— Наталя-Наталочка! Ви ж тоді сміялися з моїх віршів! Еге ж — сміялися!
— Я думала: ви станете благочинним. Благочинний — і вірші.
— Цур! Цур! — злякався він.
— А я земською вчителькою. Раїса з «Лялечки» Коцюбинського.
— Раїса? Гм. Та тільки з мене який же отець Василь? Ні лисини, ні туші!
Вона вела гру далі.
— «Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника?»
— Цур! Цур!
Вона присмучено поглянула на нього.
— Не вийде в нас гри в «Лялечку». Вже й ви не благочинний, а тільки… цей плащ і клямра лев'яча.
— Ет! Пусте. Студентство-молокосоство… Після семінарії чортом застебнешся — не те що левом! Я тепер у комерційному…
— Мені писала Інна Коновал.
— Про мене?
— Аж у Петербург. Бо я — бестужевка.
— Таки ж учителькою!
— А ви — банкіром чи все ж поетом?
Подала йому руку, щоб підтримав, перевів через зашерхлу калюжу. Він узяв ту руку. З неї било сухе тепло, вона пашіла жаром майже неземним. А яким же? Небесним? Сонячним?
Благовісні руки.
Повій її, обережно підтримував, самими пучками. Хто кого вів? Хто говорив, а хто мовчав? Молодий голос вабив теплом і крихкістю аж ставало страшно: ось-ось зламається. І тому хотілося, щоб не вгавав, бо в його безугавності запорука життя, а воно ж утікало від нього, втікало, як тумани, як хмари й вітри…
Самотня ти, самотній я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
(«Сонячні кларнети»)