Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої Злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі.
Стрічав я вас тисячу тисяч
І все ж не знаходив по спаю.
В еротику кличуть поети,
А я її знаю й не знаю.
Як бризне ласкавість, як бризне,
Як крикне уява про жінку —
Я довго стою непритомний
В болючім замкнутім завінку.
(«В серці у моїм»)
«Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи маю я право за себе, за свій талант дбати?.. Бачу, що я мало мучусь, мало шукаю, мало страждаю. Отже, маю право шукати і буду» (10 березня 1922 р.).
«Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а я це знаю, хто» (21 березня 1922 р.).
«Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче» (10 травня 1922 р.).
І раптом серед пожовклих папірців один надірваний, і на ньому олівчиком, як розпач: «Як зачинив двері хатні, зразу чогось Наталку згадав. Ні, я…» — і відірвано. А на звороті: «Сьогодні я щасливий тим, що в гурті юних, співучих душ пройшовсь по морозу. Темний Київ думав: що воно таке по вулицях колядує? Я щасливий з того, що в безкінечних явищах, формах можу ловити ту красу, до якої мене непереможно тягне. Ось звідки моє страждання» (25 грудня 1921 р.).
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів'ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!