Хтось горів світанно, Коліноприклонно:
Дай нам, земле, шуму,
Шуму — божевілля! —
Ніч.
Плач.
Смерть шумить косою!
Смерть шумить косою…
(«Сонячні кларнети»)
Батько повіз Павлушку до Чернігова, де в бурсі вже вчилися Іван і Михайло. А цей же малий і тонкий — дивитися нема на що. До бурси рано. А заспівав — і черстві монастирські душі злагідніли. Взяли малого в півчу. Жив у Єлецькому монастирі, а ходив щодня до Троїцького собору за три верстви співати на архієрейське служеніє, та ще й голодний. І ніс по півпуда нот. Все те за скудну монастирську трапезу. Отак шість років. Співав, і вчився, і плакав. Плакав і співав.
По хліб ішла дитина — трояндно! —
…тікайте! стріляють, ідуть.
Розкинуло ручки — трояндно…
Ні бога, ні чорта — на бурю!
…гей, стійте! Знайдем і в церквах.
Знялось гайвороння — на бурю…
(Сонячні кларнети»)
З бурси — лиш в семінарію, а з семінарії ж куди? В попи? Василь Елланський, хоч молодший на три роки, підбивав Павла на заколоти. Домагатися, щоб приймали після семінарії в університети без екзаменів, як і гімназистів. Домагатися — та в кого ж? Коли он у них знайшли книжки Шевченка та Горького і конфіскували й не повертають.
Але ж Елланський таки знайшов у Києві комерційний інститут, куди приймали без екзаменів. Пішли у комерційний — аби не в попи.
Вирости душею і повідати світові про все те, що проходить крізь твою душу.
А вона була скрипкою, скрипочкою, скрипченятком.
Скрипка грає тоненько-тоненько, в ній немає того глибинного тону, що в кларнеті, і загадковості теж немає, вона відкрита всьому світові, навіть, сказати б, розпростерта й розпахнута.
А з чим одкриватися?