— Хворієте?
— Ні. Принаймні якщо і хворію, то не знаю про це. Або — так! Хворію. Ми всі нині дрімучі та хронічно хворі.
— Якщо хронічно, то нащо вам заповіт саме зараз?
— Такі часи. Маю оперативно й адекватно реагувати.
— Не розумію. — Він не розуміє. Забуває про двадцять хвилин: стікають-щезають.
Зітхаю, беруся пояснювати:
— Раптом завтра в під’їзді чи просто на вулиці мене приріже покидьок, яких зараз раніше строку повипускали?
— То запишіться на курси самооборони.
— Не допоможе.
— Чому?
— Бо покидьок із ножем — тільки один із варіантів. А якщо п’яний суддя переїде мене своїм позашляховиком? Чи натовп проплачених мітингувальників затопче на смерть, коли поспішатиму на роботу і спробую легковажно продертися крізь юрбу. Чи сусід надумає погратися з гранатою, яку стирив у АТО, смикне не за те, за що треба смикати, сам виживе, а стіна завалиться і під собою поховає мене. Чи сусідка втомиться від злиднів, відкриє газ, щоби вчадіти, та замість неї вчадію я. Чи провалюся під землю разом із тротуаром, бо каналізація ж стара, весь час прориви. Чи загину під час стрілянини на вулиці, бо випадково потраплю на лінію вогню.
Я могла б до ночі перераховувати нотаріусу ймовірні фатальні пригоди буденного життя, та лише дивлюся на нього з прикрістю:
— Новин не дивитеся?
— А ви, судячи з усього, дивитеся їх забагато!
— Такі часи! — повторюю бовдурові. — Рік дві тисячі сімнадцятий! Війна. Усюди війна. То допоможете?
Герман усміхається нахабно, глузливо.
— Здається, ви більше переймаєтеся не своєю наглою смертю, а тим, що ваші багатства потраплять не в ті руки.
— А знаєте чому?
— Просвітіть!
— Бо — прикиньте! — всі свої матеріальні цінності я чесно заробила! Сама!
Нотаріуса не вражає моє признання, хоча я вважаю це наріжним каменем і головним аргументом для самоповаги.
— І багато встигли за тридцять один рік? — питає демонстративно-байдужо.