Я був би дуже радий,— відповідаю я й додаю: — Не так йому, як тобі».— «І зовсім ні,— заперечує Егідій,— коли б ти знав цього чоловіка, то зрадів би саме йому. Річ у тім, що з усіх людей на світі ніхто не міг би розповісти тобі стільки історій про невідомі країни та їхніх жителів, скільки знає він, а мені відомо, як жадібно ти слухаєш такі новини».— «Виходить,— кажу,— я правильно здогадався, бо зразу, з першого погляду, визначив, що цей чоловік — мореплавець».— «Усе-таки,— не погоджується Петро,— ти дуже помилився, бо він, щоправда, плавав по морях, але не як Палінур, а скоріше як Улісс, точніше — як Платон. Адже цей Рафаїл (таке його ім’я, а прізвище Гітлодей) чудово знає латинську мову та й грецькою володіє досконало. Причому, грецьку він засвоїв навіть грунтовніше, ніж латинську, бо цілком присвятив себе філософії, а в цій галузі людського знання, як він дізнався, латинською мовою немає нічого гідного уваги, крім деяких творів Сенеки та Ціцерона. Віддавши братам отчий маєток, яким він володів у себе на батьківщині (сам Рафаїл — португалець), і бажаючи побачити світ, він приєднався до Амеріго Веспуччі й був його нерозлучним супутником у трьох подорожах із тих славних чотирьох, про які повсюдно сьогодні читають, але з останньої подорожі назад не повернувся. Річ у тім, що Рафаїл наполегливо догоджав Амеріго і навіть домігся від нього бути в числі тих двадцяти чотирьох чоловік, яких залишили у фортеці наприкінці останнього мореплавання. Отже, його залишили згідно з його власним бажанням, бо до душі йому більше були мандри, ніж турбота про розкішний гробовець у рідному місті. Адже з його вуст постійно злітали такі вислови: „Хто не має урни, того прах у небі спочинок знайде“, або: „Дорога до Всевишнього звідусіль однакова“. Якби не милосердя боже, то він дорого заплатив би за такий спосіб мислення.
Розлучившись з Веспуччі, Рафаїл з п’ятьма товаришами з фортечного гарнізону об’їхав багато країн і наостанок якимсь дивом опинився на Тапробані, звідки прибув у Калікут, де застав, немов на замовлення, кораблі португальців, і зрештою, над усяке сподівання, повернувся на батьківщину».
Коли Петро розповів це, я подякував йому за таку увагу до мене і за бажання посприяти мені насолоджуватися розмовою з цим чоловіком у надії, що його розповідь буде мені приємною. Тепер я звернувся до Рафаїла. Після обміну привітаннями і висловами загальноприйнятої ввічливості, які звичайно кажуть при першій зустрічі незнайомі люди, ми всі пішли до мене додому. Там у саду сіли собі на лавку, вкриту зеленим сукном, і почали розмову.
Рафаїл, отже, розповів нам, як після від’їзду Веспуччі він сам і його товариші з фортеці почали поступово ласкавою поведінкою приваблювати до себе тубільців і спілкуватися з ними не тільки у повній безпеці, а й в найкращій дружбі. Згодом здобули вони приязнь та прихильність їхнього володаря (ім’я його й назву країни Рафаїл не запам’ятав). Завдяки його щедрості він сам і п’ятеро його товаришів одержали вдосталь харчів і грошей на дорогу, а також найнадійнішого провідника (бо по воді доводилось просуватися на плотах, а суходолом — на возі), щоб провів їх до інших володарів, куди вони прямували з якнайкращими рекомендаціями. Після багатоденної подорожі вони відвідали малі та великі міста в пристойно впорядкованих державах з великим населенням. А поблизу лінії екватора, обабіч нього на всьому просторі, охопленому бігом сонця, побачили безлюдні пустелі, висушені безупинною спекотою. Скрізь бруд, похмура природа, все суворе й необроблене, всюди водяться хижі звірі та змії, живуть люди, не менш дикі, ніж звірі, і не менш небезпечні. Зрештою, що далі вони їхали від екватора, то поволі все ставало кращим: і небо лагідніше, і земля милує око зеленню, і норов у тварин ласкавіший. Насамкінець з’явилися народи, великі та малі міста, де велася жвава сухопутна і морська торгівля — внутрішня, з найближчими сусідами, а також зовнішня — з найвіддаленішими племенами.
Рафаїлу пощастило відвідати багато країн, змірявши їх уздовж і впоперек завдяки тому, що не тільки його, а й його товаришів радо брали на будь-який корабель, що вирушав у дорогу. Він розповідав, що кораблі, які вони побачили в перших країнах, мали плаский кіль, на щоглах були напнуті вітрила з позшиваних шматків папірусу або з лози, а в інших місцях — із шкіри. Далі вони надибували кораблі з загостреними днищами та з вітрилами з конопляного полотна, нарешті з’явилися кораблі, цілком схожі на наші. Їхні моряки були добре обізнані з морем і розбирались у погоді. За словами Рафаїла, вони щиро йому дякували, бо він навчив їх користуватися магнітною стрілкою, про існування якої вони досі не знали і через те, зрозуміла річ, з острахом пускалися в море, не зважуючись плавати в іншу пору року, а тільки влітку. Тепер, покладаючись на цей інструмент, моряки не бояться зимових буревіїв. Як наслідок — вони стали більш безтурботними, аніж убезпеченими від лиха. Тим-то слід побоюватися, що винахід, який мав дати їм користь, може через нерозважливість стати причиною великих бід.
Розповідати докладно про все, що і в якій країні він бачив, було б надто довго, та й не входить воно в мету цього твору; можливо, ми поговоримо про це іншим разом. Особливо ж доцільно буде звернути головну увагу на розумні й корисні установи, помічені цим мандрівником у народів, які досягли певного рівня культури. Про все це ми жадібно розпитували його, і він дуже радо відповідав на наші запитання. Поки що ми утрималися від розпитувань про різні чудовиська, бо вони перестали бути чимсь незвичайним. Усіляких Скілл, хижих Келен, людожерних Лестригонів та подібних їм жахливих страховиськ можна знайти ледь не скрізь, а ось громадян з розумними і здоровими поглядами на життя ти не всюди знайдеш.
Зрештою, відмітивши у цих нових народів чимало хибних законів, Рафаїл разом з тим перелічив багато таких, що могли б послужити прикладом для виправлення помилок, яких припустилися наші міста, народи, племена й королівства.
Тепер я маю намір переповісти те, що він розповідав про звичаї й установи утопійців. Попередньо, однак, перекажу розмову, яка послужила неначе переходом до згадки про цю державу.
Так ось, Рафаїл дуже влучно перелічив спершу хиби в державному устрої нашому і тих народів (а їх назбиралося чимало тут і там), далі він підкреслив розумні установи, наявні як у нас, так і в них, причому він характеризував звичаї й здобутки кожного народу так проникливо, що складалось враження, немовби він прожив увесь вік у тих краях, де зупинявся лише ненадовго.
Тому Петро, який з подивом слухав його, сказав: «Далебі, мене дивує, дорогий Рафаїле, чому ти не запропонуєш свої послуги якомусь королю. Я впевнений, що ти припав би до вподоби будь-якому з них, бо своєю вченістю і знанням людей та країн міг би не лише їх розважати, а й повчати добрими прикладами й допомагати мудрими порадами, водночас ти чудово влаштував би свої власні справи та й подбав би про своїх рідних».
«Що стосується моїх рідних,— відповів він,— то я про них не журюсь, бо, думається мені, я чесно виконав свої зобов’язання щодо них. Інші тільки на схилі віку або в час хвороби відписують їм своє майно, причому навіть неохоче це роблять, і тільки тому, що не можуть більше його доглядати, а я розподілив усе, що мав, поміж рідних і друзів, будучи не лише сповна здоровим і міцним, а й молодим. Гадаю, що вони повинні бути задоволені моєю добротою й не вимагатимуть від мене ще чого-небудь, приміром, щоб я заради них поступив на службу до королів».