— А ти не привид? — запитав він слабким голосом. — Якийсь ти дивний і незвичайний.
— Хіба я вдягнений у біле простирадло? Здається, й ланцюгами не дзенькаю? Хіба я схожий на упиря? — питала примара зневажливо. — Невже я такий страшний? Гаразд, не відповідай. Річ у тому, що привидів і примар узагалі не існує, тому я не можу бути одним із них. Наразі мене також усе дивує.
Шерсть Ведмедя настовбурчилася, а Собака ніби щось пригадував, збентежено хитав головою.
— І чого це тебе так усе дивує? — питав Лука, намагаючись бути впевненим. — Я ж бо не просвічуюся. — Прозорий Рашид Халіфа підійшов ближче до Луки, і той ледь не кинувся від нього навтьоки.
— Я не за тобою сюди прийшов, — сказав він. — Дивно, що ти в доброму гуморі й здоров’ї. А також, між іншим, твій Собака й Ведмідь. Усе це дуже дивно. Прикордоння так легко не перетинають.
— Що ти маєш на увазі? — допитувався Лука. — Яке Прикордоння? За ким ти прийшов?
Коли він поставив останнє запитання, то відповідь на попереднє він уже знав, тож воно відпало само по собі.
— Ага, — сказав він, — тоді це мій тато?…
— Ще не зараз, — промовив прозорий Рашид, — але я терпляча людина.
— Ідіть собі геть, — промовив Лука, — чого вам тут ходити, пане… А як вас звати?
Прозорий Рашид усміхнувся ніби по-дружньому, але не цілком по-дружньому:
— Я, — почав він пояснювати люб’язним голосом, який не до кінця був люб’язний, — я татова сме…
— Не кажіть того слова! — закричав Лука.
— З твого дозволу, хотів би пояснити, — наполягала примара, — що сме…
— На кажіть того! — заволав Лука.
— …кожної людини інша, — промовила примара. — Двох однакових не буває. Кожна жива істота неповторна, не така, як усі інші; її життя має свій унікальний, особистий початок, особисту, унікальну середину, а значить, як звідси випливає, кожен має свою унікальну, особисту сме…
— Ні! — аж зойкнув Лука.
— …а я татова, чи дуже скоро буду татовою, а тоді ти вже не зможеш крізь мене бачити, бо тоді я буду суцільним, а тата, вже даруй мені, більше не буде взагалі.
— Ніхто не забере мого тата. Ніхто! — вигукнув Лука. — Навіть ви, пане…, хай би як вас там називали, ідіть собі геть разом зі своїми страхітливими казками.
— Ніхто, — промовив прозорий Рашид. — Так, мене можна так називати. Ось хто я є. Отже, Ніхто й забере твого тата, саме так, а я — той ніхто, про якого й мовиться. Я твій — як би то сказати? — Ніхтотато.
— Дурниця, — промовив Лука.
— Ні, ні, — поправив його прозорий Рашид, — боюся, що Дурниця тут ні до чого. От побачиш, я не якась там тобі Дурниця.