Всего за 159 руб. Купить полную версию
Через кілька днів наш корабель перетнув Ла-Манш, обігнув Бретань і поплив у напрямку Азорських островів. Але хоч ми тиждень сновигали туди й сюди, пильно озираючи обрій, жодного корабля не помітили. І вже, коли в команди зародилася цілком слушна думка напасти на порт і поживитися бодай там, нарешті пролунав крик: «Бачу вітрила!» Вітрила були цинамонової барви, безперечно іспанські.
На кораблі відразу заметушилися, забряжчала зброя, корсари чіпляли шаблі й мечі, набивали мушкети й пістолі, волочили лантухи з ядрами, складали їх біля кулеврин й тішилися, як діти. Смерть їх не лякала. Їх лякала бездіяльність. Капітан наказав змінити курс просто на іспанця. Та коли ми наблизилися настільки, що можна було вже розгледіти іспанський поклад з високими облавками й червоно-жовтий кастильський прапор, капітан засумнівався, чи варто отак зопалу кидатися за здобиччю. Ґалеон мав вісім гармат і доволі численну команду.
— Гай-гай, — похитав головою Марко, — хоч він і пливе без супроводу, але такий горішок не на наші зуби.
— Та ми ж бо й більші кораблі на абордаж брали, — озвався огрядний валлієць, що був тут за гармаша.
— Брали, і цей можемо взяти. Але покладемо чимало товариства. Тут варто все гарненько обмислити.
Іспанці поводилися цілком спокійно, маючи певність у своїх силах та не бачачи в нас ворога, а «Стрибог» гойдався на хвилях не наближаючись і не віддаляючись, мовби завмерши у нерішучості. Тоді я пригадала хитрість, яку використовував не раз капітан «Сан-Єроніма» і розповіла про неї Маркові. Капітан одразу пожвавився і поцікавився у валлійця, чи можна цю хитрість втілити на нашому кораблі. Валлієць розплився в задоволеній усмішці й потер руки. За хвилю він приволік з десяток мушкетонів з широкими дулами, які можна було набивати картеччю, а то й цвяхами й битим склом. Коли їх набили, кілька корсарів полізли на щогли й примоцували на самих вершечках. Від кожного цинґля спускалася вниз мотузка. Така хитрість давала змогу просто таки змітати ворога з покладу, бо він уже не міг сховатися за високими облавками.
Марко скомандував підняти іспанський прапор, мабуть, трофейний, бо добряче пошарпаний. З ґалеону хтось нам помахав руками, ми відповіли. Певний час обидва кораблі плили однаковим курсом на відстані двох гарматних пострілів. Іспанці хоч і не виявляли хвилювання, та були напоготові, в руках багатьох з них виднілися мушкети, однак протиабордажних сітей, які б утруднювали стрибки з облавка на облавок, вони не напинали.
Корсари хвилювалися і зраджували нетерплячість, їм праглося негайно кинутися до бою. Але Марко їх стримував своїм суворим поглядом з-під насуплених брів. Він чекав, поки іспанці не втратять пильність, не розслабляться й не перестануть стежити за нами. Тому наказував нікому зайвий раз не висовуватися та не демонструвати ані козакам своїх оселедців, ані полякам і литвинам стрижених під макітру голів. Години за дві час атаки настав: на покладі ґалеону з’явилися кастильські кралі, а це означало, що команду «позір» відмінили. Повільно, дуже повільно наші кораблі зближалися, мовби нехотячи, мовби під примусом підводної течії. На відстані гарматного пострілу Марко наказав підняти наш червоно-чорний козацький прапор і мчати в напрямку їхньої корми. Іспанці з несподіванки заметушилися, з усіх боків залунали команди, які вносили ще більше сум’яття.
«Стрибог» летів на всіх вітрилах, розсікаючи хвилі, наче ножем, а обличчя розгніваного бога з роззявленого в крику ротом раз по раз занурювалося у воду, і біла піна стікала по його бороді й з вуст. Іспанські гармаші висунули жерла гармат з люків. Одні корсари з мушкетами зайняли позиції уздовж облавку, інші наготовили абордажні гаки. Усі вони мали по дві шаблі та по два, а то й чотири наладованих пістолі. Серед тих, що йшли на абордаж, вирізнявся здоровило під два метри, що мав кулаки, як довбні. Обличчя в нього було підозріло добре, хтось би збоку сказав, що то мамин синочок або ситий ченчик, але в очах його горіло завзяття, і видно було, як він носом втягує в себе запах бою.
— Хто це? — запитала я Марка.
— Е, та це теж Марко, тільки Проклятий.
— За що ж він проклятий?
— А ти не чув? Та про нього легенди такі ходять, що мороз поза шкіру бере. Зарізав колись матір свою і сестру й в покару мусить носити їхні голови у лантуху аж до кінця світу.
— О господи! І тут він з тими головами?
— Ну, я до того лантуха не зазирав. Та й його ніхто окрім нього підняти не може.
— Звідки ж він до вас прибився? Чей же не з галери?
— Ні, з Афону. Пробував замолити свій страшний гріх, та не вдалося. Ми й підібрали його в Греції. Його ні куля, ні шабля не бере. Б’ється, як дикий звір. А на вигляд — смиренне ягня. Оно якого меча собі роздобув у хінчика... Я його в двох руках ледве втримав, а він однією рубає. — Марко кивнув на козаків. — Наші завше славилися цільною стрільбою, але фехтують гірше поляків і геть не цінять свого життя. Чи це нам від варягів перейшло, чи від скитів — Бог святий знає. Вмирають легко, як дихають. — Помітивши, що я теж собі за пояс запхала пістолі, здивувався: — А ти куди намірився? Теж на абордаж? Е, ні, синку, ти мені тут потрібен. Бо хто поранених буде порати?
Я змовчала, вдаючи, що з ним погодилася, та не зійшла з місця, а він за хвилю уже був зайнятий атакою. Іспанські гармати вдарили по нас, але заки вони їх намірили, то «Стрибог» повернувся до них носом, і ядра не завдали жодної шкоди, після цього штурман повернув кермо так, що наш корабель опинився поруч ґалеону. Враз кілька корсарів смикнули за мотузки від цівок мушкетонів. Пролунала оглушлива сальва, і десятки іспанців покотилися покладом, звиваючись у корчах. Злетіли в повітря гаки, зачепилися за облавок ґалеону, і корсари з оглушливим криком цілою гурмою кинулися в бій. Попереду всіх розмахував вигнутим велетенським мечем Марко Проклятий, розсікаючи ворога на дві половини.
Я, вловивши відповідний момент, коли капітан давав накази мушкетерам, спритно перестрибнула на іспанський поклад і вихором увірвалася в гущу бою. Нарешті я знову в цій стихії, у цьому п’янкому танці смерті. Моя шпага, мовби оживши після сплячки, літала блискавицею, відбиваючи удари, схрещуючись і відскакуючи, прохромлювала ворога й впивалася кров’ю.
— Лоренцо-о-о! — десь за спиною чути було розгніваний голос капітана. — А бодай же тобі пуп розв’язався! Ану негайно назад, бо випарю задницю, щоб знав, як слухати!
Але я не слухала, я стрибала, відстрибувала, пригиналася, увихалася, крутилася веретеном, у мене мов крила виросли, і я від захвату реготала, навіть цього не усвідомлюючи. Іспанці з жахом відскакували від мене, як і від Марка Проклятого, ми були наче парою демонів, що сіють смерть, а самі не вразливі. Хоча ні — хтось мені чирконув шпагою по лівій руці вище ліктя, і я відчула теплий струмінь, що стікав додолу.
Іспанців і справді було надто багато, вони врешті стлумили паніку, яка спочатку їх усіх охопила, перешикувалися і, зайнявши оборону на носі, мужньо відбивали наші атаки в той час, як сили корсарів почали слабнути.