Ой, тої зими йшов такий лапатий-лапатий та густий сніг, і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки і до комори, і до свининця, і до клуні...
Як вискочимо ми було із сіней на стежку снігову, — а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були, — та й бігаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами, — аж мало не по вуха нам, — так багато нападало снігу.
Біжимо, біжимо, а тоді — беркиць! — і пірнаємо у сніг з головами.
Весело!
І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:
— То добре, як снігу багато! То — на врожай!
Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, і прив'язували до правого чобота дерев'яну колодочку і гасали по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.
А як парубчаки було нас, дітей, на крутилці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!
А ви знаєте, що таке крутилка?
Крутилка — дуже цікава штука... Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок надівають колесо з воза, до колеса прив'язують довжелезного дрюка з прип'ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, — прив'язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас, малих, на санчата, як почнуть крутити, та розкрутять було так, що годі на санках усидіти, — і ми грудками було вилітаємо з санок і по льоду летимо — та в сніг!
Снігова зима — велика була для дітей радість...
Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько працював у поміщика.
От одного разу перед різдвяними святами батько прийшов додому та й каже:
— Пан наказав у суботу привезти дітей до його на ялинку!
Мати занепокоїлася:
— Отакого ще панові заманулося?! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!
Батько, поміркувавши, відповів:
— Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!
Мати своєї:
— До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть? Поморозимо дітей!
— Та якось довеземо! На санки напнемо халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!
Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали: