— Це не твар. Це кіт, і його кинули напризволяще, — заперечила Ірина. — Мамо!
— Ірино, ми ще й додому не дісталися, — почала була матір.
Дівчинка скривила жалісливу міну, а кіт начеб підтакував їй, солодко нявкаючи.
— Він може жити в саду, будь ласка…
— Це товстий брудний кіт, — втрутилася Алісія. — Ти знову потуратимеш її забаганкам?
Ірина змірила старшу сестру холодним поглядом, який віщував війну, якщо тільки та негайно не замовкне. Алісія кілька секунд витримувала цей погляд, а тоді обернулася і, з прикрістю зітхнувши, попрямувала туди, де перевізники вантажили їхні речі. Дорогою вона перестріла батька, який завважив почервоніле лице Алісії.
— Знову посварилися? — запитав Максимільян Карвер. — Через що цього разу?
— Кіт самотній, його кинули напризволяще! Можна ми візьмемо його з собою? Він житиме в саду, і я дбатиму про нього. Обіцяю! — поквапилася пояснити Ірина.
Годинникар ошелешено подивився на кота, а тоді на дружину.
— Не знаю, що скаже мама…
— А що скажеш ти, Максимільяне Карвере? — відказала та; усмішка на обличчі жінки свідчила про те, що її потішає дилема, перед якою опинився чоловік.
— Гаразд. Тільки доведеться показати його ветеринару, а крім того…
— Ну будь ласка! — зітхнула Ірина.
Годинникар із дружиною обмінялися змовницькими поглядами.
— А чому б і ні? — підсумував Максимільян Карвер, якому не хотілося розпочинати літо з сімейного конфлікту. — Але ним опікуватимешся ти. Обіцяєш?
Обличчя в Ірини проясніло, а зіниці в кота звузилися, перетворившись на дві чорні цяточки в золотих сяйливих орбітах очей.
— А тепер покваптеся! Речі вже повантажені,— мовив годинникар.
Ірина з котом на руках побігла до пікапів. Кіт, поклавши голову на плече дівчинки, пильно дивився на Макса. «Він чекав на нас», — промайнуло у того в голові.
— Не стій мов укопаний, Максе. Поквапся, — кинув йому батько, ідучи під руку з матір’ю до пікапів.
Макс пішов за ними.
В цю мить щось змусило його обернутися й знову подивитися на циферблат станційного годинника. Він уважно глянув на нього й завважив щось таке, чого не міг зрозуміти. Макс чудово пам’ятав, що, коли вони прибули на станцію, годинник показував пів на першу. Тепер його стрілки показували за десять дванадцяту.
— Максе! — гукнув батько вже з пікапа. — Ми рушаємо!