Проклін мерцям!
Ізнов ти сам, все сам та сам,
Нема з ким розцвісти устам —
Проклін, проклін. і
Там чути спів осокорів,
Надгробний болісний мотив, —
То спів «прощай!»
О, не співай, о, не ридай:
Моє намисто гине вкрай
Минулих днів.
(З фондів музею-квартири П. Г. Тичини)
І знов рукою Поета внизу олівчиком несмілива дата 1914 — і знак запитання. Ні, таки ж не 1914, а 1915 — і про Наталку. Перший сум, перше ридання. Не ридай мене, мати, зряще во гробі…
Щоденниковий запис 10 березня 1922 року: «Писав удень, і так живо Наталка уявилась. Вся жовта, почорніла з осені… Я сам не-помітив, як почав схлипувати і плакати. Мені здалось, що тут вона у гробі коло мене. Але це тільки на мить так сильно».
У середу 27 лютого. «Вночі. Пишу Прометея. Ліда в другій кімнаті крізь сон говорить щось і важко дише. Прочинив двері… Смуга світла од каганця мого проклалась через голівку по підлозі аж до шафи. А мені по якійсь асоціації Наталочка зразу прийшла. Чому мертві не можуть крізь сон важко дихати і говорити? Наталка б сказала, що я бездушний і кам'яна людина. Плачу».
Він писав простими олівчиками. Сірими, як зайчик. Письмо нетривке, але м'яке. Не міг дряпати ніжну душу паперу твердою сталлю пера. Може б, як літописцеві — гусячим пером? Дістав атраменту. Жолудевого, ще й на залізі настояного. Барва старих дубів. Писав і ним на вузьких довгих аркушиках з блокнота редакційного газети «Рада». Звук заліза. Терція. Згодом прийдуть псалми залізу, але то згодом, згодом.
Тоді ж писав сірим олівчиком на розлінієних віддрукованих бланках дублікатів і корішків накладних якоїсь загадкової установи, що звалася:
«В. С. Г. Комитет Ю.-3. фронта».
Там стояло:
«Отпущено из
Находящ. въ
По требованию №
Кол. ф. Цепа руб. к.