Торкнула струни…
(Сонячні кларнети»)
Явилася ясна неуявленно…
— Гм, кажете, поет. Але ж поетом ще треба стати…
— Я стежила за вами, пане Павле, всі ці роки. Читала все ваше…
— Ет! Що там читати! П'ять віршиків. Та й що поет сьогодні? Салон у модної губернської дами. Повно гостей. Гомін. Жіночий сміх. Господиня вводить молодого поета. Йому назустріч вискакує прямоспинний молодик, схожий на перевдягненого жандармського офіцера.
Господиня рекомендує поета гостям. Мовляв, їй рекомендували його як окрасу літератури. Майбутню, але окрасу. Молодик хапає поета, веде до всіх.
— Панове! З-поміж невеликої плеяди багатообдарованих і нещоденних особистостей нашої тоскливої сучасності одною з найяскравіших і виокремлених за своїм надзвичайним талантом є, безсумнівно, особа нашого Поета. Він сяє, мов метеор, в сірому осінньому тумані нашої понурої щоденності.
Поет невміло цілує дамам руки, вітається з чоловіками. Його приймають до гурту, саджають на стілець, оточують з шанобливістю нерозуміння. Вусатий пан, у фраку, підсідає до Поета, пропонує йому випити.
— А в мене, знаєте, в Херсонській губернії маєток, і там, уявіть, зненацька бунт… Ну, схопили бунтівників. Що ж виявляється? Заводіякою серед строковиків був якийсь сочинитель. З різночинців, з поповичів чи дяковичів… Найнявся в строк, а сам — у революцію! Припровадили до мене цього сочинителя, став я з ним бесідувати. І що ж? Європейська освіченість! Можете собі уявити? За пояс мене заткнув… Ну, ми ж не проти Європи. Дав я грошовий заклад, доволі значний, скажу по секрету, випустили цього сочинителя. Мало того: купив я йому квиток до Парижа, їдь собі до Європії, роби там революцію! Не хоче! Можете собі уявити: не хоче! Але ж чортзна-що! Я кладу за нього свої гроші, купую йому квиток до самого Парижа, а він… Бунтувати! Невже сочинителі не можуть не бунтувати, пане Поет?
Якась дама, пускаючи очі під лоба, читає Мережковського:
Если розы тихо осыпаются,
Если звезды меркнут в небесах,
Об утесы волны разбиваются,
Гаснет луч зари на облаках, —
Это смерть, но без борьбы мучительной,
Это смерть, пленяя красотой,
Обещает отдых упоительный, —
Лучший дар природы всеблагой.
— Оцо добре, — каже вусатий поміщик. — «Лучший дар природы всеблагой» — це дуже добре. Це ваші вірші, пане Поет?
— Ні, ні, — злякано махає руками Поет.
— Ну, однаково. За це треба випити. Вип'ємо, пане Поет?