— Махновці взяли! — верескнула дружина урядовцева в пальті, закашлявшись з важкої вогкості повітря. Її змучили безсонні ночі, на обличчя лягли темні зморшки, очі знесиліли від чекання.
Ксану посадовили на дзиґлику коло каганця, і вона сиділа, схиливши голову. Її коса, звільнившись від пришпильок, тихо зсунулась і звисла поруч.
На хвилю всі змовкли. Постріли рідшали, вщухали. Гімназист 5-ї класи Колька, використавши тишу, заявив про своє невдоволення.
— От бачиш, мамо, їх і не вбило. А мене не пустила.
— Мовчи! — гукнула на нього мати. — Ти варвар! Ти мучиш мене!
— Дядьку Андрію, — казав Колька далі, на неї не зважаючи, — знаєте, скільки раз стрельнули? Я підрахував з нудьги. Сто тридцять вісім! Грубо, правда?
Мати схопила його просто за обличчя й шарпонула]
— Ти ізверг! Ти душу мені виймаєш!
Колька, пригладжуючи волосся, тихо скаржився дядькові:
— Марта боїться, а на мені зриває. Треба терпіти.
Бій кінчився. Каганець жалібно миготів.
— Ходімо, ходімо нагору, — полохливо казала Марта Данилівна, господиня, — погано як вони знайдуть нас тут...
Колька повагом пішов попереду. Андрій Петрович з господарем узяли на руки Ксану — вона заснула.
Каганця поставили в кімнаті за шафою, щоб не видно було світла крізь віконниці. А не спав ніхто. Говорили пошепки, ступали навшпиньках. Господиня Марта Данилівна нервово посміхалася й улесливо питала Андрія Петровича, себе заспокоюючи:
— Та хіба ми буржуї? Вони теж розуміють, де буржуй. Гриша двадцять років служить...
Часом вона обурювалась на дружину:
— Чого ти мовчиш і ходиш? Ти душу мені виймаєш! Господи, що ти за людина!
Колька вартував біля вікна, дивлячись крізь щілину, і вряди-годи урочисто промовляв:
— П’ятеро... з рушницями... Звернули за ріг...
Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов’язок: всі до нього прислухалися, й мама не гдирала його по-дурному.
Раптом він гукнув:
— Троє! До нас! Уже на сходах!