Родом він із Китаю, звався У Фу. Жив У Фу разом з іншими горобцями біля рисового поля. Селяни обробляли поле, а горобці знищували комах-шкідників. І так з давніх-давен мирно жили поряд птахи і люди. Та одного дня до горобців дійшла чутка, що насувається велике лихо. На поле вийшли всі селяни, вони несли різні бляшанки, натягнуті шкури й тріскачки, били по тих бляшанках та шкурах, дули в дудки й розмахували довгими прутами. Горобчики подумали, що, мабуть, почалася війна, але ніде не чутно ніякої стрілянини, тільки гриміли барабани й гули дудки. Селяни підходять дедалі ближче до горобців, а ті, бідолахи, тремтять, аж сердечка їхні завмирають від жаху — така страшна юрба суне на них.
Селяни погнали птахів, щосили галасуючи їм услід. Горобці стрімголов майнули на сусіднє рисове поле, вирішивши, що ніколи більше не повернуться сюди, нехай там навіть розплодяться хмари шкідливих комах і з’їдять увесь рис. Але щойно вони підлетіли до сусіднього поля, як побачили, що й сюди біжить, галасуючи й лементуючи, велика юрба, озброєна такими самими бляшанками, прутами й тріскачками.
Горобці злетіли, шукаючи порятунку на третьому рисовому полі, але й тут їх чекало те саме лихо. Не було вже де й сісти на землі, єдиним порятунком лишалося небо. Отож вони літали досить довго, тримаючись разом, і стежили, щоб ніхто не відстав, а переслідувачі бігли по рисових полях зі своїми бляшанками та тріскачками і не вмовкали.
Ви, мабуть, знаєте, що горобець довго літати не може. Горобець політає трохи, потім змушений спуститись на землю, походити. Набравшись сили, він знов злітає. Отож потомлені горобці сіли на землю перевести дух, але переслідувачі наздогнали їх і стали бити прутами. Почалося масове знищення. У Фу проскочив під ногами одного китайця саме тоді, коли той замахнувся прутом ударити його, заховався під солом’яний бриль, який загубився у штовханині, і там причаївся. Решта живих горобців злетіли й кинулися навтіки.
У Фу перечекав під солом’яним брилем, поки все стихло, потім вийшов, і серце його ледь не розірвалося від жахливого видовища — скрізь лежали побиті друзі. Він поволі отямився й пострибав геть, непомітно пробираючись крізь рисові поля, аж поки стемніло. У Фу не зважився підніматись у повітря, боячись, що люди помітять його й почнуть переслідувати. По дорозі він побачив, що шкідливі комахи, користуючись відсутністю горобців, вилізли зі своїх сховищ, нагострили зуби й почали знищувати рис. Оце вам розплата, люди, за вашу жорстокість, подумав У Фу, пробираючись на північ.
— Охо-хо! — розводили ми крилами, дивуючись почутому, а Цвір майнув з дерева і закружляв навколо нього задом наперед.
— Ви в Китаї вмієте літати задом наперед? — спитав він у прибульця, а У Фу відповів, що вони вміють літати тільки вперед головою. Цвір же і каже йому:
— Аби ви навчилися літати задом наперед, то ви б усі врятувалися, бо саме тоді, коли переслідувачі наздоганяють вас, негайно даєте задній хід і зникаєте.
— Так, — киває Дитяча Майка, — тільки звідки ж нам було знати, що для того, аби врятуватися, треба літати задом наперед?
— Тепер знатимеш, — відказав Цвір.
Тільки-но продзвенів дзвінок і діти пішли на уроки, ми всілися на дереві перед школою — звідти видно було в клас, а ми хотіли разом з дітьми повчити трохи історії, арифметики, а також літери. Цвір дуже захопився й уважно слухав учителя, з таблиці множення запам’ятав, що двічі по два — чотири, а далі не захотів учитись. Ми пояснювали йому, що самою тільки таблицею множення не проживеш, але Цвір нічого й слухати не хотів. Довелося дзьобнути його по голові, аби втовкмачити, наприклад, звідки витікає ріка Дунай. Це ж дуже добре, якщо знаєш, звідки витікає ріка Дунай. Зараз воно тобі, може, й не потрібно, та одного чудового дня знадобиться. А не знатимеш, то що буде? Злитимешся, червонітимеш і нічого не вдієш. Тому кожен мусить знати, звідки витікає Дунай.
Кілька тижнів ми вчилися, заглядаючи у вікно, і навчання наше йшло дуже добре. Та якось діти вийшли зі школи, вихопили рогатки й почали ціляти в нас камінцями. Як ми їх благали не стріляти, що тільки їм не казали! Шановний Добродій лаяв їх, але вони нічого не хотіли розуміти і стріляли камінцями. Ясно, ми не могли далі залишатися на дереві, піднялися в повітря й полетіли до міського парку, щоб порадитися там з іншими горобцями.
У міському парку збираються всі горобці міста і його околиць. Тут багато мудрих горобців, які добре знають життя. Є й такі старі, що народилися, мабуть, ще за царя Гороха. Вони вже погано літають, але голови їхні повні розуму. Полетіли ми до міського парку, розповіли про все старим горобцям, і вони порадили нам узяти рогатки й відплатити кривдникам.
Так ми й зробили. І вже наступного дня підстерігали шибеників на розі вулиць. Вони підходили до нас, голосно розмовляли між собою й навіть не мали гадки, що їх чекає. Тільки-но вони виткнулися з-за рогу, ми націлилися в них рогатками й розігнали, мов курчат. Після цього ми одразу ж полетіли до класної кімнати, сіли за парти й почали вчитися. Вчитель був дуже задоволений нами і до кінця року нікому з нас не зробив жодного зауваження. Ми вивчили всі літери абетки. Тільки Цвір запам’ятав букви лише свого імені й умів розписуватись як по-друкованому, так і по-писаному.
Доки ми перебували в класній кімнаті, де приємно потріскували дрова в грубці, діти зайняли наше місце на дереві й звідти силкувалися заглянути у вікно, щоб і собі чомусь навчитися. Все це добре, але надворі йшов сніг, завивала хуртовина, руки у дітей заклякли, бо довелося довго триматись за гілки. Бідолахи весь час хукали на руки й ніяк не могли їх зігріти. Ми дивилися на дітей, кривлялися, а на перерві питали, чи добре на такому морозі сидіти на дереві й вивчати науку крізь вікно.
— Де там добре, коли померзли наші вуха на такому холоді! — відповідають діти.
— Мерзніть, мерзніть, — відказуємо ми, — надалі знатимете, як стріляти в горобців з рогаток.
Таким був той навчальний рік, і всі горобці закінчили його відмінно, а діти, цілий рік просидівши у дворі на дереві, закінчили на двійки. На прощання Цвір запитав у дітей, звідки витікає ріка Дунай. Діти чухали потилиці, переморгувалися, але жоден не знав, звідки витікає ріка Дунай. Вони навіть не знали, що є така річка. Думали вони, думали і нарешті попросили нас сказати. Цвір вийшов уперед і з гордістю повідомив, звідки витікає Дунай.
Цвір це так добре вивчив, що коли б його спитали уві сні, звідки витікає Дунай, відповів би негайно. Бо хто раз осягне науку, ніколи її не забуде.
— Наука — як велосипед, шановний добродію, — сказав з цього приводу Шановний Добродій. — Раз навчившися їздити, до кінця життя знатимеш. А ріка Дунай витікає зі своїх джерел.
У нашій зграї був горобчик, якого ми звали Мугик, бо він цілісінький день літав і мугикав пісеньки: «Ців, ців, ців, я пісню починаю звідсіль». Або: «Ців, ців, отут я сів!» Складати пісні не кожен вміє, цей хист дається від народження. Мугик, наприклад, розповідав мені:
— А знаєш, Джіффе, я почав складати пісеньки ще в яйці. Так мені було легше, наче я ділив з кимось свою самотність. Весь час я мугикав собі в темряві: «Ців, ців, летів і сів». Навіть тепер, коли вирушаю кудись сам, беру з собою по одній пісеньці. Якщо ж дорога далека, беру більше пісень, щоб вистачило до кінця. Їжі в дорогу не беру, бо голодний навряд чи буду, завжди знайдеться щось перекусити, але без пісні не вирушаю.