— А «Истинно-русские заслуги» з отим «Зате так мало в нас небитих і конституції нема!»
— Ет. Фейлетончик!
— Тоді «Цар Горох!» — це вже обоє: Павло і Наталя.
Самійленко супився, читати не хотів, казав, що вже й забув того Беранже, бо коли ж воно перекладалося — двадцять з чимось років тому! Але ж сам агітував за французів, то має читати:
Колись був добрий цар Горох,
В історії незнаний.
Без слави добре спав за трьох,
Немов простий підданий.
Замість корони тільки й мав
Ту шапочку, що надівав,
Як спав. Ах, ах, ах, ах, ох, ох, ох, ох!
Який був добрий цар Горох!
Ох, ох!
— Та вже коли читати, то маю вам нагадати з своєї «Людськості». Ось це:
Найкращі пориви, гарячі почуття
Розсікли ми ножем холодним міркування,
І склали ми сой розмірене життя
Без глибини думок, без сили поривання.
Цього слід лякатися найбільше!
Була вже пізня ніч, коли Павло проводив Наталю від свого дому до її дому. Попід липами, що вже шелестіли весняним листям, тулячись попід глухими дерев'яними парканами, вгадуючи протоптану в піску стежечку через темний сільський майдан, обставлений казенними будівлями, щулячись од дерев'яного звуку сторожового калатайла і розпачливих викриків сича десь у поблизькому лісі за Немильною. Наталя прихилилася до Павла од того крику.
— Неначе дитина абощо.
Він мовчки ховав її під свою розмахайку.