2014 року частка російських клієнтів становила 40%, але зі зрозумілих причин цей ринок почав відвалюватися. Андрій Федорів згадує це як ще один переломний для компанії момент. Він тоді вирішив не скорочувати штат і не збавляти обертів, а, навпаки, дати газу на повну. Тоді ж почалася історія з «FEDORIV Hub». Доволі ризикована історія, як згадує Андрій. Компанія перебралася з «Дому дружби» до величезного приміщення на п’ятому поверсі «Арена-центру». Просто сплачувати оренду було б занадто дорого, тому й виник «FEDORIV Hub» — майданчик, де можна проводити які завгодно події: від лекцій чи тренінгів — до вечірок, дискотек або показів мод. Приміщення обладнане якісною акустичною та світловою системами, чотирма здоровенними екранами, вміщує від 200 (сидячі місця) до 500 (у форматі вечірки) осіб. Таким чином «FEDORIV Hub» дав змогу ділитися «офісним» простором і заробляти на цьому гроші. До того ж хаб приніс «додаткові бонуси»: протягом 2015 року тут провели близько 200 подій, і це спричинило інформаційний бум. «Усі компанії, які добре почувалися в період кризи 14-15 років і були спрямовані на зростання, — розповідає засновник «FEDORIV», — прийшли до нас. Як наслідок, у кризові роки ми нікого не звільняли і не скорочували, ми зростали». Ризик укотре себе виправдав.
У кризові роки ми нікого не звільняли і не скорочували, ми зростали.
Гасло «FEDORIV» — «create whatever» (створюйте будь-що) — якнайкраще передає сутність компанії. Адже це не просто рекламна чи брендингова агенція, у «FEDORIV» називають себе «креативною компанією». Їхня робота не обмежується створенням рекламного ролика, кампанії. «FEDORIV» може змінювати, скажімо, обгортку продукції, впроваджувати нові послуги чи якимось іншим способом впливати на позиціювання на ринку. Яскравим прикладом слугує ребрендинг Ощадбанку. У більшості українців банк асоціювався із застарілою пострадянською установою (зрештою, приблизно таким він колись і був).
Та коли ощад справді почав змінюватися, впроваджуючи технології, відкриваючи інноваційні відділення, необхідно було донести до українців переваги цих реформ.
До справи взялися фахівці «FEDORIV». Вони прибрали все зайве зі старої айдентики банку. Традиційне тло змінили темною та яскравою зеленими смугами особливого відтінку (фактично, пропустили прапор України через зелений світлофільтр). Замість безлічі хаотично розкладених у відділеннях роздаткових матеріалів «FEDORIV» запропонував єдине фінансове меню. Запустили на сайті «YouTube» канал «Oschadbank.tv», аби постійно звітувати перед акціонерами та вкладниками. Розробили інтерактивний додаток банку для привітань зі святами. Також компанія відмовилася від впровадження традиційної реклами (високобюджетні ролики із професійними акторами, масштабними декораціями) та почала працювати в жанрі документалістики. Знімали лише справжніх людей зі справжніми історіями. Як наслідок, порівняно з попереднім роком депозитний портфель Ощадбанку збільшився на 21%.
«FEDORIV» брався і за абсолютно безпрецедентні для звичних рекламних компаній проекти, наприклад, створення рок-шоу «Иначе» для культового гурту «ДДТ». Федоріву необхідно було створити формат концертної програми, розробити візуальну складову, знайти підрядників для реалізації технічних завдань. Хто бачив відео для цього концерту, не посперечається, що це вже ніякий не «креатив» — це мистецтво. Коли запитую Федоріва, як саме розробляють рекламу чи працюють над іншими творчими проектами, він посміхається й каже, що відповіді немає. Кожного разу по-іншому, залежно від клієнта й поставленого завдання. Творчість не може мати чітко алгоритмізованого підходу. Для прикладу, коли до Федоріва звернувся Юрій Шевчук із «ДДТ», то вони обоє разом із кількома молодими художниками й театральним режисером, вимкнувши мобільники, провели три доби на усамітненій дачі біля Києва. Художникам запропонували вигадувати що завгодно, не замислюючись, як це може бути втілено. Після цього до роботи долучилася команда креативників, що працюють із технологіями, і взялася розробляти технічні рішення. На тому етапі фундамент проекту на 60% був готовий, хоча попереду залишалося багато роботи. Знімальний процес і постпродакшн, якими керував молодий художник і рекламіст Олексій Сай, розтягнулися на півроку, але результат був того вартий. Зображення проектували на 10 екранів, головний під час одного з концертів мав розміри 16 метрів висоти і 56 метрів завширшки (а це немала п’ятиповерхівка). Такого ще ніхто не робив. Концертували в десятках міст не лише Росії та України, а й усього світу, серед них Нью-Йорк, Лондон, Гельсінкі. Проект «Иначе» став наймасштабнішим для гурту за останні 10 років.
Це був успіх. Але якщо глянути на хронологію, то лише один із перших великих успіхів «FEDORIVа». У компанії кажуть, що ця робота їх фізично виснажила, але зробила сильнішими. Далі було ще багато проектів. Швидше за все ви їх бачили по телевізору, в мережі, на білбордах. І більш, і менш сильні, але щоразу інакші, новаторські. Бо головне для Федоріва — це рух, розвиток. І створювати.
— Ким Ви хотіли бути в дитинстві?
— Якщо копати глибоко, то всі мої родичі за останніх років, мабуть, сто займалися творчістю. Мій дід, який мене фактично виховував, був кінорежисером-документалістом, а до того він працював театральним режисером, актором. Його мама була вчителькою літератури, а моя бабуся — акторкою-чтицею. Вона читала зі сцени прозу й поезію. Моя мама — режисерка філармонії. Це було творче середовище, тому я розумів, що не створений для роботи бухгалтера чи юриста.
Коли я замислювався, ким бути, то спершу була версія — кінооператором. Узагалі хотів стати режисером, але дід мені казав, що не треба вчитися на режисера. Краще на оператора, а бути режисером — це спосіб мислення. Я це розглядав, але треба розуміти, що в 90-х це не виглядало як сексі професія. Чорні роки. Грошей на телебаченні та в кіно не було зовсім. З іншого боку, мама боялася, що мене заберуть в армію, тому казала, що маю вступити до вишу, де буде військова кафедра.
— Але ж вчилися Ви, наскільки я знаю, на журналістиці?
— У Палаці дітей та юнацтва в нас був гурток «Клуб Юніор Бізнес», і там я вже трохи зацікавився маркетингом. Тому й пішов на підготовчі курси в КПІ, де був такий факультет. Але скоро стало зрозуміло, що це дуже комерційний факультет і вступити туди я майже не мав шансів. Державного замовлення практично не було, а конкурс шалений.
Тоді мені емоційно продали, що маю вступити на електроакустичний факультет. Я спершу сприйняв це добре, але почав ходити на курси й зрозумів, що там усе жорстко з математикою й фізикою. У мене з цим ніби нормально було. Це я так думав, коли навчався в гуманітарній школі. Та коли прийшов туди, то зіткнувся з математичними монстрами, які погано пахнули, виглядали жалюгідно, але розв’язували все фантастично. Я тоді вирішив, що не буду вступати на електроакустичний факультет. Придумав, що піду на приладобудівельний. Та у вересні-жовтні підготовчого до вступу року зрозумів, що це мене не пре взагалі. Хибний шлях. Але в тому ж таки Палаці дітей та юнацтва дізнався, що є олімпіада з журналістики і якщо її виграти, то можна без екзаменів вступити на журналістику. Я тверезо оцінював свої сили й розумів, що за екзаменами не пройду.
— А як же тоді ставили на олімпіаду?
— Олімпіада давала інші умови. Треба було написати 10 гарних статей, а потім за один день — ще одну круту. Це було краще, як вчити українську мову, орфографію, історію. Отак я й вирішив, що треба мені пробувати. Це дитяча наївність.
І ще я сказав: «Хочете КПІ — поступлю в КПІ». Пішов паралельно двома шляхами. Вступив до КПІ, набравши 27 балів (19 було потрібно для вступу), а паралельно став фіналістом олімпіади, і мене за співбесідою зарахували в університет Шевченка. Мені подобалася картинка бути журналістом-міжнародником.
— Чим конкретно хотіли займатися ?
— У дитини уявлення про життя дуже абстрактні. Це красива картинка: я журналіст-міжнародник, кудись їду за кордон, там у мене корпункт, ходжу на прийоми в посольство і про щось там пишу.
— Ви захотіли й виграли олімпіаду, захотіли — вступили до КПІ. Вам усе легко давалося чи це результат важкої роботи?
— Я точно не розслаблений. Працюю без перерви давно й багато. Так, мені легко дається, але добре пам’ятаю, як працював на перших курсах. Мобільних телефонів не було, просто будильника теж я не мав, але був у мене телевізор маленький. То я виставляв таймер на 4:30 або 5:00 ранку. Він вмикався, коли ще не було ефіру, шипів і світився, а я прокидався, ішов писати статті. Це не було суперлегко.
Якщо брати олімпіаду чи той-таки «FEDORIV Hub», то це не питання легкості, це питання інтуїції. У тебе алогічне відчуття, що кудись тобі треба чи не треба. Було в мене відчуття, що я не хотів навчатися в КПІ, і я себе не змушував, не ламав. Було відчуття, що після трьох років роботи в журналістиці я не хочу працювати журналістом усе життя. Я не боровся з ним, а думав: «Ок, значить так треба». Чи був попередній офіс — комфортний, великий особняк, але прийшло дуже чітке відчуття, що в тому будинку я не побудую компанію своєї мрії. Він був ментально, архітектурно застарілий, і я почав шукати новий офіс. Я дуже швидко даю хід своїм відчуттям, а якщо я себе не слухаю і глушу їх, усе йде тільки складніше. Це взагалі фундаментальна тема. Усі книжки про бізнес намагаються нівелювати роль особистості й підняти роль аналізу, системи, алгоритму. Але насправді якраз ця емоційна чутливість дає точки прориву.
— А чи буває у Вас відчуття, що чогось Ви не можете зробити, що завдання занадто складне?