— А ти бачив, як він пише? — запитала вона. — Чи допоможуть йому ті їжаки й водопровідники у письмі? Чи його «пісьпси» «випіси» замінять школу? І треба ж такі назви придумати! Їх би використовувати в туалеті.
Рашид примирливо усміхався.
— Це назви ігрових приста-вок, — почав він, але Сорая різко повернулася, і помахуючи рукою високо над головою, пішла геть.
— Навіть не починай зі мною про таке говорити, — сказала вона через плече якнайгучніше. — Я на таке не приста-ю.
У тому, що Рашид Халіфа був безпорадним у Муу, не було нічого дивного. Впродовж більшої частини життя він працював своїм уславленим язиком, а от його руки, відверто кажучи, нудьгували. Вони були незграбними, неоковирними, у нього буквально все падало з рук. Як то кажуть, руки росли у нього не з того місця. Впродовж шістдесяти двох років вони зламали безкінечне число речей, ще більше розбили, а з іншими речами, які не падали, не ламалися і не розбивалися, вони просто невправно поводилися, а ще бруднили геть усе ним написане. Тому їх не можна було назвати вмілими. Якщо Рашид намагався забити цвяха в стіну, то на шляху молотка завжди з’являвся палець, і він по-дитячому кривився від болю. Щоразу, коли він пропонував свою допомогу Сораї, вона просила його (дещо неввічливо) бути настільки добрим і не простягати своїх рук.
Однак, з другого боку, Лука міг пригадати, що часом татові руки буквально оживали.
І це чистісінька правда. Лука мав лишень кілька років, коли в татових руках з’явилося життя й навіть власний розум. Вони мали свої назви: Ніхто (права рука) і Дурниця (ліва), і вони були дуже слухняними й робили все, що хотів Рашид, приміром, він міг ними махати в повітрі, якщо хотів на чомусь наполягти (він любив побалакати) або якщо ніс їжу до рота (він також любив попоїсти). Вони навіть хотіли помити частину Рашида, яку він називав ге-е-пе-а, що було дуже люб’язно з їхнього боку. Проте Лука швидко здогадався, що вони мають власну лоскітливу натуру, особливо коли він був десь поруч. Інколи, коли права рука починала скоботати Луку і він просив:
— Ой, не треба скоботати!
Тато казав:
— А хто скобоче? Ніхто. Я не скобочу.
А коли починала скоботати й ліва рука, а Лука, регочучи, наполягав на своєму:
— Ні, це ти скобочеш, — тато відповідав:
— Та що ти кажеш? Дурниці. Я не скобочу. Останнім часом Рашидові руки почали заспокоюватися, здається, ставали повільними. По суті, весь Рашид потрохи сповільнювався. Він ходив повільніше, ніж раніше (хоч швидко він ніколи не ходив), їв повільніше (але не надто повільніше, ніж раніше) і, що було найтривожнішим, говорив повільніше (а він завжди говорив дуже, дуже швидко). Він повільніше всміхався, й інколи Лука чітко бачив у своїй уяві, як татові думки сповільняються остаточно. Навіть його оповіді ставали повільнішими, а це було неприпустимим для його професії.
«Якщо все йтиме такими темпами, — казав собі тривожно Лука, — то незадовго він зупиниться цілком і повністю». Його дуже лякав образ тата, що зупинився — застряг на середині речення, на середині жесту, на середині кроку, себто, коли він геть чисто задеревів; але, на превеликий жаль, якщо тільки якимсь чином не повернути Рашидові колишню швидкість, то все так і станеться. Тому Лука почав міркувати над татовим пришвидшенням; як би то натиснути на педаль, щоб відновити його згаслу енергію? Але чудової зоряної ночі, напередодні розв’язання цього завдання, сталася біда.
Через один місяць і один день після появи ведмедя Собаки й собаки Ведмедя небо над містом Кагні, річкою Силсила й морем позаду них сповнилося мерехтливими зорями й стало настільки чудовим, що навіть риби-вугрі підіймалися у товщі води на поверхню і, дивлячись на нього, всміхалися проти своєї волі (якщо ви коли-небудь бачили усміхнену рибу-вугор, то знаєте, що це видовище не з найкращих). На Надхмарному нічному небі, ніби за помахом чарівної палички, раптом засяяла смуга галактики й нагадала людям, якою вона було ще до забруднення повітря, після чого вона стала невидимою. У місті через смог дуже рідко можна було побачити Чумацький Шлях, тож тепер від сусіда до сусіда ішла звістка про рідкісне явище на небі. Вся околиця повиходила з будинків і стояла з роззявленими ротами, ніби просячи, аби її хтось полоскотав, і Лука якусь мить навіть розмірковував над тим, чи не стати йому головним лоскотарем, а тоді вигадав собі якусь іншу витівку.
Здавалося, зорі танцювали, ніби жінки на весіллі, кружляли в найкращому одязі з осяйними білими, зеленими і червоними діамантами, смарагдами й рубінами, ніби блискучі жінки танцювали в небі й мерехтіли краплинками жагучих самоцвітів. Танець зірок поліпшив настрій людям, які виходили на вулиці з бубнами й барабанами і веселилися як у велике свято. Собака й Ведмідь також веселилися, стрибали й завивали, а Гарун, Лука й Сорая та їхня сусідка пані Оніта — всі танцювали. Рашид не танцював. Він сидів на ґанку і дивився на зорі, і ніхто, навіть Лука, не міг звести його на ноги.
— Щось мені тяжко, — казав він. — Ноги немов налиті оливом, руки — ватяні. Видно, зросла сила земного тяжіння, бо мене щось до землі дуже хилить.
Сорая назвала його ледащом, та й Лука дав спокій татові, який сидячи їв банани, куплені у торговця, що проходив мимо. Лука гасав під зоряним святом.
До пізньої ночі тривала вистава небес, і весь час здавалося, що це призвістка чогось доброго, якогось несподіваного приходу хороших часів. Однак невдовзі Лука збагнув усю помилковість враження. Це могло бути хіба що своєрідним прощанням, останнім салютом. Річ у тому, що Рашид Халіфа, леґендарний казкар з міста Кагні, заснувши тієї ночі з усмішкою на устах, з бананом у руці та із посмикуванням брови, так і не прокинувся наступного ранку. Натомість спав далі, тихо похропуючи з солодкою усмішкою на вустах. Він проспав увесь ранок, день і знову ніч, а тоді знову ранок за ранком, день за днем, ніч за ніччю.
Ніхто не міг його розбудити.
Спочатку Сорая думала, що він перевтомився, тому всіх зацитькувала, просила не тривожити його. Незабаром розхвилювалася й уже сама намагалася його розбудити. Спочатку говорила тихо, промовляла ніжні слова. Потім гладила йому чоло, цілувала щоку й співала пісеньку. Нарешті вже нетерпляче лоскотала підошви ніг, шалено трясла за плечі і, як останній засіб, щосили кричала у вухо. Він задоволено мугикав (губи його розпливалися у ще ширшій усмішці), але не прокидався.
І Сорая, затуливши обличчя руками, опустилася на підлогу біля чоловікового ліжка.