Відчути руку на чолі…»
Але мідна сурма перекрила тихий голос кларнета, фанфари вимагали твердості, домагалися міцності. Вже не розсміяний Маркіз Попелястий і не Васько Елланський, друг літ дитячих, а революційний поет Василь Еллан-Блакитний відповідав своєму геніальному співбратові:
«Покласти голову в коліна,
Відчути руку па чолі…»
Сентиментальність!
Хай загине
І пам'ять ніжних на землі.
Нам треба нервів, наче з дроту,
Бажань, як залізобетон,
Нам треба буряного льоту, —
Грими ж, фанфар мідяний тон!
Десь там самотня віоліна
Тужливо журиться у млі…
Не зупинятись! Хай загине!
Йдемо! — під марші — по землі!
Цеп вірш був надрукований після смерті Блакитного в газеті «Вісті», першим редактором якої він був.
Тичина, прочитавши вірш, записав у своїх нотатничках:
«Воскресив у мені те перше кохання і ті дурні сльози і хороба серця (переродження), а потім в чотирьох стінах редакції «Світла», самотність і голодовка, крім того, цілу зиму без самовара й без грошей… Природо люба, ой, гай-гай…»
Все ж таки мідні хай будуть сурми, а не душі.
Мадонну свою звав Природою.
Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям. Прокинувсь я. І я веснів. Я хочу бути вічним. Десь клюють там райські птиці вино-зелено. З душі моєї — мов лілеї ростуть прекрасні…
Всі «Сонячні кларнети», мов золотими нитками, проткані цими образами.