— Яка ж ти дивна, — сказав Чику, — розбила шкаралупу, щоб вийти на білий світ, і знов вилазиш із шкаралупою.
— Що вдієш, — відповіла черепашка. — Я весь час ходжу такими шляхами, де немає ні заїжджих дворів, ні готелів, а коли стемніє, мені ж треба десь переночувати. Тому й доводиться носити на собі хатку, бо коли мене застане ніч у дорозі, я залажу всередину, замикаюсь від розбійників і лягаю спати.
Сказавши це, черепашка спитала, де є питна вода, і ми показали їй на річку. Черепашка перекинулась через гніздо разом зі своєю хатою, впала на траву і неймовірно швидко подалася до річки. Через місяць ми побачили її знов, вона була вже на півдорозі до річки.
Чику засукав рукава, перевірив усі експонати колекції. З одного павукового яйця вилупилося аж сто павученят і виходили ще, але ми знали лічбу лише до ста, тому всіх це змогли порахувати. Принаймні їх було набагато більше ста.
— Тільки павуки здатні на таке, — сказав Чику. — Горобчик ніколи не покладе сто горобенят в одне яйце, щоб вони штовхались там, перечіплювались ногами або крилами, як люди ліктями в трамваях.
Відтоді наш друг не брав до своєї колекції жодного яйця, якщо не був певен, що воно не пташине.
— Мусиш знати, шановний добродію, що кожна жаба своє болото знає, а кожен колекціонер — свою колекцію. Чому ти почав колекціонувати плазунів, шановний добродію? Де ти бачив, щоб плазун колекціонував горобчиків? Не бачив і не побачиш, шановний добродію, бо плазун думає, як би тебе з’їсти, а ти взявся їх колекціонувати. Е-е-е-х, шановний добродію, шановний добродію!
Одного дня, коли всі ми сиділи гуртом і так собі, гуртом розмовляли про свої пташині справи, нам заманулося погратися. Кожен з нас обрав собі пару, і ми почали гратися. Я обрав Ю. Тц, бо Ю. Тц обрала мене. Граючись, ми звили собі нове гніздо, чистеньке, чепурне. Ю. Тц вимела його. Ми потроху наповнили його яйцями.
— Джіффе, чи хочеш ще гратися? — спитала мене Ю. Тц, і я відповів:
— Звичайно, хочу.
— Тоді,— сказала Ю. Тц, — я сяду в гніздо висиджувати яйця, а ти поважно літай навколо гнізда і принось мені час від часу якусь муху. Вранці, якщо тобі буде не ліньки, злітаєш до річки і принесеш мені трохи води в пір’ї.
— Добре, — погодився я й одразу ж почав літати навколо гнізда, та так гордовито, що якби навіть хтось, побачивши мене такого, тричі впав переді мною на коліна, благаючи не бути таким гордовитим, я все одно не відступився б. Показуючи, який я потрібний біля гнізда, позираю й на інших горобчиків. Ті теж набундючились, особливо Цвір, бо дуже хизувався, що вміє літати задом наперед. Перед ним до ранку можна простояти навколішках, а він тебе навіть не помітить — перелетить через тебе задом наперед і оком не змигне.
Я гордився, пишався, та чи надовго вистачить отієї пихи? Не більше ніж на три дні. Та хоч як там пишайся, пиха набридає й надокучає. Кожен, завершивши якусь справу, пишається, і цілком слушно, потім починає вихваляти й навіть оспівувати зроблене. Працювати заради самої праці — цього замало. Тому спершу попрацюєш, потім помилуєшся зробленим, навіть оспіваєш його, а далі працюєш знову.
Ми теж так робили.
Якось рано-ранесенько всі ми стояли — кожен на краєчку свого гнізда — й силкувалися оспівати своє життя. Найлегше було Мугикові, бо він мав природний хист до співу. Але й ми, хоч і не мали того хисту, так розспівалися, що наші пісні лунали кілька днів підряд. Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь! А далі — гайда до річки, щоб принести води в пір’ї.
Отак, граючись, ми раптом почули, що хтось стукає зсередини яєць. А одного ранку з яєць вийшли голячки: туляться одне до одного, пищать і мружаться від задоволення. Ніякого пір’я на них нема, а тільки пух. Однак, незважаючи на це, вони розмахують крилятами й лякають нас, що полетять. Ми ж знаємо, що вони не полетять, бо на все свій час, а час не можна перегнати.
Кіт сидів навпочіпки на даху, закручуючи вуса.
— Буде смачна їжа, — сказав він, а я відрубав:
— Удавишся!
Кіт сидів навпочіпки і зранку до вечора до знетями пряв пряжу для своєї дружини. А дружина його страшенно ледача, і коли її геть обсідають ліньки, то вона навіть дивитись ні на що не хоче і тоді всю пряжу підсовує коту. А йому, бідоласі, що робити? Аби не було скандалу, він сідає і пряде: фр, фр, фр…
Але не відвертатиму вашої уваги, бо горобчики повиростали в гніздах і аж тремтять — так їм хочеться полетіти. Я підходжу до них із суворим виразом, хапаю найближчого, вигукую:
— Марш! — і викидаю з гнізда.